§ 2. Суть та основні інструменти валютної політики

Валютна політика являє собою комплекс регулюючих (економічних, правових,організаційних) заходів, здійснюваних державними та міжнародними фінансовимиінститутами з метою впливу на валютно-фінансові відносини. Залежно від цілей таформ валютна політика поділяється на структурну (довгострокову) та поточну.

Структурна політика спрямована на здійснення довгострокових заходів для по-слідовного поліпшення міжнародного валютного та кредитного механізмів. Вона реа-лізується у формі валютних реформ, інституціональної перебудови світової валютноїта кредитної систем, міждержавних переговорів та угод і передбачає зміну основнихелементів валютної системи, тобто порядку міжнародних розрахунків, режиму ва-лютних курсів та валютних паритетів, використання золота, резервних валют і між-народних платіжних засобів, функціональних завдань міжнародних і регіональнихвалютно-фінансових установ. Структурна валютна політика значною мірою визна-чає поточну валютну політику.

У межах поточної політики здійснюється оперативний вплив на валютно-рин-кову кон'юнктуру, в тому числі регулювання валютних курсів, валютних, кредитнихта розрахункових операцій, діяльності валютного ринку і ринку золота, світовогоринку позичкового капіталу.

Головними інструментами валютної політики є дисконтна (облікова) політика,девізна політика та її різновид — валютна інтервенція, а також диверсифікація ва-лютних резервів, регулювання ступеня конвертованості валюти і режиму валютногокурсу, ревальвація та девальвація, валютні обмеження.

Суть дисконтної політики полягає в зміні облікової ставки центрального банку зметою регулювання валютного курсу та впливу на платіжний баланс. Вона здійсню-ється шляхом впливу на міжнародний рух короткострокових капіталів, з одного бокуна стан споживчого й інвестиційного попиту, динаміку та рівень цін, обсяг грошовоїмаси — з іншого. Офіційна облікова ставка використовується для регулювання всієїсукупності процентних ставок на грошовому ринку країни. Підвищення процентнихставок при пасивному платіжному балансі сприяє припливу капіталів із країн, деоблікові ставки нижчі, стримує відплив національних капіталів. Це підвищує курсвалюти даної країни й поліпшує стан її платіжного балансу. Підвищення обліковоїставки є також традиційним засобом, який застосовується центральним банком длязбереження або поповнення офіційних валютних резервів. І навпаки, зниження об-лікової ставки призводить до відпливу капіталів в інші країни, падіння курсу націо-нальної валюти, зменшення активного сальдо платіжного балансу.

Девізна політика являє собою метод впливу на валютний курс шляхом купів-лі — продажу іноземної валюти (девіз). Для підтримання курсу національної валютицентральний банк продає, а для його зниження — скуповує іноземну валюту. Нинідевізна політика здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій.

Валютну інтервенцію можна визначити як цільові операції національних банківабо її аналогів на валютному ринку щодо купівлі-продажу іноземної валюти з метоюобмеження коливань чи динаміки курсу національної валюти. Вони сприяють урів-новаженню попиту і пропозиції на іноземну валюту, що веде до стабілізації курсунаціональної валюти. Матеріальною базою проведення валютних інтервенцій є, якправило, офіційні валютні резерви. Зміна їх рівня вважається найбільш доступнимпоказником масштабів державного впливу на процес формування валютних курсів.Крім офіційних резервів, джерелом коштів для валютних інтервенцій можуть бутикороткострокові позики, банківські угоди типу «своп».

Валютні інтервенції можуть використовуватись і для підтримання валютногокурсу на штучно низькому рівні з метою сприяння підвищення конкурентоспро-можності національних експортерів. Різниця між курсом національної валюти та їїкупівельною спроможністю на внутрішньому ринку створює умови для валютногодемпінгу, тобто масового експорту товарів за цінами, які нижчі за світові.

Якісно новим методом валютної політики є скоординовані (або узгоджені) багато-сторонні інтервенції, що являють собою форму міждержавного регулювання валютнихринків. Їх застосування зумовлене швидким зростанням обсягів операцій на валютнихринках, що робить недостатнім використання коштів лише однієї держави. Різновидомскоординованих інтервенцій, є диверсифіковані інтервенції, здійснювані в різних ва-лютах, а не в одній. Вони сприяють розподілу тягаря інтервенції між різними валютами.

