4.2. Транскордонне співробітництво регіонів

магниевый скраб beletage

В окремих випадках для відродження історико-культурних традицій і поліпшення соціально-економічного положення необ­хідне об'єднання зусиль декількох регіонів. Особливо актуальним це є для прикордонних областей, що пов'язано з появою транскор­донних регіонів - регіональних утворень, які формуються в меж­ах адміністративно-територіальних одиниць двох і більше країн на основі реалізації спільних програм та угод, підписаних на рівні місцевих органів влади. До даного типу територіальних об'єднань відносяться єврорегіони, які вперше з'явилися в Західній Європі, а зараз організуються й в Україні.

На рубежі другого й третього тисячоліть країни колишнього СРСР одержали статус незалежних держав і стали повноправними суб'єктами міжнародних відносин. Це призвело до значних соці­альних та економічних змін як усередині цих країн, так і в їхньо­му найближчому оточенні. Розпад СРСР і утворення СНД, перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки, формування єдиної Європи, ріст впливу Китаю на світову економіку та тенден­ції глобалізації - усе це зажадало від країн зміни поглядів на життя й місце серед народів світу, спонукало до збільшення ступеня від­критості світу та зняття багатьох бар'єрів «залізної завіси». Однією з головних складових відкритості держав є їх міжнародні зв'язки. Причому їх інтенсивність різко зросла й продовжує поступальне зростання до цього часу. Адже в сучасному світі успішність країни, добробут її населення та її політична вага багато в чому залежать від конкурентоспроможності економіки, що визначає місце країни в системі регіональних економічних і світогосподарських зв'язків.

У контексті глобалізації особливе місце в системі міжнародних зв'язків займає транскордонне співробітництво як форма світо- господарської інтеграції за допомогою інтенсифікації зв'язків при­кордонних регіонів, що сприяє вільному переміщенню товарів, по­слуг, капіталів і людей. Воно спрямоване на подолання негативних наслідків існування кордонів та наслідків, які виникли на прикор­донних територіях через їх розташування на національних окраїнах держав, і має на меті покращення умов життя населення.

У Європейській рамковій конвенції про основні принципи тран­скордонного співробітництва між територіальними громадами або органами влади (Мадридській конвенції 1980 р.) транскордонне співробітництво (cross-border co-operation) визначається як "будь- які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусід­ських відносин між територіальними громадами або органами вла­ди, що знаходяться під юрисдикцією двох або декількох договірних сторін, а також укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей".

За своєю суттю транскордонне співробітництво передбачає різ­ного роду зв'язки людей, які, за певних обставин, зумовлюють появу спільної діяльності. Можна систематизувати ці зв'язки по мірі зрос­тання складності та умов їх здійснення [3, с. 10-11]:

1. Родинні контакти. Відбуваються завжди, не залежно від ступеня закритості кордону, хоча останнє має значний вплив на їх інтен­сивність. Чим більше дозволів і затрат необхідно для перетину кордону, тим менша інтенсивність контактів.

2. Соціо-гуманітарні. В цю групу віднесені всі контакти, що від­буваються в сфері культури, історії, архітектури, освіти, науки, релігії, туризму, рекреації, взаємне надання послуг у сфері охо­рони здоров'я тощо.

3. Прикордонна торгівля - неформалізована купівля товарів та послуг на сусідніх територіях, передусім, для власних потреб.

4. Зовнішня торгівля товарами та послугами на прикордонних територіях - формалізовані експортно-імпортні відносини на прикордонних територіях.

5. Виробнича кооперація - співпраця у процесі виробництва това­рів, наданні послуг та створенні матеріальних цінностей.

6. Спільні підприємства - формування спільних об'єктів в тран­скордонному просторі відповідно чинного законодавства сторін для виробництва продукції та надання послуг.

7. Транснаціональні компанії у прикордонних територіях. Спосте­рігається переважне розміщення підприємств компанії з обох сторін кордону (на невеликій віддалі) з тим, щоб попасти у різні режими економічної діяльності та, по можливості, у межах тран­спортних коридорів.

