6.5. Вплив ситуаціїспівдіяльності на членів групи : Психологія соціального впливу : B-ko.com : Книги для студентів

6.5. Вплив ситуаціїспівдіяльності на членів групи

Як відомо, людська діяльність має колективний характер, і більшість її видів здійснюється в групах або групами.

Процес формування особливого типу зв'язків у групі, що дозволяють зовнішньо задану структуру перетворити в психоло­гічну спільноту, в системний психологічний організм, який живе за своїми законами, отримав назву «групова згуртованість».

Групова згуртованість як феномен співдіяльності і його вплив на членів групи

Чим більшою є ступінь згуртованості групи, тим більше у неї влади над своїми членами. Філософ XVII сторіччя Джон Локк так оцінив силу впливу згуртованості: «Не знайдеться і одного з десяти тисяч, хто б був достатньо твердим і нечутливим, щоб зносити постійне несхвалення і осуд свого клубу». Думка членів групи, до якої належить людина, може впливати на неї більшою мірою, ніж думка членів іншої групи.

Проблема групової згуртованості має солідну традицію її вивчення. Існують різні підходи до аналізу цієї проблеми. В руслі соціометричного дослідження малих груп згуртованість пов'язується з таким рівнем розвитку міжособистісних відносин, який характеризується високим відсотком виборів на основі вза­ємних симпатій. Соціометрія запропонувала спеціальний «індекс групової згуртованості», який вираховується як відношення зага­льного числа взаємних позитивних виборів до числа можливих виборів.

Інший підхід до визначення згуртованості запропоновано в рамках когнітивістської концепції Л. Фестінгера, який визначає згуртованість, як результат всіх сил, що діють на членів групи з ме­тою утримати їх в ній. «Сили» інтерпретуються як привабливість групи для індивіда, або як задоволення членством в ній. Розвиваючи такий підхід до розуміння суті згуртованості, Д. Картрайт розробив теоретичну модель згуртованості. Згідно з цією моделлю, існує чо­тири основних детермінанти згуртованості:

- в якій мірі учасники розглядають дану групу як можли­вість задоволення своїх потреб і цілей;

- в якій мірі сама група (її цілі, перспективи, становище в ор­ганізації, престижність членства в ній та інше) має власти­вості, що спонукають людей брати участь у її діяльності;

- як кожен окремий член групи оцінює наслідки свого членс­тва в даній групі (позитивно, негативно і в якій мірі);

- як люди оцінюють своє членство в даній групі порівняно з досвідом участі в діяльності інших груп.

У підході до розуміння групової згуртованості Л. Фестінге- ра відчувається вплив К. Левіна, особливо в інтерпретації «сил», які реалізують згуртованість. Проте когнітивістський підхід від­різняється від позиції К. Левіна за своєю сутністю. Для К. Левіна будь-який динамічний процес у людській спільноті - це, перш за все, виявлення життєдіяльності групи як цілого групового явища. Для Л. Фестінгера згуртованість - явище, скоріше, індивідуально- психологічної (мотивації, суб'єктивного порівняння), ніж соціа­льно-психологічної природи.

У соціальній психології існує також програма дослідження згуртованості, що пов'язана з роботами Т. Ньюкома, який ввів поняття «згода», за допомогою якого розглядав згуртованість. Порівняно з підходами Дж. Морено, Л. Фестінгера він висунув нову ідею про необхідність виникнення схожих орієнтацій членів групи по відношенню до якихось значимих для них цінностей.

Існує також цілий ряд експериментальних робіт з виявлення групової згуртованості або, як часто їх визначають, з виявлення групової єдності. З цих робіт можна назвати дослідження А. Бей- веласа, в яких особливе значення надається характеру групових цілей, від реалізації яких залежить згуртованість (єдність) групи.

У роботах Стайнера звертається увага на характер висуне- них завдань у групі. Для прогнозування групової взаємодії Стай- нер розробив класифікацію завдань, однією з яких є співробітни­цтво членів групи в чистому вигляді, яке відбувається за умови, що всі члени групи рівною мірою поділяють загальний успіх і за­гальну поразку, що всі члени групи в інтересах кожного досяга­ють загальної цілі.

Підходи до дослідження згуртованості у вітчизняній соціа­льній психології спираються на ідею про те, що головним інтег­ратором групи є сумісна діяльність її членів. Процес формування групи та її подальшого розвитку представлено як процес все бі­льшої згуртованості на основі включення індивідів у процес су­місної діяльності.