Застосування валютних інтервенцій має свою межу. Вони вигідні лише в разі не-значної неврівноваженості платіжного балансу, яка характеризується тимчасовоюзміною пасивного сальдо активним і навпаки. При докорінному порушенні рівновагиплатіжного балансу, яке зумовлене глибокими економічними причинами, валютні ін-тервенції можуть призвести до виснаження валютних резервів країни, не відвертаю-чи знецінення національної валюти. Тому країни з хронічно пасивними платіжнимибалансами змушені вдаватися до різних видів валютних обмежень.

Валютні обмеження являють собою певну сукупність законодавчих або адміні-стративних норм, які регламентують (і в тому числі можуть забороняти) проведенняоперацій з валютою, золотом, іншими валютними цінностями. Вони можуть здійсню-ватися також за допомогою механізму міжнародних розрахунків, на основі регулю-вання міжнародних платежів, перевезення капіталів, руху товарів і послуг.

Конкретні цілі валютних обмежень — регулювання платіжного балансу і валют-ного курсу, концентрація валютних коштів у руках держави, недопущення валютноїспекуляції, забезпечення конкурентоспроможності національних виробників, а та-кож заохочення економічної експансії національного капіталу в пошуках вигіднихсфер цього застосування. Валютні обмеження застосовуються в різноманітних сфе-рах міжнародних економічних відносин. Головними сферами валютних обмежень єпоточні операції платіжного балансу (торгові і неторгові угоди), а також фінансовіоперації (рух капіталів і кредитів, переказ прибутків, податкових та інших платежів).

Валютні обмеження можуть набувати таких форм:

вимога проводити всі валютні операції виключно через центральний або упо-вноважені (девізні) банки.

ліцензування операцій з іноземною валютою та обмеження сфери обігу націо-нальної й іноземної валюти, золота, цінних паперів.

повне або часткове блокування валютних рахунків.

обмеження конвертованості валюти шляхом диференціації її режиму для рези-дентів та нерезидентів.

заборона або обмеження вивозу, а іноді й ввозу капіталу, в тому числі — надан-ня кредитів.

На міждержавному рівні валютні обмеження реалізуються у формі платіжних угод,які визначають і регулюють організацію взаємних розрахунків і платежів між країнами.

За характером регулювання розрахунків платіжні угоди бувають некліринговоготипу, платіжно-клірингові угоди та клірингові. Платіжні угоди неклірингового типупередбачають, що зовнішньоторговельні та всі види неторгових платежів здійсню-ються у вільно конвертованій валюті.

Платіжно-клірингові угоди передбачають, що платежі між країнами здійснюють-ся як шляхом заліку взаємних зустрічних вимог і зобов'язань, так і шляхом платежіву вільноконвертованій валюті.

Основним різновидом платіжних угод є міжнародні валютні кліринги — угодиміж двома чи більше країнами про обов'язковий взаємний залік вимог та зобов'язаньу розрахунках у зовнішній торгівлі та інших формах міжнародних економічних від-носин.

З практикою валютних обмежень пов'язане регулювання ступеня конвертованос-ті валюти.

Залежно від ступеня конвертованості валюти поділяються на:

вільно конвертовані, що без обмежень обмінюються на будь-які іноземні ва-люти.

частково конвертовані, тобто валюти тих країн, які застосовують валютні об-меження.

неконвертовані (замкнуті) валюти країн, де діє заборона на обмін валют.

В умовах функціонування класичного стандарту проблеми конвертованості —здатності вільного обміну валют — фактично не існувало. Це визначалося твердою фік-сацією золотого вмісту національних валют їх обов'язковою розмінністю на монетар-ний товар. З часу припинення такого обміну (цей процес завершився перед початкомдругої світової війни) практично всі валюти світу (за винятком долара США і швей-царського франка) втратили цю особливість. У повоєнні роки значна частина країн по-ступово відновила конвертованість своїх грошових одиниць. За даними МВФ, на 30квітня 1989 р. з 151 країни-члена Фонду конвертованими були валюти 65 країн. Нинікількість країн, що забезпечують конвертованість своїх валют, зросла майже до 100.

На відміну від золотого стандарту , режим конвертованості кредитно-паперовихгрошових одиниць визначається інституціональними нормами. Йдеться про одну зважливих ланок валютної політики, що здійснюється кожною країною. Разом з тиміснують і загальновизначені МВФ вимоги щодо змісту режиму конвертованості.

