10. СВІТОВІ ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА ЗАВДАННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ 10.1. Територія сільського господарства : Регіональна економіка та природокористування : B-ko.com : Книги для студентів

10. СВІТОВІ ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ТА ЗАВДАННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ 10.1. Територія сільського господарства

Із загальної площі поверхні землі в 510 млн км2 на суходіл при­падає 149 млн км2. Решту частину складають океани і моря. Загаль­на площа земельних ресурсів світу визначається у 129 млн км2 або 86,5% площі суходолу (20 млн км2 складають льодові пустелі Аркти­ки та Антарктики) Сільськогосподарські угіддя займають 51 млн км, а покриті лісом площі -38 млн км2. У складі сільського господарства рілля та багаторічні насадження складають 13,4% млн км2, а сіноко­си і пасовища - 37,4 млн км2. Таким чином, у середньому на 1 лю­дину населення у світі припадає 0,3 га ріллі, як основного джерела отримання харчування і фуражу. За післявоєнні роки і приблизно до середини 70-х років відмічалася тенденція до збільшення площини рілля у світі, незважаючи на те, що частина сільськогосподарських земель відчужувалася для потреб промисловості, транспорту, міст. Однак у 70-80-х роках площі ріллі скорочуються абсолютно, не ка­жучи вже про відносні скорочення у зв'язку із зростанням населен­ня, особливо в країнах, що розвиваються. В окремих країнах площа ріллі на душу населення дуже різна. Так, у США на душу населення припадає 0,63 га ріллі; у Німеччині - до 0,15 га; у Великобританії - 0,13 га; в Японії - 0,04 га.

За останнє десятиріччя площа сільського господарства в капі­талістичному світі скорочується в основному за рахунок розвину­тих капіталістичних країн. У світі існують резерви для збільшення оброблюваних площ. За різними джерелами нараховують декілька мільйонів квадратних кілометрів земель, які можна було б викорис­товувати для потреб сільського господарства, але їх освоєння вима­гає значних капіталовкладень. Тому для збільшення виробництва продуктів харчування в першу чергу намагаються покращити вико­ристання наявних ресурсів сільського господарства.

Більша частина площі землі, що обробляється, знаходиться в Північній півкулі. Більше половини їх розміщено в Європі і Азії і 15% - у Північній Америці.

В цих країнах виготовляється й основна частина харчування. Більше половини площі ріллі зайнято зерновими культурами. Ви­робництво зерна на планеті перебільшило 1,6 млрд т., з них у колиш­ньому СРСР - 200 млн т, США - 271 млн т, Китаї - 293, Індії - 156 млн т, в Аргентині та Бразилії - 54 млн т. Виробництво рису склало більше 420 млн т, з них у Кітаї - 139 млн т, індії - 83 млн т, Індонезії та Тайланді - 46 млн т, Бангладеші - 21 млн т.

У 60-80-ті роки минулого століття відбувся значний приріст урожайності пшениці, кукурудзи та інших культур у розвинутих країнах і в країнах, що розвиваються, Південно-східної Азії, Цен­тральній Америки і ін. Стрибок у розвитку сільськогосподарського виробництва, що отримав назву "зеленої революції", був виклика­ний сукупністю заходів щодо селекції високоврожайних сортів рос­лин і меліорації, застосуванню добрив. До цього пізніше додалася дія так званої "сірої революції" - більш широкого використання сільськогосподарської техніки. Можливість подальшого зростання урожайності та збільшення виробництва не вичерпані. Але інтен­сивний розвиток сільського господарства викликає необхідність значних витрат. На кожну додаткову харчову кілокалорію, отрима­ну в умовах інтенсивного сільського господарства, треба витратити приблизно 10 ккал для виробництва і доставки добрив, меліорації сільськогосподарських машин, що потребує роботи значних вкла­день. Усе це обмежує зростання сільськогосподарського виробни­цтва за рахунок інтенсифікації.

Потреба в харчуванні перш за все в країнах, що розвивають­ся, задовольняється не цілком. У світі недоїдає населення, тобто більше 1 млрд людей, і половина цієї кількості голодує. В розвину­тих країнах потреба продуктів харчування складає 3-3,2 тис. ккал на добу і 100-110 протеїну, а в країнах Латинської Америки, Азії і Африки на душу населення з низьким доходом припадає лише 2-2,2 тис. ккал і 50-60 г протеїну на день. При порівнянні цих даних слід зробити поправку на особливості розвинутих країн, розташованих у помірному кліматі, і країн, що розвиваються, які знаходяться в жар­кому кліматі, де немає зимових холодів і де є потреби у калорійному харчуванні відносно менші, ніж на Півночі. І все ж таки різниця у рівні харчування у тих чи інших країнах достатньо велика.

Аналіз даних, що ми маємо, показує, що наша планета в стані забезпечити продуктами харчування більшу кількість людей, ніж є у світі в теперішній час і буде до початку майбутнього століття. Це можливо в першу чергу за рахунок побудови системи ведення сіль­ського господарства, а також збільшення по мірі необхідності пло­щі земель, що обробляються. Велике значення мають раціональне використання земельних ресурсів, запобігання їх псуванню і скоро­ченню. Урбанізація, розвиток промисловості, транспорту ведуть до відчуження сільського господарства, їх продажу для інших потреб. Відчуження зручних для обробки земель безпосередньо скорочує можливості виробляти продукти харчування, але поряд з цим зна­чні втрати земельним ресурсам, а отже, і сільському господарству, завдань погіршення їх стану, їх деградація внаслідок ерозії, дефоля- ції, забруднення відходами, чому сприяють недосконалі засоби об­робки землі, її перевантаження, виснаження. Антропогенні впливи збільшують схильність землі природному впливу стихії. Деградація і порушення грунтового шару мають місце в тій чи іншій мірі в усіх країнах. Але ступінь порушення різноманітний і він у більшій мірі пов'язан з успішно застосованими атнидеструкційними заходами.

