Групомислення

магниевый скраб beletage

У 70-х рр. XX ст. американським соціальним психологом Ірвінгом Джанісом було описано феномен, який отримав назву групомислення. Групомислення він визначив як такий спосіб ми­слення, коли збереження єдності і солідарності групи вважається більш важливим, ніж реалістичний погляд на речі.

З метою аналізу впливу групових феноменів на рішення, яке приймає група, У. Джаніс проаналізував деякі процедури прийн­яття рішень американськими президентами і їх радниками, що призвели до грандіозної поразки.

Перший приклад. У грудні 1941 р. японці раптово атакували американську військову базу Пірл-Харбор, знищивши 18 кораблів, 170 літаків, вбито було 3700 солдатів. Протягом декількох тижнів перед атакуванням бази військове командування на Гавайях постій­но отримувало інформацію про приготування японців з метою нане­сти удару Штатам десь на Тихому океані. Потім військова розвідка загубила радіоконтакт з японськими авіаносцями, які прямували до Гавайїв. Але благодушність командирів США сприяла тому, що в цій ситуації нічого не було зроблено для попередження атаки. Вій­ськова база практично була незахищеною.

Другий приклад стосується вторгнення американців на Ку­бу. В 1961 році президент Кеннеді і його радники спробували звалити режим Фіделя Кастор шляхом вторгнення на Кубу 1400 натренованих ЦРУ кубинських емігрантів. Майже всіх десантів було взято в полон або вбито. Престижу США було нанесено ве­ликої шкоди, а Куба ще більше зблизилась з Радянським Союзом.

Третій приклад - це війна у В'єтнамі. З 1964 по 1967 рік президент Ліндон Джонсон і його політичні радники розкручува­ли війну у В'єтнамі, припускаючи, що американські бомбарду­вання, авіанальовати і обробка лісів дефоліантами буде схвалена населенням Південного В'єтнаму, а керівництво Північного В'єтнаму буде змушене сісти за стіл мирних переговорів. Вони продовжували ескалацію війни, не зважаючи на попередження з боку владних розвідувальних служб і майже всіх союзників США. В результаті війна знищила 46500 американців і більше мільйона в'єтнамців, президента було відсторонено від влади, а великий бюджетний дефіцит сприяв інфляції 70-х років.

Джаніс припустив, що такі грубі помилки були викликані прагненням груп, які приймають рішення придушити свою не­згоду в інтересах групової гармонії. Він назвав цей феномен «групомисленням».

Групомислення - режим мислення, що виникає у людей у тому разі, коли пошуки консенсусу стають настільки домінуючи­ми для згуртованої групи, що вона схильна відкидати реалістичні оцінки, альтернативні способи дій.

Аналізуючи згубні рішення, наслідком яких були важкі кри­зи, І. Джаніс дійшов висновку, що причиною виникнення таких рішень стали обставини, атмосфера, що склалась у владних гру­пах, яка й сприяла групомисленню вищої політичної еліти. Джа- ніс виділив п'ять умов, які сприяють групомисленню.

Перше - це привабливість членства в даній групі. Всі члени цієї групи зацікавлені у збереженні свого становища, у довготри­валому існуванні самої групи та один одного. Все це сприяє гру­повій згуртованості. Члени тісно згуртованих груп, легко зміню­ючи свої погляди, пристосовують їх до думки більшості.

Отже, висока зацікавленість у збереженні свого членства в групі, зацікавленість у привілеях зумовлює її тісну згуртованість і спонукає членів до конформізму. Інакше кажучи, члени групи не тільки демонструють згоду з нормами, але й починають щиро сприймати їх як найкращі, найбільш правильні. Таким групам присутнє «ми-почуття».

Друга умова - це наявність владного, авторитарного лідера, що директивно нав'язує свою точку зору всій групі. В цьому ви­падку думка «першої особи» видається і сприймається як думка всієї групи.

Інколи політики подібне директивне рішення демагогічно приписують соціальному фантому - «народу». Надалі воно вті­люється в клішовані форми - «так думає народ», «від імені наро­ду», «порадитися з народом» тощо.

Третя умова - закритість групи, її самоізоляція. Групомис- лення виникає в тих групах, які недосяжні для контролю і крити­ки. Звичайно, це перш за все групи правлячої еліти, так звані «не­доторканні». Звичайно, що чим суворіше дотримується «недото­рканність», тим з більшою імовірністю з'явиться групомислення.

Четверта умова - рішення групи не підлягають під зовніш­ню експертизу. Владні групи, оскільки вони приписують собі право виступати від імені народу, власну думку починають сприймати як абсолютно істинне.