Теорія і практика розрізняють повну і часткову, зовнішню і внутрішню конвер-тованість.

За режиму повної конвертованості усі юридичні та фізичні вітчизняні та зарубіж-ні особи, що володіють певною сумою грошей цієї країни, мають можливість вільно(без будь-яких обмежень) використовували ці гроші на будь-які цілі: безперешкодноздійснювати як поточні, так і інвестиційні валютні операції. Нині існує досить обме-жена кількість валют, що діють у режимі повної конвертованості.

При частковій конвертованості на обмінні операції вводяться певні обмеження.За вимогами МВФ ці обмеження не повинні стосуватися платежів за поточні між-народні операції. До таких операцій належать платежі за результатами зовнішньоїторгівлі, короткостроковими банківськими і кредитними операціями, платежі з по-гашення позики та процентів, переведення прибутків з інвестицій, грошових пере-казів некомерційного характеру. У зв'язку з тим, що здійснення таких операцій єневід'ємною ознакою конвертованості, їх обмеження відповідно до вимог Статуту

МВФ не припускається. При застосуванні обмежень за міжнародними поточнимиопераціями валюта втрачає за регламентом МВФ статус конвертованої.

При зовнішній конвертованості повна свобода валютних операцій для здійсненнярозрахунків з іншими країнами надається лише іноземним (фізичним і юридичним)особам. Йдеться про надання можливості зазначеним особам вільно обмінювати за-роблену в цій країні валюту на будь-яку іноземну валюту і здійснювати перекази цієївалюти за кордон.

За режиму внутрішньої конвертованості правом обмінних операцій національ-них грошових одиниць на іноземну валюту користуються лише фізичні та юридичніособи цієї країни.

Важливим об'єктом та інструментом регулювання виступає режим валютнихкурсів. Залежно від ступеня втручання держави у сферу міжнародних валютних від-носин, у міжнародних розрахунках застосовуються плаваючі (гнучкі) та фіксовані(тверді) курси валют. Плаваючі курси валют поділяються на дві групи: курси, якіформуються стихійно і вільно коливаються під впливом попиту та пропозиції, і тікурси, вільна зміна яких коригується за допомогою валютної політики. Фіксованікурси валют поділяються на дійсно (реально) фіксовані на базі золотого паритету йдоговірно фіксовані на базі узгодженого еталону, тобто на офіційних валютних пари-тетах або на умовно встановленій ціні золота. Сьогодні в світі існують найрізноманіт-ніші режими валютних курсів. Серед них визначають:

Режими курсів, які регулюються. Тут у свою чергу можна виділити:

незалежне «плавання», засноване на відокремленому «плаванні» валютного кур-су, коли цей курс формується під впливом попиту і пропозиції на валютних рин-ках. (США, Японія, Великобританія, Аргентина, Австралія, Венесуела та інші;

кероване «плавання». Воно схоже на вільне, але характеризується більшимвтручанням центральних банків, які періодично здійснюють коригування ва-лютних курсів (Греція, Індія, Туреччина, Південна Корея);

спільне «плавання» валют країн ЄВС відносно іноземних валют при фіксова-них межах взаємних коливань валют.

Режим фіксованих («пов'язаних») курсів, заснований на жорсткій фіксаціїкурсу національної валюти стосовно однієї, добровільно обраної іноземної валютиабо «кошика» валют. Такий курс автоматично змінюється в тих самих пропорціях,що й курс базової валюти. Його різновидами є:

ординарні валютні курси, прив'язані до долара США (Таїті, Гондурас, Ямайка),французького франка (країни-члени Західноафриканської співдружності);

ординарні валютні курси, прив'язані до інших валют (до індійської рупії — ва-люта Бутану);

валютні курси, прив'язані до кошика валют головних торгівельних партнерів(Австрія. Алжир, Фінляндія, Швеція, Ізраїль).

валютний курс, який базується на принципі ковзаючого паритету. В цьому ви-падку за твердої фіксації валютного курсу щодо базової валюти зв'язок міжкурсами встановлюється не автоматично, а з урахуванням розбіжностей у тем-пах зростання цін (Бразилія, Чилі, Колумбія, Португалія).

Традиційними методами валютної політики є девальвація і ревальвація. Деваль-вація являє собою зниження курсу національної валюти щодо іноземних валют абовідносно міжнародних валютних одиниць. Ревальвація, навпаки, підвищення