§ 3. Міжнародна відповідальність за екологічніправопорушення. Вирішення міжнароднихекологічних спорів

Проблема міжнародної відповідальності в галузі еко-логії є однією із складних в міжнародному праві та не маєоднозначного вирішення в практиці міжнародного спілку-вання.

Поняття міжнародно-правової відповідальності заекологічні правопорушення можна розглядати у широ-кому та вузькому розумінні. Так, у широкому розуміннізмістом цього поняття є юридичний обов'язок суб'єкта пра-вопорушення ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншомусуб'єкту міжнародного права в результаті порушення нормчинного міжнародного екологічного законодавства. У своючергу, у вузькому розумінні - це юридичні наслідки, що на-стають для суб'єкта міжнародного права в результаті по-рушення ним міжнародних еколого-правових зобов'язань.

Суб'єктами відповідальності в міжнародному еко-логічному праві є держави (безпосередньо винні, співучас-ники, пособники);міжурядові організації; спеціальні суб'єктиміжнародного права; фізичні особи, які мають офіційнийдержавний статус.

Для міжнародного екологічного права характерна неве-лика кількість міжнародних конвенцій, договорів та угод,які передбачають міри відповідальності. Як правило, в нихне встановлюють конкретні санкції за вчинене екологічнеправопорушення. Проте деякі міжнародні акти в галузі еко-логії достатньо ґрунтовно врегульовують відповідальність.

Так, Брюссельська конвенція про цивільну відпові-дальність за шкоду від забруднення нафтою (1969 р.)установила об'єктивну відповідальність судновласників зашкоду від забруднення нафтою, яку заподіяно у територі-альних водах прибережної держави суднами, що належатьдержаві, яка підписала Конвенцію. Власник судна відпові-дає за всяку шкоду, яка виникла від забруднення моря (ви-тік або злив нафти).

Дана Конвенція передбачає обов'язкове страхуваннявідповідальності за збиток від забруднення під час пере-везення судном більше 2000 т нафти наливом. Альтерна-тивою страхуванню може бути банківська гарантія або сві-доцтво, видане міжнародним компенсаційним фондом, насуму, що відповідає межі відповідальності, яка встановленаКонвенцією. Кожному судну, що виконало цю вимогу, ви-дається свідоцтво. При його відсутності судну може бутизаборонено заходити або залишати порт держави - учасни-ці Конвенції.

У Брюссельській конвенції встановлена межа відпові-дальності рівна 210 млн. умовних золотих франків (2 тис.франків за 1 зареєстровану тонну вмісту судна). Власниксудна може бути звільнений від відповідальності, якщо до-веде, що збиток: а) є результатом воєнних дій, ворожих дій

Екологічне право Україниабо стихійного явища; б) був цілком викликаний дією абобездіяльністю третіх осіб з наміром завдати шкоди або бувцілком викликаний недбалістю чи іншою неправомірноюдією уряду або іншого органу влади, відповідального за до-держання в порядку вогнів і інших навігаційних засобів.

Згідно із Конвенцією про цивільну відповідальністьза шкоду від забруднення нафтою в результаті роз-відки або розробки мінеральних ресурсів морського дна(1976р.) «оператором» визнається особа, яка має чи не маєліцензію, призначена в якості оператора в цілях Конвенціїконтролюючою державою, а при відсутності такого призна-чення здійснює загальний контроль за діяльність, що про-водиться на установці. Оператор має право обмежити своювідповідальність відповідно до Конвенції по відношеннюдо кожної установки та кожного інциденту сумою в 30 млн.визначених грошових одиниць.

Ст. 3 Конвенції про додаткове відшкодування заядерний збиток (1997 р.) регламентує кошти, якими за-безпечується відшкодування ядерного збитку за кожнийінцидент, а саме:

i) відповідальна за установку держава забезпечує на-явність 300 млн. СПЗ[262] або більшої суми, яку вона могла кон-кретно вказати депозитарію в будь-який час до ядерного ін-циденту, або перехідної суми відповідно до підпункту «ii»;

ii) договірна сторона може встановити максимум на 10років від дня відкриття для підписання даної Конвенції пе-рехідну суму не менш 150 мільйонів СПЗ відносно ядерно-го інциденту, що відбувся в цей період.

понад суму, яка надається відповідно до підпункту«a», договірні сторони виділяють державні фонди відповід-но до формули, наведеної в статті IV.