П'ята умова - сильний груповий тиск, зумовлений взаємов­пливом членів групи один на одного. В свою чергу, підвищений психологічний тиск зумовлюється тісною згуртованістю індиві­дів, які мають однакові цінності, мотивацію, спрямованість мис­лення та інші психологічні характеристики. «Ми-почуття» і гру­пове мислення роблять членів групи психологічно схожими один на одного.

Шоста умова - це почуття невпевненості членів групи в то­му, як їх сприймають і оцінюють у групі. Інакше кажучи, кожен член групи не знає точно, наскільки він у групі вважається «сво­їм». А тому на всякий випадок демонструє підвищену лояльність груповим рішенням.

Крім передумов, Джайніс виділив вісім ознак групового ми­слення:

- Ілюзія невразливості. Всі досліджувані Джанісом групи виявляли надлишковий оптимізм, який не давав їм мож­ливості побачити ознаки небезпеки.

- Ніким не оспорювана віра в етичність групи. Члени групи вірять в невід'ємно присутню їй доброчинність і відки­дають усі розмови про мораль і моральність.

- Раціоналізація. Група справляється з труднощами, колек­тивно оправдовуючи свої рішення. Кожна ініціатива об­говорення рішення перетворюється в акцію його оправ- довування.

- Стереотипний погляд на супротивника. Ті, хто потрапляє в болото групо мислення, розглядають своїх супротивни­ків, як занадто злонавмисних, щоб вести з ними перего­вори, або занадто слабких і незрозумілих, щоб захистити себе від запланованих ними дій.

- Тиск конформізму. Ті, хто висловлює відсіч, підпадають під тиск групи іноді навіть не аргументами, а за допомо­гою насмішок, які зачіпають особистість.

- Самоцензура. Так як розбіжності часто дискомфортні, а в групі існує видимість консенсусу, її члени намагаються приховати або відкинути свої побоювання.

- Ілюзія одномислення. Самоцензура і конформізм не да­ють порушитися консенсусу, який створює ілюзію одно- мислення. Більше того, ілюзорний консенсус підтверджує правильність групового мислення.

Згідно з теорією Джаніса, групомислення частіше виникає, якщо існують певні передумови, зокрема, коли група дуже згур­тована, ізольована від протилежних думок і керується рішучим лідером, який не приховує своїх побажань від інших. Небезпеч­ний стан групомислення погіршує якість прийняття рішення. Група не обговорює повного спектра можливих альтернатив, не розробляє плану на випадок виникнення непередбачуваних об­ставин і не розглядає в достатній мірі ризикованих сторін вибра­ного варіанта.

Слід зауважити, що теорія Джаніса говорить, що згуртова­ність групи збільшує ймовірність виявлення групомислення, тільки якщо є також і інші умови, зокрема, наявність сильного лі­дера і високий стрес. Достовірність моделі групомислення підт­верджується як систематичним аналізом історичних подій, так і добре контрольованими лабораторними експериментами.

Майєрс наводить приклад групомислення, яке виявилося в процесі прийняття рішення про відправку НАСА космічного ко­рабля «Челенджер» в січні 1986 року. За декілька місяців до ката­строфи спеціалісти попереджували, що є небезпечність відмови обладнання, а саме: гумові прокладки між чотирма секціями при­скорювача можуть не витримати низької температури.

В ніч перед стартом у телефонних дебатах інженери дово­дили свою правоту співробітникам НАСА і менеджерам своєї компанії, які прагнули здійснити запуск, що давно відкладався. Але не змогли довести це абсолютною аргументованістю, в ре­зультаті чого виникла ілюзія невразливості. Мав місце також тиск конформізму. Крім того, завдяки ідеологічним «охоронцям» вищі керівники НАСА, які приймали остаточне рішення, нічого не знали про тривоги і сумніви інженерів. Захищені від неприємної інформації, вони дали згоду на запуск «Челенджера».

Виникає питання: чи завжди прийняття групою рішення є поганим? Джаніс проаналізував також декілька успішних групо­вих рішень, наприклад, прийнятий труменівською адміністрацією план Маршалла, який передбачав поставити Європу на ноги після Другої світової війни, або протистояння адміністрації Кеннеді спробі СРСР встановити в 1962 році ракетну базу на Кубі (Ка­рибська криза).

Цей перелік можна продовжити прикладами, які доводять, що згуртованість сама собою не завжди приводить до групомис- лення. На виробництві, наприклад, згуртованість колективу - по­зитивне явище. Подальші експерименти підтвердили, що «одна голова добре, а дві - краще». Американські дослідники Делл Уо- рнік, Гленн Сандерз, Верлін Хінз, вивчаючи точність свідчень тих, яким пред'являвся відеозапис кримінального епізоду при прийомі на роботу, показали, що група свідків складала більш точний звіт про події, ніж середній свідок наодинці.