Розораність сільськогосподарських земель у Західній Європі складає від 30 до 50% (у Східній Європі - 80%).

Застосування сучасної агротехніки, добрив, меліорації покра­щує якість багатьох земель. В останні роки все ширше застосову­ється зрошення там, де полив дає існуючий економічний ефект. Пе­резволожені землі осушуються в значній мірі закритим дренажем. У післявоєнні роки природні луки і пасовища з низькою продук­тивністю стали замінюватися культурними луками з посівом про­дуктивних трав, добрив, осушенням і зрошенням, розпушуванням і оранням. Культурні луки сьогодні займають 40-80% усіх луків і па­совищ. Здійснюється рекультивація земель, ушкоджених відкритим добуванням корисних копалин. Так, у Великобританії завершена рекультивація відкритих розроблень залізної руди.

Велику шкоду землям європейських країнах завдають процеси ерозії. Вони особливо проявляються на схилах на глиняних грунтах в Італії, Іспанії, Португалії, Греції, Південної Франції. Для протидії ерозії застосовуються заходи щодо більш широкому застосування добрив, насадженню лісових смуг, сівозмін, обмеження випасу ско­та. Ерозія в Європі, однак далеко не ліквідована.

Велику шкоду завдають ерозія і дефляція земельним ресурсам США. Сумну славу отримали пильні бурі на Середньому Заході, що були перешкодою у період швидкого освоєння степних просто­рів великих рівнин у минулому столітті. Грунтовий покрив у ряді штатів, починаючи від Колорадо до дельти Міссісіпі, був сильно ушкоджений. Це результат інтенсивної обробки землі, що зробив її вразливою до сильних посух. Ерозія призводить до скорочення площі ріллі також на Північному Сході, в районах Апалачських гір і Півдні. Велика частина орних угідь потребує проведення грунтоо- хоронних заходів. Численні простори зрошуваних земель піддають­ся вимиванню, вимагають поліпшення методу поливу, підвищення КПД зрошувальних систем, дренажування. Потребують покращен­ня пасовища: відмічено, що місцями вже при невеликому випасі різ­ко збільшуються їх обробка, застосовуються грунтозахисні культу­ри, хімічна обробка, сівозміна, автоматичне дощування і крапельне зрошення, обмеження випасу на пасовищах.

Значне вичерпання земельних ресурсів відбувається в країнах Азії. Це результат примітивного ведення господарства в умовах швидкого збільшення населення, розорювання нових малопродук­тивних земель, перевантаження пасовищ. У Південній і Південно- Східній Азії застосовується вирубна система землеробства і вирубно-перекладна, при якій використовуються продукти гниття зрубленого лісу і використання золи. Такі хімічні засоби ведення землеволодіння прискорюють деградацію грунтів, їх видобуток, призводить до засолення земель, до спустошування. Проводяться окремі заходи боротьби з ерозією, головним чином великими гос­подарствами, які використовують зрошувальні системи, які в краї­нах Азії існують з давніх часів. Боротьба з ерозією вимагає перш за все підвищення культури землеробства і капітальних вкладень, що не під силу більшості дрібних селянських господарств розвинутих країн.

Швидкі процеси ерозії і дефляції, а також загального виснажен­ня ріллі і пасовищних земель відбуваються у країнах Африки, де широко поширені новітні способи ведення господарства. Вирубно- вогневе землеробство вже не може здійснюватися в колишніх масш­табах. Хліборобство внаслідок неухильного скорочення термінів ви­рощування призводить до падіння продуктивності землі. Тропічні зливи призводять до утворення ярів. На пасовищних землях рос­линний покрив деградує внаслідок перевипасу. Іде процес спусто­шення, в який залучається в районах до півночі і півдня від Сахари тисячі квадратних кілометрів напівпустинних земель. У Сахарі і Сахелі відбуваються пилові бурі, які мають інтенсивність настіль­ки велику, що пісок і пил інколи переносяться через Атлантичний океан і досягають Вест-Індії. Перетворюються в пустелю і частини рівнини Калахарі, яка при подальшому розвитку процесів, які тут відбуваються, може повністю стати пустелею.

У країнах Латинської Америки площу сільського господарства розширюють, що відбувається в значній мірі за рахунок зменшен­ня лісових площ. Широко застосовується вищеописана вирубно- вогнева система землеробства, яка призводить до поширення еро­зійних процесів. Ці процеси здійснюються в усіх країнах Латинської Америки - від Мексики до Аргентини, у тому числі і на великих рівнинах Пампи. Ерозією і дефляцією охоплена більша частина зем­лі в цих країнах. Слід зазначити, що боротьба з руйнуванням грунту ведеться, відбувається вивчення земель, їх інвентаризація, здійсню­ються і відомі протиерозійні заходи, але поки що в дуже обмежених масштабах.

В Австралії розвиток тваринництва протягом декількох десяти­річ призвів до погіршення пасовищ. Цьому сприяли засухи, а роз­орення в пшенично-вівчарському поясі визволило процеси ерозії. У наш час застосовуються заходи щодо меліорації, засипки ярів, орання впоперек схилів, залуження ерозійних земель, спорудження водозатримуючих валів.