6.2. Історія економічного районування України

магниевый скраб beletage

Економічне районування України тісно пов'язане з роботами з районування Російської імперії, а згодом - СРСР.

Зокрема, К. І. Арсеньєв в одному з перших досвідів районуван­ня Росії за особливостями природи й господарства виділив на тери­торії нинішньої України два «простори» - Карпатський (Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська губернії) і Степо­вий (інша частина України).

П. П. Семенов-Тян-Шанський при районуванні Європейської Росії виділив на Україні за принципом одноманітності природних і економічних ознак 3 райони: Малоросійський (Чернігівська, Пол­тавська та Харківська губернії), Новоросійський (Катеринослав­ська, Херсонська та Таврійська губернії), Південно-Західний (Ки­ївська, Подільська та Волинська губернії).

Найбільш докладне економічне районування Європейської Росії на початку XX ст. було здійснене під керівництвом В. П. Семенова- Тян-Шанського. На основі обробки величезного статистичного ма­теріалу волості Європейської Росії були об'єднані в 1065 торгово- промислових районів, які у свою чергу були зведені в групи, а групи - в 12 «смуг». Результати роботи були опубліковані в 1911 р. у фундаментальній колективній праці «Торгівля та промисловість Європейської Росії за районами». На території України були намі­чені 3 смуги: Південна гірничопромислова (більша частина Катери­нославської губернії та прилеглі округи Області Війська Донського; Зміївський, Старобільський, Куп'янський та Ізюмський повіти Хар­ківської губернії; Херсонський та Олександрійський повіти Херсон­ської губернії; Мелітопольський та Бердянський повіти Таврійської губернії); Південна хліботорговельна (більша частина Таврійської і Херсонської губерній, південні повіти Бессарабської губернії, Балт- ський повіт Подільської губернії, Маріупольський повіт Катери­нославської губернії, Таганрозький і Ростовський округи Області Війська Донського); Південно-Західна землеробна та промислова (Волинська. Київська, Полтавська та Чернігівська губернії, інші по­віти Харківської, Подільської та Бессарабської губерній; Верхньод­ніпровський і Новомосковський повіти Катеринославської губернії; Єлизаветградський повіт Херсонської губернії та прилеглі повіти Курської, Орловської та Могилевської губерній).

Проголошення 25 червня 1917 р. Центральною Радою автоно­мії України потребувало доказів її самостійності не тільки як полі­тичного, але і як економічного утворення. Тому член Генерального Секретаріату Української Центральної Ради, економіст Валентин Садовський в одній з перших монографій, присвячених економічної географії України, писав: «Та територія, яку в переважній більшос­ті заселює український народ, в силу свойого особливого від Росії історичного минулого, в силу своїх особливих від Росії природних умов, в свойому сучасному економічному житті має ряд особливос­тей, які вилучають її в окремий економічний район» [20, с. 5].

Після приєднання України до Радянської Росії в 1920 р. за пла­ном електрифікації (ГОЕЛРО) був виділений Донецько-Південний район у складі Донецької області та губерній: Катеринославської, Харківської, Таврійської, Полтавської, Київської, Чернігівської, Во­линської, Подільської, Воронезької [2, с. 75].

У це ж час комісією з вивчення природних продуктивних сил Росії, створеною ще в 1915 р. з ініціативи В. І. Вернадського, був за­пропонований поділ СРСР за природними та економічними ознака­ми на 22 краї. Україна ввійшла до Південного краю, який поділявся на Український, Новоросійський і Донецький райони [2, с. 85].

У 1921 р. було організовано Держплан СРСР, у якому почалися роботи з економічного районування під керівництвом І. Г. Алексан- дрова. За проектом Держплану Україна була поділеною на два райо­ни: Південний гірничопромисловий та Південно-Західний. Перший включав Донбас, Криворіжжя, Харківщину, південь України на схід від Миколаєва та Крим, другий - іншу частину України.

Однак в Україні цей проект не знайшов одностайного схвалення. Представники старої економічної школи вважали, що він не точно відбиває господарські відмінності. Зокрема, П. І. Фомін пропонував використовувати згадану фундаментальну працю «Торгівля та про­мисловість Європейської Росії за районами» і виділити на Україні відповідно до трьох вищезазначених смуг Харківський, Одеський і Київський райони [23, с. 48].

