6.2. Історія економічного районування України

Економічне районування України тісно пов'язане з роботами з районування Російської імперії, а згодом - СРСР.

Зокрема, К. І. Арсеньєв в одному з перших досвідів районуван­ня Росії за особливостями природи й господарства виділив на тери­торії нинішньої України два «простори» - Карпатський (Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська губернії) і Степо­вий (інша частина України).

П. П. Семенов-Тян-Шанський при районуванні Європейської Росії виділив на Україні за принципом одноманітності природних і економічних ознак 3 райони: Малоросійський (Чернігівська, Пол­тавська та Харківська губернії), Новоросійський (Катеринослав­ська, Херсонська та Таврійська губернії), Південно-Західний (Ки­ївська, Подільська та Волинська губернії).

Найбільш докладне економічне районування Європейської Росії на початку XX ст. було здійснене під керівництвом В. П. Семенова- Тян-Шанського. На основі обробки величезного статистичного ма­теріалу волості Європейської Росії були об'єднані в 1065 торгово- промислових районів, які у свою чергу були зведені в групи, а групи - в 12 «смуг». Результати роботи були опубліковані в 1911 р. у фундаментальній колективній праці «Торгівля та промисловість Європейської Росії за районами». На території України були намі­чені 3 смуги: Південна гірничопромислова (більша частина Катери­нославської губернії та прилеглі округи Області Війська Донського; Зміївський, Старобільський, Куп'янський та Ізюмський повіти Хар­ківської губернії; Херсонський та Олександрійський повіти Херсон­ської губернії; Мелітопольський та Бердянський повіти Таврійської губернії); Південна хліботорговельна (більша частина Таврійської і Херсонської губерній, південні повіти Бессарабської губернії, Балт- ський повіт Подільської губернії, Маріупольський повіт Катери­нославської губернії, Таганрозький і Ростовський округи Області Війська Донського); Південно-Західна землеробна та промислова (Волинська. Київська, Полтавська та Чернігівська губернії, інші по­віти Харківської, Подільської та Бессарабської губерній; Верхньод­ніпровський і Новомосковський повіти Катеринославської губернії; Єлизаветградський повіт Херсонської губернії та прилеглі повіти Курської, Орловської та Могилевської губерній).

Проголошення 25 червня 1917 р. Центральною Радою автоно­мії України потребувало доказів її самостійності не тільки як полі­тичного, але і як економічного утворення. Тому член Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, економіст Валентин Садовський в одній з перших монографій, присвячених економічної географії України, писав: «Та територія, яку в переважній більшос­ті заселює український народ, в силу свойого особливого від Росії історичного минулого, в силу своїх особливих від Росії природних умов, в свойому сучасному економічному житті має ряд особливос­тей, які вилучають її в окремий економічний район» [20, с. 5].

Після приєднання України до Радянської Росії в 1920 р. за пла­ном електрифікації (ГОЕЛРО) був виділений Донецько-Південний район у складі Донецької області та губерній: Катеринославської, Харківської, Таврійської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Во­линської, Подільської, Воронезької [2, с. 75].

У це ж час комісією з вивчення природних продуктивних сил Росії, створеною ще в 1915 р. з ініціативи В. І. Вернадського, був за­пропонований поділ СРСР за природними та економічними ознака­ми на 22 краї. Україна ввійшла до Південного краю, який поділявся на Український, Новоросійський і Донецький райони [2, с. 85].

У 1921 р. було організовано Держплан СРСР, у якому почалися роботи з економічного районування під керівництвом І. Г. Алексан- дрова. За проектом Держплану Україна була поділеною на два райо­ни: Південний гірничопромисловий та Південно-Західний. Перший включав Донбас, Криворіжжя, Харківщину, південь України на схід від Миколаєва та Крим, другий - іншу частину України.

Однак в Україні цей проект не знайшов одностайного схвалення. Представники старої економічної школи вважали, що він не точно відбиває господарські відмінності. Зокрема, П. І. Фомін пропонував використовувати згадану фундаментальну працю «Торгівля та про­мисловість Європейської Росії за районами» і виділити на Україні відповідно до трьох вищезазначених смуг Харківський, Одеський і Київський райони [23, с. 48].

Представник нової економічної школи, український економіст М. С. Волобуєв дотримувався іншої думки. У 1928 р. він опублікував у журналі "Більшовик України" статтю "До проблеми української економіки", у якій підняв ряд гострих економічних проблем. Зо­крема, він розкритикував запропоновані І. Г. Александровим мето­дологічні принципи економічного районування, які були враховані при розробці Держпланом схеми економічного районування СРСР. Михайло Волобуєв виступив проти поділу України на два райони та слідом за В. Садовським стверджував: "Ми вважаємо Україну за народногосподарське ціле". Таким чином, він критикував тих, хто виступав проти українізації та єдності України, "незважаючи на те, що Україна не провінція Росії". Як підсумок М. Волобуєв зробив ви­сновок, що українська економіка представляє самодостатню єдність і здатна "увійти до складу світової господарської системи безпосе­редньо, а не через російську економіку" [7].

Уряд Радянської України теж не прийняв такий поділ з полі­тичних мотивів, уважаючи, що він призведе до роз'єднання про­летаріату Донбасу та селян Південно-Заходу [2, с. 150]. Унаслідок цього Держплан СРСР згодом погодився вважати територію УРСР єдиним екон