8. Взаємодопомога у надзвичайних ситуаціях, у боротьбі з контрабан­дою, нелегальною міграцією - розробляється спільний план дій.

9. Спільне використання природних ресурсів, природоохоронні заходи. Екологічна безпека - розробляється спільна програма забезпечення екологічної безпеки.

10. Територіальне (просторове) планування та облаштування тери­торії. Як член Ради Європи Україна взяла на себе зобов'язання дотримуватися основних принципів та положень просторового розвитку на європейському континенті, зокрема, щодо тран­скордонних регіонів.

11. Спільне використання об'єктів інфраструктури - при високо­му рівні інтегрованості транскордонного регіону з метою під­вищення ефективності об'єктів інфраструктури розробляються регулятивні механізми для спільного їх використання. Подібні механізми розробляються і для випадку спільної розбудови інф­раструктури з подальшим її використанням.

12. Стратегія розвитку транскордонного регіону - охоплюються всі сфери життєдіяльності населення у єдиному (інтегрованому) просторі транскордонного регіону. Це найвищий рівень розви­тку транскордонного регіону.

Особливе поширення транскордонне співробітництво одержа­ло в Європі у вигляді єврорегіонів - транскордонних регіонів, що включають суміжні прикордонні території держав, які характери­зуються певною природною, економічною, соціокультурною, етніч­ною єдністю.

Єврорегіони формуються в межах суміжних одиниць адміністративно-територіального поділу двох і більше країн на основі реалізації спільних програм і угод, підписаних на рівні орга­нів місцевого самоврядування. Сьогодні це одна з найпоширеніших форм розвитку транскордонного співробітництва в ЄС. Перший єврорегіон «Єврегіо» («EUREGIO») був створений в 1958 р. на німецько-нідерландському прикордонні. На даний момент у Євро­пі існує понад 150 транскордонних утворень. Програми підтримки єврорегіонів фінансуються Європейським фондом регіонального розвитку. Щоб сприяти розвитку інституційних структур транскор­донного співробітництва на території Європи, заснована спеціальна програма INTERREG.

Поняття «єврорегіон» закріплене в Європейській рамковій кон­венції про транскордонне співробітництво між територіальними громадами або органами влади (до якої приєдналася й Україна), а також у Декларації про транскордонне співробітництво, прийнятій Комітетом Міністрів Ради Європи 6 листопада 1989 р.

Єврорегіон не є якимось новим владним утворенням, тому він не порушує територіальної цілісності держав, не шкодить їхній без­пеці, а навпаки сприяє поліпшенню взаємин між сусідніми країна­ми. Співробітництво в рамках єврорегіону розвивається шляхом реалізації конкретних спільних проектів, у яких однаково зацікав­лені всі суміжні країни та їх прикордонні території. Це лише засіб інтенсифікації регіонального співробітництва, що здійснюється на урядово-регіональному й регіонально-локальному рівнях у рамках існуючого законодавчого поля держав, регіони яких об'єднують свої зусилля для вирішення спільних проблем. Урядово-регіональне співробітництво спирається на міждержавні угоди (зокрема, для Ро­сійської Федерації та України головним документом є Договір про дружбу, співробітництво та партнерство). Регіонально-локальне співробітництво ґрунтується на особистих контактах між керівни­ками сусідніх регіонів.

Єврорегіони утворюються в межах основних осей транскор­донного співробітництва.

- Північноморсько-Середземноморської, що розпростерлася уздовж державного кордону між Німеччиною, Нідерландами, Бельгією, Люксембургом, Францією, Швейцарією та Італією;

- Балтійсько-Адріатичної, що розпростерлася уздовж кордону між західноєвропейськими країнами (Німеччина, Австрія, Іта­лія) і постсоціалістичними державами Східної Європи (Поль­ща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія);

- Балтійсько-Чорноморської, що розпростерлася уздовж західно­го рубежу колишнього СРСР, охоплюючи Калінінградську об­ласть Російської Федерації, Польщу, Литву, Білорусь, Україну, Словаччину, Угорщину, Румунію та Молдову [11]. Останнім часом до перерахованих трьох осей додалася ще одна -

Баренцево-Чорноморська, яка сформувалася на кордоні Російської Федерації з європейськими країнами - Норвегією, Фінляндією, Ес­тонією, Латвією, Білоруссю та Україною [18].

