2.3. Правові основи розвитку регіону 2.3.1. Інституціональний механізм регіональної економічної політики.

Регіональна економічна політика - це частина державної регіональ­ної політики, яка спрямована на забезпечення оптимального узгодження загальнодержавних цілей та інтересів з особливостями розвитку окремих регіонів, пом'якшення регіональних економічних диспропорцій.

Інституціональний механізм її здійснення представлений зако­нодавчою й виконавчою гілками влади, а також органами місцевого самоврядування.

Парламент ухвалює закони про регіональну політику, якими за­тверджує форми й умови сприяння регіонам (бюджетні трансферти, податкові пільги тощо), списки депресивних регіонів, масштаби до­помоги, регіональні органи управління та ін. У парламентах можуть діяти спеціальні комітети, комісії й робочі групи, покликані куриру­вати регіональну проблематику.

Однак реальні права в галузі здійснення регіональної політики звичайно зосереджені в руках виконавчої гілки влади. При цьому існує дві моделі управління регіональними процесами [5, с. 515]. В одному випадку мова йде про більш-менш спеціалізовані регіональ­ні відомства (типу агентства «Півдня» в Італії або Делегації терито­ріального устрою - ДАТАР - у Франції), в іншому - про декілька міністерств і державних органів, що займаються регіональною про­блематикою як би за «сумісництвом» (скажімо, в Україні останнім часом утворено Міністерство регіональної політики та будівництва, хоча багато питань регіональної економіки знаходиться в компетен­ції Міністерства економіки). На практиці керівництво регіональни­ми заходами часто розпилене серед десятків установ і відомств.

У федеральних державах (США, Німеччина, Швейцарія, Бель­гія та ін.) головні права в галузі регіональної політики зосереджені в руках суб'єктів федерації. Так, у Німеччині такі права є компетен­цією урядів земель.

Особлива відповідальність регіональних влади та органів місце­вого самоврядування в усіх країнах з розвиненою ринковою еконо­мікою полягає насамперед у чесному розподілі державної допомо­ги, у контролі за виконанням компаніями прийнятих зобов'язань, у прийнятті зважених рішень відносно невеликих проектів.

Разом з тим, деякі регіоналісти вважають, що тенденція децен­тралізації влади з передачею значної частини прав центральних ор­ганів регіональним і місцевим, яка намітилася наприкінці XX ст. у розвинених країнах Заходу, здатна ускладнити реалізацію регіо­нальних програм. Уважається, що подібна тенденція більш вигідна процвітаючим регіонам, що мають надійні джерела нагромадження й пропозиції від потенційних інвесторів. Тому ці регіоналісти від­стоюють принцип: регіональна політика - «дітище» парламенту й центрального уряду.

Економічний вплив держави на регіональні пропорції здійсню­ється за двома основними (але не єдиними) напрямками:

1) обмеження будівництва нових виробничих об'єктів у регіонах, що потребують децентралізації промисловості;

2) стимулювання створення виробничих потужностей у слабороз- винених, депресивних і в знову освоюваних регіонах.

Як показує досвід західних країн, обмежувальна політика зна­чно менш ефективна стимулюючої. У числі економічних захо­дів, спрямованих на обмеження економічної діяльності в регіонах зверхконцентрації виробництва та населення - підвищені податки на основні фонди й прибутковий податок, різні штрафи, відмова у видачі кредитів на нове будівництво або розширення старого під­приємства тощо.

Що стосується економічного стимулювання, то воно має по­двійний характер: прямий або непрямий. До найпоширеніших форм прямого стимулювання відносяться: пільгова система креди­тування й субсидування фірм, що створюють свої підприємства в «опікуваних» державою регіонах, видача безповоротних позичок на капітальне будівництво, фінансове покриття витрат, пов'язаних з підготовкою робітників і технічного персоналу, відшкодування час­тини витрат з переміщення виробничих потужностей, установлення податкових пільг, а іноді - повне звільнення від податків на заздале­гідь визначений строк, уведення прискореної амортизації основних засобів, зниження тарифів на транспорт, електроенергію тощо.

Форми непрямого стимулювання - це спеціальні урядові про­грами розвитку відсталих регіонів, створення за рахунок держави інфраструктурних об'єктів (особливо шосейних доріг), створення науково-промислових комплексів, спорудження державних підпри­ємств, державні замовлення великим фірмам, розташованим в «опі­куваних» регіонах тощо.

Особливу роль у здійсненні регіональної економічної політики відіграють фонди, що фінансують регіональні заходи. Наприклад, операції з промислової децентралізації Парижа фінансувалися фон­дом економічного та соціального розвитку (ФДЕС), фондом допо­моги територіальному устрою (ФІАТ) та численними «дрібними» фондами, не кажучи вже про солідні податкові надходження, що ви­користовувалися в інтересах децентралізації [5, с. 521].

Особливими функціями в регіональній політиці наділяються низові органи місцевої влади - муніципалітети. В економічній сфері пріоритетні завдання муніципалітетів більшості індустріаль­но розвинених країн полягають у допомозі господарському розви­тку, захисту економічних і соціальних інтересів населення, забезпе­ченні послугами (особливо в сільській місцевості). Муніципалітети надають істотну економічну допомогу в розвитку місцевої промис­ловості, торгівлі та ремесел.

Основний зв'язок низових органів самоврядування з вищими органами влади здійснюється через бюджети муніципалітетів. За­лежно від типу регіону держава часто передає які-небудь нові функ­ції місцевим органам і відповідно нові бюджетні кошти у вигляді податків. Надзвичайно важливим інструментом регіонального еко­номічного розвитку є дотації муніципалітетам з вищих бюджетів.