Трактування «згуртованість» групи відрізняється від трак­тування «сумісність» людей у групі. Хоча ці феномени тісно пов'язані, але кожен з них означає різний аспект характеристики групи. Сумісність членів групи означає, що даний склад групи може забезпечити виконання групою її функцій.

Згуртованість групи означає те, що даний склад групи не просто може взаємодіяти, а що він інтегрований найкращим чи­ном, що в ньому досягнуто особливий ступінь розвитку відносин, а саме такий ступінь, у відповідності до якого всі члени групи як­найбільше поділяють цілі групової діяльності і ті цінності, які пов'язані з цією діяльністю.

Підхід до вивчення згуртованості з цих позицій у вітчизня­ній соціальній психології розроблено А.В. Петровським в рамках «стратометричної концепції групової діяльності», яка пізніше бу­ла названа «теорією діяльнісного опосередкування міжособис- тісних стосунків в групі». Основна ідея полягає в тім, що струк­туру групи можна представити як таку, що складається з декіль­кох шарів.

Зовнішній рівень групової структури (зовнішня страта) - це емоційні міжособистісні відносини. Це ті відносини, що традиційно вимірюються соціометрією. Емоційні відносини мають одну особ­ливу здатність: відособлюючись, вони починають існувати своїм власним життям, суттєво впливаючи на ділові відносини і навіть на продуктивність групи. Без емоційної привабливості членів групи, поза їх сумісництвом, важко створити згуртовану групу.

Друга страта являє собою більш глибоке утворення, яке ха­рактеризується тим, що відносини тут опосередковані сумісною діяльністю, відображенням чого є збіг для членів групи орієнта­цій на основі цінності, яка стосується сумісної діяльності. Цей шар (страта) означається терміном «ціннісно-орієнтаційна єд­ність» (ЦОє).

Третій шар групової структури - є ще більш глибоким ша­ром і передбачає ще більше включення індивіда у сумісну групо­ву діяльність. На цьому рівні відносин члени групи розділяють загальні цілі групової діяльності.

Мотиви вибору на цьому рівні пов'язані теж з прийняттям загальних цінностей, але таких, які мають загальне відношення до праці, до оточення, до світу. Цей третій шар відносин було на­звано «ядром» групової структури. Ця структура має безпосеред­нє відношення до розуміння згуртованості групи, вона являє со­бою певний процес розвитку внутрішньогрупових зв'язків.

Три шари групової структури можуть бути розглянуті як три рівні розвитку групової згуртованості групи. На першому рівні згуртованість виражається розвитком емоційних контактів. На другому рівні відбувається подальша згуртованість групи, що ви­ражається у збігу основної системи цінностей, які пов'язані з процесом сумісної діяльності. На третьому рівні інтеграція групи виявляється в тому, що всі члени групи починають поділяти зага­льні цілі групової діяльності.

Суттєвим моментом у цьому процесі є та обставина, що роз­виток згуртованості здійснюється не за рахунок комунікативної практики, а на основі сумісної діяльності. За такої інтерпретації згуртованості в її аналізі потрібно встановити не тільки єдність ціннісних орієнтацій, але й цілей групової діяльності як виражен­ня згуртованості.

Проблема згуртованості малої групи розглядається у вітчиз­няній літературі також і іншими дослідниками. Один із варіантів розвитку згуртованості пропонується авторами підручника з со­ціальної праці А.А. Дикарьової та М.І. Мірської.

1. Орієнтування членів групи в соціальній ситуації, форму­вання загальних ціннісних орієнтацій.

2. Взаємоадаптація членів групи, закріплення позитивних особистісних відносин між більшістю з них.

3. Глибока інтерналізація (засвоєння всіма членами групи її норм, правил, цілей, установок).

4. Перетворення групи в узгоджено діючу спільність.

У результаті зростання згуртованості групи збільшується її вплив на членів групи.

Групова згуртованість може впливати не тільки позитивно на членів групи.

Індивідуальні зусилля та ефект їх об'єднання в співдіяльності членів групи

Коли мова йде про групову діяльність або співдіяльність членів групи, то завжди виникає питання щодо зусиль, які зумов­люють ефективність співдіяльності: чи то є індивідуальні зусилля членів групи, чи то є ефект їх об'єднання. Або: чи може сума ін­дивідуальних зусиль восьми членів команди на змаганнях з пере­тягування каната дорівнювати сумі максимальних зусиль, які ко­жен з учасників здатен прикладати наодинці? Таке питання було поставлено французьким вченим Максом Рінгельманом і прове­дено ним у 1882-1887 рр. серію експериментів з цього приводу.