Представник нової економічної школи, український економіст М. С. Волобуєв дотримувався іншої думки. У 1928 р. він опублікував у журналі "Більшовик України" статтю "До проблеми української економіки", у якій підняв ряд гострих економічних проблем. Зо­крема, він розкритикував запропоновані І. Г. Александровим мето­дологічні принципи економічного районування, які були враховані при розробці Держпланом схеми економічного районування СРСР. Михайло Волобуєв виступив проти поділу України на два райони та слідом за В. Садовським стверджував: "Ми вважаємо Україну за народногосподарське ціле". Таким чином, він критикував тих, хто виступав проти українізації та єдності України, "незважаючи на те, що Україна не провінція Росії". Як підсумок М. Волобуєв зробив ви­сновок, що українська економіка представляє самодостатню єдність і здатна "увійти до складу світової господарської системи безпосе­редньо, а не через російську економіку" [7].

Уряд Радянської України теж не прийняв такий поділ з полі­тичних мотивів, уважаючи, що він призведе до роз'єднання про­летаріату Донбасу та селян Південно-Заходу [2, с. 150]. Унаслідок цього Держплан СРСР згодом погодився вважати територію УРСР єдиним економічним районом, що й відбилося в загальносоюзному народногосподарському плануванні.

Проте для внутрішньореспубліканського планування Держплан України використовував так званий традиційний районний поділ, який на 1926 р. виглядав наступним чином:

1) Полісся (Волинський, Глухівський, Чернігівський, Коростень- ський, Шепетівський, Конотопський і Ніжинський округи);

2) Правобережжя (Білоцерківський, Черкаський, Київський, Ві­нницький, Тульчинський, Проскурівський[*], Уманський, Берди­чівський, Кам'янецький і Могилівський округи);

3) Лівобережжя (Харківський, Полтавський, Сумський, Кремен­чуцький, Прилуцький, Ізюмський, Куп'янський, Лубенський і Роменський округи);

4) Хліботорговельний степ (Херсонський, Одеський, Миколаїв­ський, Мелітопольський, Старобільський, Зінов'євський2, Пер- вомайський округи та Молдавська АРСР);

5) Промисловий степ (Артемівський, Запорізький, Криворізький, Луганський, Маріупольський, Сталінський[†], Павлоградський та Дніпропетровський округи).

У 1927 р. цей поділ дещо змінився: з Полісся Шепетівський округ віднесений до Правобережжя, а Ніжинський - до Лівобереж­жя, Маріупольський округ віднесений із Промислового до Хлібо­торговельного степу, Павлоградський округ розформовано, а Про­мисловий степ поділено на Дніпровський промисловий підрайон (Дніпропетровський, Запорізький і Криворізький округи) та Гірни­чопромисловий підрайон (Артемівський, Луганський і Сталінський округи).

У 1929 р. з науково-пізнавальною метою Ф. Г. Матвієнко- Гарнага здійснив районування України за характерними природни­ми та економічними показниками:

1) Північний надрайон Полісся з двома районами:

а) Лівобережне Полісся (Глухівський, Конотопський, Ніжин­ський, Чернігівський та північна частина Київського округу);

6) Правобережне Полісся (Волинський і Коростеньський округи);

2) Центральний надрайон Лісостепу із трьома районами:

а) Правобережний Лісостеп (Шепетівський, Проскурівський, Кам'янецький, Бердичівський, Вінницький, Могилівський, Ки­ївський, Білоцерківський, Уманський, Тульчинський, Черкась­кий округи та Молдавська АРСР);

б) Лівобережний Лісостеп (Прилуцький, Лубенський, Кремен­чуцький, Роменський, Полтавський, Сумській і Харківський округи);

в) Північно-Східний (Ізюмський, Куп'янський і Старобільський округи);

3) Степовий надрайон із трьома районами:

а) Промисловий (Дніпропетровський, Артемівський, Сталінський і Луганський округи);

б) Хліботорговельний (Зінов'євський, Криворізький, Запорізький і Маріупольський округи);

б) Надчорноморський степ (Первомайський, Одеський, Миколаїв­ський, Херсонський і Мелітопольський округи) [15, с. 59]. У повоєнний період ученими Інституту економіки АН УРСР під керівництвом економіко-географа К. Г. Воблого здійснене нове економічне районування України. У його основу лягло об'єднання адміністративних областей за спільністю економіко-географічного положення, характеру формування господарства в минулому та його сучасної спеціалізації. У такий спосіб виділено 5 внутрішньо- республіканських економічних районів:

1) Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінницька

та Кам'янець-Подільська області);

2) Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропе­тровська та Запорізька області);

3) Північно-Східний (Харківська, Полтавська та Сумська облас­ті);

4) Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіро­воградська та Ізмаїльська області);

5) Західний (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопіль­ська, Рівненська, Волинська, Чернівецька та Закарпатська об­ласті) [16, с. 39].

