4.3. Психофізіологія мовлення

магниевый скраб beletage

Мовлення - це історично сформована в ході діяльності людей форма спілкування, опосередкована мовою. Під мовлен­ням розуміють як сам процес говоріння (мовленеву діяльність), так і його результат (мовленеві твори, що фіксуються пам'яттю чи письмом). Мовлення займає особливе місце серед когнітив- них процесів, оскільки воно включається в різноманітні пізна­вальні акти (мислення, сприйняття, відчуття) і забезпечує вер- балізацію одержуваної людиною інформації.

Мовлення являє собою багатоланковий психофізіологічний процес, що складається з різних елементів. Воно включає три основні ланки: сприйняття мовлення, продукування мовлення і "внутрішнє мовлення". Цей процес заснований на роботі різних аналізаторів і містить у собі периферичний рецептор, провідні нервові шляхи, центральну ділянку кори головного мозку, яка відповідає за діяльність даного аналізатора.

Виділяються три основні функції мовлення: комунікативна, регулююча і програмуюча.

Комунікативна функція забезпечує спілкування між людь­ми. Мовлення використовується для передавання інформації і спонукання до дії. Завдяки мовленню людина одержує знання про предмети і явища оточуючого світу без безпосереднього контакту з ним. Мовлення розширює можливості пристосуван­ня людини до оточуючого середовища, можливості її орієнтації в природному і соціальному світі.

Регулююча функція мовлення пов'язана зі свідомими фор­мами психічної діяльності. Мовлення відіграє важливу роль у розвитку і прояві довільної, вольової поведінки.

Програмуюча функція мовлення виражається в побудові зна­ченнєвих схем мовленевого висловлення, граматичних структур речень, у переході від задуму до зовнішнього розгорнутого вис­ловлення. В основі цього процесу лежить внутрішнє програму­вання, що здійснюється за допомогою внутрішнього мовлення. Як показують клінічні дані, воно необхідно не тільки для мовле- невого висловлення, а й для побудови різних рухів і дій.

На жаль, поки ще не з'ясований механізм того, як саме одна людина матеріалізує свою думку у потік звуків, а інша, сприй­нявши цей звуковий потік, розуміє звернену до неї думку.

Мовлення функціонує на основі другої сигнальної системи, що виникла в результаті розвитку мовлення як засобу спілку­вання між людьми в процесі праці. Ця система оперує знако­вими утвореннями ("сигналами сигналів"), охоплює усі види символізації і використовує не тільки мовленеві знаки, але й інші засоби (мімічні, жестикуляційні й емоційні, музичні зву­ки, малюнки, художні образи, математичні символи тощо).

Зв'язок слова, що позначає предмет, з цим предметом прин­ципово не відрізняється від зв'язків першої сигнальної систе­ми. У слові відбиваються не конкретні, а найбільш істотні вла­стивості предметів і явищ. Саме це дає можливість узагальненого і відстороненого відображення дійсності.

У периферичних органах мовлення виділяють три системи:

 енергетична система дихальних органів необхідна для виникнення звуку (легені і головний дихальний м'яз - діафрагма);

 генераторна система - звукові вібратори, при коливанні яких утворюються звукові хвилі (голосові зв'язки гортані - тоновий вібратор; щілини і затвори, що утворюються у роті при артикуляції);

 резонаторна система (носоглотка, череп, гортань і грудна клітка) [5].

Мовлення утворюється в результаті зміни форми й обсягу надставної трубки, що складається з порожнини рота, носа і глот­ки. У резонаторній системі, що відповідає за тембр голосу, утво­рюються певні форманти, специфічні для даної мови. Резонанс виникає в результаті зміни форми й обсягу надставної трубки.

Артикуляція являє собою спільну роботу органів мовлення, що необхідна для продукування звуків. її регулюють мовленеві зони кори і підкіркові утворення (зорові бугри, гіпоталамус, таламус, лімбічна система, ретикулярна формація). Локальні ураження лівої півкулі різної природи у праворуких осіб при­зводять, як правило, до порушення функції мовлення в ціло­му, а не до випадання якої-небудь однієї мовленевої функції. Для правильної артикуляції необхідна певна система рухів органів мовлення, що формується під впливом слухового і кіне- стезичного аналізатора.

Аналіз і синтез у людини мовленевих звуків пов'язаний з фонематичним слухом, що забезпечує сприйняття і розуміння фонем певної мови. Функціонування фонематичного слуху без­посередньо пов'язано з таким "центром мовлення", що розташо­ваний у слухомовленевій зоні кори великих півкуль (задня тре­тина верхньої скроневої звивини лівої півкулі), як центр Верніке. Другим "центром мовлення" є зона Брока, яка забезпечує мотор­ну організацію мовлення (у більшої частини людей знаходиться в нижніх відділах третьої лобової звивини лівої півкулі).

Передбачається, що сприйняття і вимова слів має таку по­слідовність. Вкладена у слово акустична інформація обробляєть­ся в системі слуху і в інших "неслухових" утвореннях мозку (підкіркових областях). Надходячи в первинну слухову кору (зону Верніке), яка забезпечує розуміння змісту слова, інфор­мація перетворюється там для формування програми мовної відповіді. Для вимови слова необхідно, щоб "образ", чи семан­тичний код, цього слова надійшов у зону Брока. Обидві ці зони (Брока і Верніке) пов'язані між собою дугоподібним пучком нервових волокон. У зоні Брока виникає детальна програма артикуляції, що реалізується завдяки активації лицьової зони області моторної кори, яка керує лицьовою мускулатурою. Але, якщо слово надходить через зорову систему, то спочатку вклю­чається первинна зорова кора. Після цього інформація про про­читане слово спрямовується в кутову звивину, що зв'язує зо­рову форму даного слова з його акустичним сигналом у зоні Верніке. Подальший шлях, який призводить до виникнення мовленевої реакції, є таким самим, як і при винятково акустич­ному сприйнятті [5].

Права і ліва півкулі мозку відрізняються за своїми функці­ями при забезпеченні мовленевої діяльності. Функціонування лівої півкулі забезпечує здатність до мовленевого і немовлене- вого спілкування, розуміння усного і письмового мовлення, формулювання граматично правильних відповідей, регуляцію складних рухових мовленевих функцій. Завдяки роботі правої півкулі людина розрізняє інтонації мовлення, модуляції голо­су, людські обличчя, розпізнає складні образи, що не піддають­ся розкладанню на складові елементи, сприймає музику і тво­ри мистецтва як джерело естетичних переживань. Але при цих загальних закономірностях варто мати на увазі, що мовленеві функції локалізовані переважно в лівій півкулі у 95% правшів і 70% - лівшів, у 15% лівшів - у правій півкулі, і в 15% лівшів півкулі не мають чіткої функціональної спеціалізації за мовою.