Рінгельман був професором сільськогосподарського маши­нобудування у французькому Національному агрономічному ін­ституті і вивчав продуктивність праці, яка виробляється кіньми, рогатою худобою, людьми і машинами в різних сільськогоспо­дарських галузях. Учений був молодим і брав участь у змаганнях з перетягування канатів наодинці або в групах з двох, трьох і во­сьми чоловік.

Вивчаючи продуктивність праці у сільському господарстві, він довів, що коли люди працюють групою, то виникає імовір­ність того, що знизяться індивідуальні зусилля і люди стануть працювати не в повну силу.

Рінгельман порівнював відносну ефективність тваринниць­кої, людської і машинної тяги при переміщенні вантажу. Вияви­лося, що діючи наодинці, люди тягнули вантаж з середньою си­лою в 63 кг, а група з двох чоловік тягнула з силою не вдвічі бі­льше, а лише 118 кг (на 8 кг менше), троє - з силою 160 кг (на 29 кг менше), а група з восьми чоловік прикладала зусиль на 256 кг менше своїх потенційних можливостей. Зі збільшенням кількості членів групи йшло зниження продуктивності. Нічого подібного не відбувалося, коли працювали коні, велика рогата худоба і звичайні машини.

Зворотне співвідношення між числом людей в групі і зни­женням їх індивідуальних зусиль отримало назву «ефект Рінге- льмна»). Вчений пояснив це тим, що у сумісній праці декількох індивідів відсутня належна координація їх дій (лебідь, рак та щу­ка), що знищує ефективність сумісної праці. Вчений назвав це явище «координаційні втрати».

Феномен «соціальних лінощів» в ситуації співдіяльності

У державному університеті Огайо Бібб Латане та ін. намага­лися знайти інші методи вивчення цього феномена, який вони на­звали «соціальними лінощами». Соціальні лінощі: тенденція лю­дей витрачати менше зусиль у тому випадку, коли вони об'єднують свої зусилля заради загальної цілі, ніж у випадку ін­дивідуальної відповідальності.

Було проведено ряд досліджень, щоб продемонструвати, як виникає і проявляється ефект соціальних лінощів. О. Бібб і Лата­не відмітили, що шум, який створюють шість піддослідних, яким запропоновано було аплодувати і якомога голосніше кричати, лише у два з половиною рази перевершує шум, що створюється однією людиною. Проте, як і у випадку перетягування каната, ефективність акустичних зусиль може падати через погану коор­динацію. Тому Латане вирішив це перевірити, заставивши дослі­джуваних повірити, що вони шумлять і плескають у долоні разом з іншими, хоча насправді вони робили це наодинці.

Люди, яким розповідали про цей експеримент, вважали, що в групі досліджувані будуть кричати голосніше, бо будуть менше соромитись. А що було насправді? Соціальні лінощі: коли учас­ники експерименту вірили, що разом з ними кричать і плескають п'ятеро інших, вони виробляли на одну третину менше шуму, ніж на самоті. В умовах групових дій люди схильні бути «зайцями» (політолог Джон Суїні дав таке визначення терміна - «зайці». «Зайці» - люди, що отримують якусь вигоду від групи, але мало дають взамін).

У цих та інших експериментах прослідковується виявлення однієї з психологічних сил, що викликають соціальну фасиліта- цію - боязнь оцінки. В експериментах з соціальних лінощів люди впевнені, що їх оцінюють лише тоді, коли вони діють наодинці. Групова ситуація зменшує боязнь оцінки. Коли люди не відпові­дають за кінцевий результат і не можуть оцінювати свій власний внесок, їх особиста відповідальність розподіляється між всіма членами групи.

Напроти, в експериментах з соціальної фасилітації люди бі­льшою мірою підпадають під оцінку інших. Опинившись у центрі уваги, вони добросовісно контролюють свою поведінку. Отже, діє один і той же принцип: коли спостереження з боку інших збі­льшує боязнь оцінки, результатом буде соціальна фасилітація; коли ж у натовпу зменшується боязнь оцінки, результатом будуть соціальні лінощі.