Водночас у практичній роботі для планування розвитку народ­ного господарства Держплан УРСР поділяв Україну на 7 економіч­них районів:

1) Донбас (Сталінська та Луганська області);

2) Придніпров'я (Дніпропетровська та Запорізька області);

3) Лівобережжя (Харківська, Полтавська та Сумська області);

4) Правобережжя (Черкаська, Вінницька, Хмельницька області);

5) Західний (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Дрогобицька, Станіславська, Чернівецька та Закарпатська об­ласті);

6) Полісся (Житомирська, Київська, Чернігівська області);

7) Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіро­воградська та Кримська області) [6, с. 347].

У 1956-1957 рр. було запропоновано декілька проектів нового поділу СРСР на економічні райони, що відбилося на районуванні України. Так, колектив кафедри економічної географії СРСР МГУ, ґрунтуючись на проекті М. М. Колосовського, виділив на території УРСР наступні економічні райони: Південний гірничопромисло­вий (Харківська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Сталін­ська, Запорізька обл., центр - м. Харків); Центрально-Український (Київська, Черкаська, Чернігівська, Сумська, Житомирська, Пол­тавська, Кіровоградська, Вінницька обл., центр - м. Київ); Західно­Український, або Прикарпатський (Волинська, Рівненська, Хмель­ницька, Тернопільська, Львівська, Дрогобицька, Закарпатська, Станіславська, Чернівецька обл., центр - м. Львів); Причорномор­ський (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кримська обл., центр - м. Одеса) [4].

У 1957 р. здійснено перехід від галузевого планування до тери­торіального. У зв'язку із цим територію СРСР поділили на 105 еко­номічних адміністративних районів. Основною метою їх виділення було поліпшення умов планування та управління на місцях. На цій основі створено 11 економічних адміністративних районів Україн­ської РСР: Сталінський, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський у складі однойменних областей, Харків­ський у складі Харківської, Полтавської та Сумської обл., Київський у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Кі­ровоградської обл., Вінницький у складі Вінницької та Хмельниць­кої обл., Херсонський у складі Херсонської, Миколаївської та Крим­ської, обл., Львівський у складі Львівської, Волинської, Рівненської та Тернопільської обл. і Станіславський у складі Станіславської, Дрогобицької, Закарпатської та Чернівецької обл.

Ця схема районування була досить дрібною, тому пропонува­лися варіанти укрупнення сітки економічних районів. О. Т. Дібро­ва. запропонував поділ на 6 основних економічних районів: Донбас (Сталінський і Луганський економічні адміністративні райони); Промислове Придніпров'я (Дніпропетровський і Запорізький еко­номічні адміністративні райони); Північно-Східний (Харківський економічний адміністративний район); Центральний (Київський і Вінницький економічні адміністративні райони); Причорномор'я (Одеський і Херсонський економічні адміністративні райони); За­хідний (Львівський і Станіславський економічні адміністративні райони) [6, с. 350].

І. А. Кугукало, Л. М. Корецький та І. А. Величко [13] обґрунтували поділ України на 3 економічні райони:

1) Східний (Лівобережний) у складі Дніпропетровського, Запо­різького, Луганського, Сталінського та Харківського економіч­них адміністративних районів;

2) Центральний (Київський) у складі Київського, Вінницького, Львівського, Станіславського економічних адміністративних районів;

3) Причорноморський у складі Одеського та Херсонського еконо­мічних адміністративних районів.

У 1960 р. кількість економічних адміністративних районів була офі­ційно збільшена до 14 (виділені Кримський, Полтавський і Чер­каський райони), а в 1962 р. вони укрупнені Держпланом УРСР до 7 економічних районів:

1) Донецький (Донецька та Луганська обл., центр - м. Донецьк);

2) Київський (Житомирська, Київська, Черкаська та Чернігівська обл., центр - м. Київ);

3) Львівський (Волинська, Львівська, Закарпатська, Івано- Франківська та Рівненська обл., центр - м. Львів);

4) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька та Чер­нівецька обл., центр - м. Вінниця);

5) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька та Кірово­градська обл., центр - м. Дніпропетровськ) ;

6) Харківський (Харківська, Полтавська та Сумська обл., центр - м. Харків);

7) Чорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська та Крим­ська обл., центр - м. Одеса).

