6. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ 6.1. Теоретичні основи економічного районування

Повернутися на початок книги
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
44
45
46
47
48
49
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59
60
61
62
63
64
65
66
67
68
69
70
71
72
73
74
75
76
77
78
79
80
81
82
83
84
85
86
87
88
89
90
91
92
93
94
95
96
97
98
99
100
101
102
103
104
105
106
107
108
109
магниевый скраб beletage

Економічне районування - це науково обґрунтований поділ те­риторії країни або регіону на систему економічних районів, які фор­муються в процесі розвитку суспільного виробництва й відбивають географічний поділ та інтеграцію праці [5, с. 16].

З економічним районуванням пов'язані інші суміжні поняття. Так, районоутворенням називають об'єктивний процес формування й розвитку районів, а районологією (регіонологією) - вивчення за­кономірностей та особливостей створення, формування й розвитку районів [5, с. 30].

Батьківщиною теорії й практики економічного районування вва­жається Росія, перші наукові досвіди районування якої відносять до початку XIX ст. В XIX - на початку XX ст. районування Росії прово­дилося К. І. Арсеньєвим, К. Ф. Германом, П. П. і В. П. Семеновими- Тян-Шанськими, Д. І. Менделєєвим, Д. І. Ріхтером, А. І. Скворцо- вим та іншими вченими.

У радянський час, особливо в 1920-ті роки, воно набуло особли­вого розмаху у зв'язку із втіленням плану електрифікації Росії (ГО- ЕЛРО) та перших п'ятирічних планів.

Основоположниками теорії економічного районування в радян­ський період уважаються І. Г. Александров, Г. М. Кржижановський, М. М. Баранський [3], М. М. Колосовський [11]. Істотний внесок у подальший розвиток цієї теорії зробили економіко-географи Ю. Г. Саушкін [21], П. М. Алампієв [2], A. М. Колотієвський [12], І. І. Бєлоусов [4], Т. М. Калашникова [10] та ін.

У цей час було сформульоване поняття про інтегральний економіч­ний район. За Е. Б. Алаєвим, економічний район - це територіально ці­лісна частина народного господарства країни, що має наступні ознаки: спеціалізацію як основну народногосподарську функцію, комплексність, що розуміється у широкому сенсі як взаємозв'язок найважливіших еле­ментів економічної та територіальної структур району, керованість, що дозволяє розглядати район як організаційний осередок територіального управління народним господарством. Об'єктивною основою економіч­ного району є територіально-виробничий комплекс [1, с. 227].

М. М. Колосовський виокремив п'ять типів економічних ра­йонів, віднісши до них: 1) резервні території зі слабким розвитком продуктивних сил; 2) райони піонерного економічного розвитку; 3) райони великоосередкового розвитку господарства; 4) райони потужних осередків господарського розвитку; 5) райони комплек­сного господарства. Ним розроблені ієрархія економічних районів з виділенням відповідно макро-, мезо- та мікрорайонів, а також їх зонування, тобто об'єднання районів у групи [14, с. 124].

Просунулося вперед не тільки інтегральне, але й галузеве еконо­мічне районування: промислове, сільськогосподарське, транспортне та ін.

Найбільша цінність даної теорії полягає в тому, що, починаючи з плану ГОЕЛРО 1920-х років і до кінця 1980-х років, вона знахо­дила втілення в конкретному територіальному плануванні та еко­номічному районуванні СРСР. У 1980-х роках сітка економічного районування СРСР нараховувала 19 великих економічних районів, об'єднаних в 3 економічні зони. Однак на той час вона вже багато в чому не відповідала реаліям, так само як і система управління райо­нами. Усе різкіше стали позначатися розбіжності між економічним районуванням та адміністративно-територіальним поділом.

Сучасне районування, запозичуючи теоретичні розробки економіко-географів, виходить за рамки економічного як такого. Мова йде про соціально-економічне, політико-географічне, історико- географічне, еколого-ресурсне, природно-сільськогосподарське та інші види районування.