13.1. Загальні уявлення про адаптацію

магниевый скраб beletage

Проблема адаптації людини до постійних змін навколишнь­ого середовища має надзвичайну актуальність. Це пов'язано з тим, що саме процес адаптації визначає можливості людини стосовно виживання та діяльності в умовах підвищеної стре- согенності зовнішнього середовища, що постійно змінюється. Недостатня адаптованість до дії різноманітних стресорів при­зводить як до зниження ефективності діяльності людини, так і до виникнення різноманітних нервово-психічних і психосома­тичних захворювань.

Пріоритет започаткування уявлень про адаптацію нале­жить ученню К. Бернара про сталість внутрішнього середови­ща. Саме завдяки підтримці такої сталості жива система на­буває відносної незалежності від зовнішніх впливів, адаптуючись до навколишнього середовища. Основні поло­ження концепції К. Бернара розвинув У. Кеннон. Саме йому належить введення в науковий обіг для визначення сталості внутрішнього середовища нині широковживаного терміна "го­меостаз". Збереження гомеостазу досягається завдяки проце­су адаптації під час взаємодії організму та середовища. У. Кен- нон розглядав гомеостаз і як внутрішній стан, і як відношення в системі "організм - середовище". Згідно із сформульованим ним принципом гомеостазу всі процеси, які відбуваються в організмі, націлені на зберігання стану рівноваги у відповідь на негативний вплив середовища.

Існує й інша стратегія адаптації, яка не спрямована на підтримку гомеостазу. Часто підтримується не стан певних структур, а їхня функція. Наприклад, концентрації розчинених речовин в організмі регулюються у розрахунку на підтримку структури і функції ферментів; рН крові регулюється так, щоб при змінах температури не порушувались функції її білків. Ре­зультат адаптації в таких випадках - не гомеостаз (сталість стану), а скоріше підтримання функції. Ця стратегія дає змогу цілісному організмові змінювати у певних межах свої структур­но-функціональні характеристики при різких зрушеннях сере­довища, зберігаючи суттєві для себе функції навіть на шкоду функції однієї зі своїх систем.

У найбільш загальному змісті адаптацію людини можна визначити як процес її пристосування до зміни умов життєд­іяльності.

При цьому можна виділити різні рівні адаптації: 1) суб­клітинний; 2) клітинний; 3) тканинний; 4) окремого органа; 5) окремої системи органів; 6) цілісного організму; 7) груповий; 8) популяційний [4].

Адаптацію також можна розглядати у двох аспектах - ста­тичному і динамічному. Статичний аспект відбиває влас­тивість (стан) біосистеми, її стійкість до умов середовища - рівень її адаптованості. Динамічний - відбиває процес присто­сування біосистеми до умов середовища, що змінюються [5].

Тісно пов'язаними з адаптацією поняттями є резистентність і реактивність. Резистентність - це здатність чинити опір под­разненню. Реактивність - це властивість організму відповіда­ти змінами життєдіяльності на впливи зовнішнього середови­ща. Нервова система відіграє істотну роль у резистентності та реактивності організму, тому, по суті, всі форми темпераменту визначаються індивідуальною реактивністю. Резистентність може бути активною та пасивною. Активна резистентність ха­рактеризується здатністю організму перебудовуватися при змінах як умов подразнення, так і умов зовнішнього середови­ща. Реактивність може проявлятися підвищеною реакцією (гіпе- рергія) і зниженою (гіпоергія). Гіперергічний стан характери­зується підвищенням збудливості, гіпоергічний, навпаки, - галь­муванням. У формуванні реактивності беруть участь усі відділи нервової системи: рецептори, провідна система, спинний і дов­гастий мозок, підкірка та кора головного мозку.