У 1965 р. у зв'язку зі зворотним переходом до управління за га­лузевим принципом ці райони разом із раднаргоспами були скасо­вані.

У 1963 р. створений новий варіант економічного районування СРСР (уточнювався в 1966 та 1982 рр.), за яким на території України виділено 3 основні економічні райони: Донецько-Придніпровський,

Південно-Західний та Південний. Згодом ці основні економічні ра­йони (макрорайони) стали ділити на підрайони (мезорайони).

У колективній монографії з економічного районування УРСР [22] Донецько-Придніпровський економічний район поділений на 3 підрайони - Донбас (Донецька та Ворошиловградська обл.), Придніпров'я (Дніпропетровська, Запорізька та Кіровоградська обл.) і Північно-Східний (Харківська, Полтавська та Сумська обл.); Південно-Західний економічний район поділений на 4 підрайони - Київський (Київська, Черкаська та Чернігівська обл.), Поділь­ський (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька обл.), Західно- Поліський (Волинська, Житомирська та Рівненська обл.) і Карпат­ський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька обл.); Південний економічний район на підрайони не розділений.

Спроба вдосконалення економічного районування України зро­блена Ф. Д. Заставним. Ґрунтуючись на принципі господарської однорідності економічних районів (мінімальна різниця за найваж­ливішими показниками господарської діяльності для областей, що входять до одного району), він запропонував наступний варіант еко­номічного районування України:

1) Донецький район (Донецька й Луганська обл.);

2) Придніпровський район (Дніпропетровська й Запорізька обл.);

3) Північно-Східний район (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4) Центрально-Поліський район (Житомирська, Київська, Черні­гівська обл.);

5) Причорноморський район (Кримська, Миколаївська, Одеська й Херсонська обл.);

6) Карпатський район (Закарпатська, Івано-Франківська, Львів­ська й Чернівецька обл.);

7) Подільський район (Вінницька, Тернопільська й Хмельницька обл.);

8) Центрально-Український район (Кіровоградська й Черкаська обл.);

9) Західно-Поліський район (Волинська й Рівненська обл.) [8]. Ця сітка районів уписувалася в межі трьох великих економічних

районів (макрорайонів), за винятком Кіровоградської області, при­єднаної до Південно-Західного економічного району.

Згодом Ф. Д. Заставний [9, с. 169] розділив Причорноморський район на Західно-Чорноморський (Одеська й Миколаївська обл.) і

Східно-Чорноморський (Крим і Херсонська обл.) економічні райони. Він же запропонував нову мережу великих економічних районів - зе­мель:

1) Правобережна Україна (Київська, Житомирська, Вінницька й Хмельницька обл.);

2) Лівобережна Україна (Чернігівська, Сумська, Полтавська, Хар­ківська, Донецька й Луганська обл.);

3) Запоріжжя (Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська, Херсонська, Миколаївська, Одеська обл. і Крим);

4) Західна Україна (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопіль­ська, Івано-Франківська, Чернівецька й Закарпатська області) [9, с. 173-174].

Однак не всі виділені економічні райони вписуються в сітку земель, зокрема Чернігівська область віднесена до Лівобережної України, а інша частина Центрально-Поліського району - до Пра­вобережної України; Тернопільська область віднесена до Західної України, а інші області Подільського району - до Правобережної України.

Нова сітка як мезо-, так і макрорайонування України запропо­нована В. А. Поповкіним [18]. Вона складена на основі узагальнен­ня й аналізу даних про природно-ресурсний потенціал, рівень на­ціонального доходу, ступень схожості галузевих структур (на основі кореляційного аналізу), щільність населення, частку міського насе­лення для всіх областей України та Республіки Крим. Як результ отримана наступна схема десятирайонного економічного мезорайо- нування України:

1) Донбас (Донецька й Луганська обл.);

2) Катеринославське Придніпров'я (Дніпропетровська й Запорізь­ка обл.);

3) Слобідська Україна (Харківська, Полтавська й Сумська обл.);

4) Київське Полісся (Київська, Чернігівська, Житомирська обл.);

5) Волинське Полісся (Рівненська й Волинська обл.);

6) Українські Карпати (Львівська, Івано-Франківська, Закарпат­ська, Чернівецька обл.);

7) Поділля (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.);

8) Середнє Придніпров'я (Черкаська й Кіровоградська обл.);

9) Північне Причорномор'я, або Одесько-Таврійський район (Одеська, Миколаївська, Херсонська обл.);

10) Крим (Республіка Крим).

