1.2. Психофізіологічна проблема : Психофізіологія : B-ko.com : Книги для студентів

1.2. Психофізіологічна проблема

Мислителів у різні часи хвилювало те, яким чином матері­альне, фізичне (головний мозок), може породжувати ідеальне, духовне (думки, почуття, потяги тощо). Згодом це питання, одне із ключових та традиційних для психофізіології, отрима­ло назву психофізіологічної проблеми.

Психофiзiологiчна проблема - це проблема характеру стввїдношення психїчної дїяльностї людини та дїяльностї її го­ловного мозку.

За часи розвитку наукового знання існували різні підходи до її вирішення. Спочатку її намагались вирішувати як психофізичну проблему. При вирішенні психофізичної проблеми розглядалось питання включення душі (свідомості, мислення) у загальну меха­ніку світобудови, її зв'язок з Богом, винайдення власного місця для психічного (свідомості, мислення) у цілісній картині світу.

Так, Р. Декарт розглядаючи душу і тіло як дві самостійні, незалежні субстанції, став родоначальником паралелізму (мето­дологічної позиції, що заперечує взаємодію психіки і мозку).

Вчення Декарта, що виходить у поясненні сущого з наявності двох протилежних початків - матеріального і духовного, діста­ло назву дуалізму Декарта. Подібних поглядів дотримувалися багато послідовників Декарта. Наприклад, відповідно до уяв­лень Г. Лейбница, душа і тіло діють незалежно й автоматично в силу своєї внутрішньої будови, але діють узгоджено і гармоній­но, подібно до пари точних годинників, що завжди показують той самий час [4].

Значну роль у подоланні психофізіологічного паралелізму відіграв І.М. Сєченов, який підкреслював, що не можна ні ото­тожнювати психічне та фізіологічне, ні розділяти їх. Сутність його психофізіологічної концепції полягала в тому, що:

 психічне та фізіологічне, нервове є двома різними за сту­пенем складності діяльностями головного мозку;

 внутрішній, психічний світ не може бути повністю зведе­ний до його матеріальних, нервових основ;

 психічне та нервове мають глибоку внутрішню спорідненість;

 психічна діяльність та організація залежать від нервової діяльності та організації;

 психічне бере участь у поведінці як вищий регулятор.

Певним чином погляди І.М. Сєченова отримали розвиток

у працях І.П. Павлова, психофізіологічна концепція якого, по­яснюючи фізіологічні основи психічної діяльності, створювала умови для пояснення самої психічної діяльності. Павлов вва­жав, що оскільки фізіологічна діяльність, що лежить в основі психіки та зумовлює її, є повністю детермінованою і являє со­бою відображення навколишнього світу, постільки і психічна діяльність, що залежить від свого фізіологічного фундаменту, повинна розглядатись, як детермінована зовнішнім світом, але як незрівнянно складніша [2].

Серед зарубїжних психофїзюлогїчних концепцїй ХХ ст., які пов'язані із вирішенням психофізіологічної проблеми, виділяються три основні напрямки: 1-й - дуалістичні концепції, які виходять з принципової різнорідності двох протилежнос­тей - матерії та духу; 2-й - концепції паралелізму, які намага­ються синтезувати матеріалістичні та ідеалістичні підходи; 3-й - концепції, в яких виражаються ідеї залежності свідомості від матеріальної організації людини [2].

Кілька концепцій, які мають відношення до вирішення психофізіологічної проблеми, були сформульовані в радянськїй науці.

Оскільки сутність першої концепції можна стисло висловити у тезі - "психічне є формою руху матерії", вона не залишає місця для категорії ідеального та суб'єктивного, а тому, по суті знімаючи категорію психічного, знімає і саму психофізіологічну проблему. Сутність другої полягала в розумінні співвідношення психічного та фізіологічного як нижчого та вищого. Представники третьої визначали психічне, ідеальне як якість певного класу фізіологічних процесів, що протікають у головному мозку.

І остання, четверта концепція, у межах якої психофізіоло­гічна проблема вирішується найбільш повно, базується на теорії функціональної системи П.К. Анохіна. На думку цілого ряду видатних учених: Б.Ф. Ломова, В.Б. Швиркова, К.К. Платоно- ва, Є.П. Ільїна, К.В. Судакова та інших, підхід до вирішення проблеми співвідношення психології та фізіології став можли­вим саме на основі теорії функціональної системи і пов'язаний з вивченням загальних принципів цілісної діяльності організму.

Базуючись на означеній концепції, можна сказати, що вирішення психофізіологічної проблеми полягає в тому, що співвідношення психічних та фізіологічних процесів розглядається не за допомогою прямого співставлення, а через їх поєднання в єдину систему, яке здійснюється за допомогою якісно своєрідних систем­них процесів. Таким чином, психічне та фізіологічне виступають одне по відношенню до іншого саме як системні процеси [5].