Після розпаду СРСР виникла необхідність активізації тран­скордонного співробітництва суміжних регіонів колишніх союзних республік, а нині незалежних держав.

У 1993 році організований єврорегіон «Карпатський», який охо­пив прикордонні території Угорщини, України, Польщі, Словач­чини, а згодом і Румунії. У 1995 році в Луцьку голова Волинської облдержадміністрації та воєводи Хелмський, Люблінський, Замост- ський і Тарнобжезький підписали статутні документи єврорегіону «Буг» [22]. Пізніше до загальних домовленостей приєдналися Бяль- ськоподляське воєводство Польщі та Брестська область Білорусі [7]. Потім були сформовані єврорегіони «Нижній Дунай» (в 1998 році) і "Верхній Прут" (в 1999 році), покликані сприяти співробітництву прикордонних регіонів України, Румунії та Молдови.

Дещо пізніше виникло українсько-російське транскордонне співробітництво, першість у якому належить Харківській та Бєлго­родській областям.

У 1924 р. академік Д. І. Багалій у матеріалах для комісії, яка займалася делімітацією кордону між радянськими республіками Україною і Росією, на підтвердження схожості прикордонних ре­гіонів писав, що вони стали продуктом змішаної великоросійсько- української колонізації з явним домінуванням українського етносу. А тому прикордонні «міста з округами жили однаковим господарсько- економічним життям», і всі спроби Воронезької і Курської губерній відмежуватися від Харківської полягали лише в сфері адміністра­тивних розпоряджень. Бєлгородську та Харківську області поєдну­ють вікові культурні й економічні зв'язки. Вони входили до єдиної історичної області - Слобідської України (Слобожанщини), яка сформувалася на окраїнних землях Російської імперії внаслідок за­селення так званого Дикого Поля українськими козаками та мос­ковськими служивими людьми в XVI-XVII століттях. Її жителі по­чували себе «єдиним народом, який мав одмінні риси від населення великоросійського» [2].

Виходячи із зазначеної спільності, в 1997 р. регіоналістами Харківського державного університету на чолі з проф. А. П. Го- ліковим була вперше висловлена й обґрунтована ідея створення першого українсько-російського єврорегіону «Слобожанщина» [4, 5]. Ефективність такого співробітництва сусідніх регіонів Украї­ни та Росії, зокрема Харківської та Бєлгородської областей, пояс­нюється дією наступних чинників: 1) геополітичного (стратегіч- ність україно-російських відносин); 2) економічного (коопераційні зв'язки, формування транснаціональних господарських структур тощо); 3) інтеграційного (згладжування «бар'єрних» ефектів при інтеграції України і Росії у світове співтовариство); 4) транспортно- географічного (транзитність території); 5) екологічного (спільне ви­рішення проблем забруднення вод басейну ріки Сіверський Донець та ін.); 6) соціокультурного (спільний культурний простір, етнічна близькість, що посилюється родинними зв'язками, суспільним вза­ємовпливом); 7) науково-дослідного (об'єднання зусиль у сфері науково-дослідних робіт, вузівської підготовки фахівців); 8) інфор­маційного (поглиблення співробітництва в інформаційній сфері, у тому числі по створенню маркетингового банку даних).

Створення єврорегіону «Слобожанщина» стало одним з важливих пунктів Регіональної комплексної програми соціально-економічного розвитку Харківської області до 2010 р., затвердженої 20 серпня 1999 р. рішенням VII сесії Харківської обласної ради [16].

Як результат першими активність у транскордонному співробітни­цтві виявили саме адміністрації Харківської й Бєлгородської областей. Ще 22 березня 2002 р. вони звернулися до президентів України та Росії з проханням дати відповідні доручення урядам щодо активізації дво­сторонніх консультацій між Міністерствами закордонних справ обох країн, метою яких було б підписання Угоди про спрощення митного та прикордонного режимів для забезпечення першочергових потреб жи­телів прикордонних районів Харківської й Бєлгородської областей.