Але в протилежність поширеній думці про те, що при «брейнстормінгу» в малих групах народжуються більш творчі ідеї, ніж у тих самих людей наодинці, дослідники згодні в тому, що це не так.

Керівникові: 10 правил для запобігання групомислення (І. Джаніс).

1. Розкажіть членам групи про групомислення, його причи­ни і наслідки.

2. Не будьте упередженими, не займайте упереджену пози­цію.

3. Попросіть кожного підходити до проблеми критично; за­охочуйте заперечення і сумніви.

4. Відведіть одному або декільком учасникам роль „адвока­та сатани".

5. Час від часу діліть групи на частини. Нехай кожна підг­рупа збереться окремо, а потім зберіть усіх разом, щоб виявити розбіжності.

6. Якщо проблема стосується суперницької групи, знайдіть час розглянути всі попереджувальні ознаки і знайдіть різ­номанітні ймовірні ходи супротивника.

7. Розробивши попередні рішення, зберіть «нараду другого рівня», попросивши кожного висловити сумніви, які ще залишились.

8. Запросіть експертів зі сторони (поодинці) приєднатися до наради; попросіть їх оспорити погляди групи.

9. Заохочуйте членів групи ділитися думками з довіреними особами і сповіщати їх реакції.

10. Нехай над тією ж самою проблемою одночасно пра­цюють незалежні групи.

Феномен «зрушення до ризику» та його вплив на прийняття рішення

Деякий час соціальні психологи дотримувалися думки, що група повинна бути менш екстремальною, більш середньою, більш обережною, ніж окремий індивід. Але в 1961 році Джеймс Стонер, аспірант, провів експеримент, повторений з тих пір 300 разів, який продемонстрував зворотне, а саме: рішення, які приймаються групою, є більш ризиковані, ніж рішення окремих індивідів.

Він використав у своєму експерименті опитувальник щодо вирішення дилеми. В ньому досліджуваним пропонувалось уяви­ти себе на місці людини, яка зіткнулася з дилемою, смисл якої та­кий: зараз людина має хоча й маленький, але більш-менш гаран­тований і постійний прибуток. Але перед нею відкривається пер­спектива змінити місце роботи і отримувати прибуток, який наба­гато перебільшує той, що зараз є. Правда, перспективи на новому місці дуже туманні і невизначені, тобто є ризик.

Досліджуваних просили визначитись, при якому шансі на успіх вони ризикнули б змінити гарантовану бідність на негарантоване благополуччя (шанси коливаються в межах від 1 до 10 з 10).

В експерименті з визначення ризикованості рішень члени групи спочатку заповнюють опитувальник поодинці. Потім вони збирають­ся разом і уже групою обговорюють кожен варіант гіпотетичного ви­бору, поки не досягнуть єдиного для всієї групи рішення.

На наступному етапі кожного учасника обговорення просять ще раз індивідуально визначитися з вибором. Результати більшо­сті досліджень з цієї проблеми дійсно підтвердили висновок Д. Стонера, що рішення групи є більш ризикованим, ніж рішення окремих індивідів.

Дж. Стоунер був одним з перших, хто виявив феномен «зру­шення до ризику» в експериментальній ситуації. Стоунер так ха­рактеризує сутність цього феномена: групове рішення виявляєть­ся більш ризикованим порівняно з середнім індивідуальних рі­шень, що були прийнятими до проведення групового обговорен­ня. Цей феномен показує, що не слід спрощено дивитися на гру­пову життєдіяльність: у ній багато таємного, непередбачуваного.

У різні періоди було висунуто декілька гіпотез, які поясню­ють виникнення феномена зрушення до ризику. Згідно з однією гіпотезою, групове обговорення проблеми породжує у членів групи відчуття загальної відповідальності (отже, і особистої без­відповідальності), що сприяє прийняттю більш «сильних», погра- ничних рішень.

Друга гіпотеза в якості основного «винуватого» експериме­нтальних рішень розглядає лідера: маючи схильність до ризико­ваних рішень, він у процесі обговорення запевняє у своїй правоті інших. Існує також гіпотеза ризику як цінності: готовність ризи­кувати підвищує статус людини в групі, а тому в процесі групо­вого обговорення члени групи будуть прагнути демонструвати наявність у себе такої здібності.

«Зрушення до ризику» в прийнятті групою рішення можна пояснити такою закономірністю як групова поляризація.