На думку В. А. Поповкіна, запропонована сітка мезорайонов ураховує природні, економічні, соціально-демографічні та історико- етнічні фактори формування регіональних цілісностей. На основі укрупнення економічних мезорайонів ним же запропоноване ма- кроекономічне районування України у складі наступних п'яти ма­крорайонів:

1) Центрально-Український (Київське Полісся й Середнє Придніпров'я);

2) Донбас і Нижнє (Катеринославське) Придніпров'я;

 Слобідська Україна;

 Причорноморський (Крим і Північне Причорномор'я);

 Західно-Український (Волинське Полісся, Поділля й Україн­ські Карпати) [18].

Запропонована В. А. Поповкіним дворівнева схема економічно­го районування України є стрункою й досить обґрунтованою. При її розробці автор опирався як на формальні методи математичного апарату, так і неформальну оцінку отриманих угруповань областей на спільність географічного положення та історико-етнічну відпо­відність.

Пізніше групою вчених Національної академії наук України (М. І. Долішній, М. М. Паламарчук, А. М. Паламарчук) на основі до­сліджень природи, населення й господарства, вивчення спроб еко­номічного районування інших авторів була запропонована наступна схема із шести соціально-економічних районів:

1) Центральний (Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельниць­ка, Черкаська, Чернігівська обл., центр - м. Київ);

2) Донецький (Донецька, Луганська обл., центр - м. Донецьк);

3) Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львів­ська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька обл., центр - м. Львів);

4) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград­ська обл., центр - м. Дніпропетровськ);

5) Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська обл., Республіка Крим, центр - м. Одеса);

6) Харківський (Полтавська, Сумська, Харківська обл., центр - м. Харків) [17].

Детальне вивчення пропонованих варіантів економічного райо­нування України дозволяє зробити деякі узагальнення, які вказу­ють на наявність між ними певної подібності.

На макрорівні різні дослідники виділяють 3-5 економічних ра­йонів, однак усі вони в більшості випадків зводяться до 4 основних районів: східного, південного, центрального та західного. При цьому в окремих схемах один із цих районів розділяється на два (напри­клад, східний на південно-східний і північно-східний), а в інших, навпаки, відбувається об'єднання двох районів в один. На мезорівні звичайно виділяється 6-10 економічних районів. Схеми різних авто­рів багато в чому збігаються, тому можна говорити про угруповання деяких областей як про стійкі ядра, тому що ці області зустрічають­ся в різних схемах районування разом. Так, виділяються наступні стійкі ядра:

1) Донецька й Луганська обл.;

2) Дніпропетровська й Запорізька обл.;

3) Харківська, Полтавська й Сумська обл.;

4) Одеська, Миколаївська й Херсонська обл.;

5) Вінницька й Хмельницька обл.;

6) Київська й Чернігівська обл.;

7) Волинська й Рівненська обл.;

8) Львівська, Івано-Франківська й Закарпатська обл.

Інші області України тяжіють до вищезазначених стійких ядер:

а) Житомирська обл. приєднується до ядер 6, 7;

б) Кіровоградська обл. приєднується до ядер 2, 3, 4, 6, або разом із Черкаською обл. утворює окремий район;

в) Тернопільська обл. приєднується до ядер 5, 8;

г) Черкаська обл. приєднується до ядер 3, 5, 6, або разом з Кіро­воградською обл. утворює окремий район;

д) Чернівецька обл. приєднується до ядер 5, 8;

е) Республіка Крим приєднується до ядра 4 або виділяється в окремий район.

Таким чином, на цей час різними фахівцями розроблено вели­ку кількість схем економічного районування України. Кожна з них має ті або інші переваги, але разом з тим містить і деякі негативні моменти.

Слід також відзначити, що Генеральну схему планування те­риторії України, яка б ґрунтувалася на певній мережі економічних районів, на державному рівні ще не прийнято, хоча це є одним із першочергових заходів щодо реалізації Концепції державної регі­ональної політики, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2001 р. № 437.