Невдовзі, після підготовчої роботи, проведеної виконкомом Ради керівників прикордонних областей Білорусі, Росії та України, 7 листопада 2003 р. були підписані установчі документи про ство­рення українсько-російського єврорегіону «Слобожанщина». У 2004 р. єврорегіон «Слобожанщина» долучився до Асоціації євро­пейських прикордонних регіонів.

Згідно зі статутом, єврорегіон «Слобожанщина» створений з ме­тою розвитку співробітництва прикордонних територій у наступних напрямках.

- всебічний економічний розвиток;

- регіональне та локальне територіальне планування;

- комунікації, транспорт і зв'язок;

- наука, нові технології, освіта;

- охорона здоров'я, спорт і туризм;

- поліпшення стану довкілля;

- ліквідація надзвичайних ситуацій, стихійних лих та їхніх на­слідків;

- сприяння розширенню контактів між жителями прикордонних територій, розвитку співробітництва між установами та органі­заціями, а також суб'єктами господарської діяльності;

- полегшення процесу перетинання кордону для людей і вантажів шляхом спрощення прикордонних формальностей і сприяння відкриттю нових пунктів пропуску;

- сприяння підвищенню якості життя населення шляхом збіль­шення зайнятості;

- сприяння розвитку регіональної економіки за допомогою поліп­шення інфраструктури прикордонних районів.

Крім того, в 2003 р. у Гомелі було створено білорусько-російсько- українське транскордонне об'єднання - єврорегіон «Дніпро» у складі Брянської, Гомельської та Чернігівської областей, а 24 квітня 2007 р. у Курську підписана угода про створення ще одного україно-російського єврорегіону «Ярославна» в межах Сумської та Курської областей.

Таким чином, на 2008 р. на території України налічувалося 7 єврорегіонів. «Карпатський», «Буг», «Верхній Прут», «Нижній Ду­най», «Дніпро», «Слобожанщина» і «Ярославна».

Однак слід зазначити, що названі транскордонні утворення поки що в більшому або меншому ступені є формальними, ніж реальни­ми, і вимагають більш пильної уваги з боку центральних та місце­вих органів влади суміжних держав. Саме зараз у їхньому розвитку повинен початися перехід від підготовчої роботи до фази активної реалізації реальних справ.

27 грудня 2006 р. Кабінет Міністрів України затвердив Дер­жавну програму розвитку транскордонного співробітництва на 2007-2010 рр. [1]. Її завдання - активізація зовнішньоекономіч­ної діяльності регіонів, розвиток малого та середнього підприєм­ництва, збереження природного середовища, розвиток соціальної сфери. До цієї програми ввійшли шість єврорегіонів, у тому числі «Дніпро» та «Слобожанщина». У 2008 р. для фінансової підтрим­ки 16 проектів у рамках шести єврорегіонів України передбаче­но лише 6,62 млн. грн., у тому числі на один проект єврорегіону «Слобожанщина» - 100 тис. грн. і на один проект єврорегіону «Дніпро» - 260 тис. грн.

Керівництвом держави усвідомлюється необхідність погли­блення транскордонного співробітництва, що було підтвердже­но під час наради з питань активізації транскордонного співро­бітництва, яка пройшла 6 березня 2007 р. у Чернівцях за участю керівників прикордонних з Європейським Союзом областей та представників центральних органів виконавчої влади [14]. Од­нак ця нарада зробила наголос на транскордонному співробітни­цтві на кордонах із країнами ЄС, обійшовши увагою українсько- російський та українсько-білоруський кордони, де теж існують єврорегіони.

Скажімо, єврорегіон «Слобожанщина» на сьогодні дуже слабко використовує свій потенціал і вимагає наповнення конкретними проектами (у згаданій Державній програмі заплановане фінансу­вання лише одного проекту - "Розробка комплексного плану оздо­ровлення басейну р. Лопань").

Для активізації українсько-російського транскордонного спів­робітництва необхідна наявність наступних умов.

Насамперед, це залучення достатніх фінансових ресурсів, які можуть надійти з трьох основних джерел: 1) інвестиції зацікавлених у співробітництві організацій; 2) цільове бюджетне фінансування держав-учасниць проектів; 3) грантова підтримка ЄС (зокрема, Єв­ропейського фонду регіонального розвитку).

Окрім цього, назріла необхідність створення Інституту ре­гіональних досліджень і транскордонного співробітництва, за­вдання якого повинне полягати в науково-дослідному супроводі (розробка та обґрунтування проектів, оформлення документів для одержання фінансування) і моніторингу реалізації проектів у рамках єврорегіону «Слобожанщина» і подібних транскордонних утворень.

Це найбільш актуальні питання, які вимагають невідкладного вирішення для активізації співробітництва в рамках транскордон­них регіонів з метою гармонійного входження України у світовий економічний простір.

Розвиток транскордонного співробітництва в рамках єврорегіо- нів передбачає чотири етапи:

1) вивчення існуючого стану зв'язків між регіонами, що входять до єврорегіону, під час якого слід обстежити прикордонні те­риторії, ознайомитися з інституційними структурами регіонів, визначити існуючі проблеми прикордонного співробітництва та ще не реалізовані його переваги;

2) визначення стратегії розвитку єврорегіону, що передбачає окрес­лення стратегічних напрямків співробітництва, які є актуальни­ми для всіх сторін; цей етап вимагає функціонування робочих груп за окремими питаннями;

3) розробка та забезпечення реалізації програм транскордонного розвитку, для чого слід сформувати інституційну структуру єв- рорегіону, яка може являти собою як існуючі адміністративні ін­ститути зі спільними проектами, так і спеціальні транскордонні інститути;

4) моніторинг і оцінка програм транскордонного співробітництва, які здійснюються формальними органами єврорегіону. Виходячи з досвіду, набутого при створенні транскордонних

регіонів, організаційна структура єврорегіону повинна складатися з таких основних елементів, як: рада, президія, секретаріат, ревізійна комісія та робочі групи (рис. 4.1). Ці органі повинні виконувати ко­ординаційні, дорадчі та представницькі функції, спрямовані на ви­рішення завдань єврорегіону.

Рада є найвищим органом єврорегіону. До неї входить керів­ництво адміністративно-територіальних одиниць, які утворили єв- рорегіон. До президії єврорегіону, як правило, входить по одному представникові від кожної сторони, що призначаються радою. Зви­чайно ними є керівники адміністрацій відповідних регіонів. Прези­дія виконує всі необхідні функції під час та між засіданнями ради. Секретаріат є виконавчим органом єврорегіону. Він створюється ра­дою на пропорційній основі від кожної сторони. Кожна сторона має своє національне бюро секретаріату. Для контролю над діяльністю організаційної структури єврорегіону створюється ревізійна комісія теж на пропорційній основі.

Вирішенням конкретних спільних завдань покликані займатися постійні або тимчасові робочі групи, які створюються, виходячи з не­обхідності. Вони готують матеріали та пропозиції, що розглядають­ся секретаріатом. До роботи в групах повинні залучатися експерти з тих чи інших проблемних питань. На цій основі може працювати окрема установа - Інститут регіональних досліджень і транскордон­ного співробітництва, забезпечуючи керівні органі єврорегіону не­обхідною науково обґрунтованою інформацією щодо регіонального розвитку. Він має займатися розробкою, впровадженням, маркетин­говим забезпеченням і моніторингом регіональних програм.

Фінансування керівних органів єврорегіону повинне забезпе­чуватися кожною стороною відповідно до встановлених критеріїв та пріоритетів. Для підтримки діяльності робочих груп залучають­ся цільові кошти, передбачені в державних і місцевих бюджетах на вирішення конкретних проблем і реалізацію конкретних загально­державних і регіональних програм, а також кошти закордонних до­норських програм (зокрема, Європейського фонду регіонального розвитку). З метою фінансування міжнародних проектів за участю іноземних інвесторів доцільно створювати регіональні міжнародні інвестиційні банки або фінансові групи.