2.1. Вклад вчених у становлення агрономії, розвитоксільськогосподарської освіти

магниевый скраб beletage

Звернення до високих прикладів служіння справі аграрної на-уки, високих наукових і моральних стандартів кращих її представ-ників з їх багатою науковою спадщиною є зразком у вихованні ни-нішнього і майбутнього поколінь вітчизняних науковців і творцівнової техніки.

Сучасний період, який характеризується державним інаціонально-культурним відродженням українського народу, від-значається пробудженням широкого суспільного інтересу до іс-торичного минулого України. Лише на основі глибоких знань ми-нулого нація може усвідомити і визначити своє місце в загальномупроцесі подальшого розвитку. Кожне нове покоління, що вступаєна арену суспільно-політичного життя, завжди звертається до прак-тичних надбань наукових здобутків в різних галузях народного гос-подарства.

Засвоєння наукової спадщини, її критичне осмислення та вико-ристання на практиці - важливі умови розвитку як сучасної науки,так і держави в цілому.

Землеробство, як галузь сільськогосподарського виробництва,виникло в кінці кам'яного віку, коли людство стало поступово пере-ходити від збору природних продуктів до їх вирощування. Первіс-не землеробство було підсічним. Вибрані ділянки лісу випалювали,розчищали і обробляли примітивними знаряддями з дерев'яними, апізніше з кам'яними наконечниками.

Першим землеробам ми зобов'язані поступовим накопиченнямагрономічних знань про ґрунт і рослини. Спочатку ці знання з по-коління в покоління передавалися усно. З виникненням писемностізведення по агрономії стали нагромаджуватися і розповсюджувати-ся через літературу. Рабовласницьке суспільство мало вже доситьобширні практичні знання з обробітку ґрунту і вирощування рос-лин. Із загибеллю античної культури багато агрономічних знаньбули загублено або спотворено. В теоретичних уявленнях тривалийчас панувало вчення Ван-Гельмонта про живлення рослин тількиводою, А.Д.Теєра - гумусом та інші помилкові положення. В епохуфеодалізму (середина ХІХ ст.) агрономічна наука переживала зане-пад. Період відродження агрономії пов'язаний з розвитком в Захід-ній Європі капіталізму.

Видатна роль в становленні природничої і агрономічної наукиналежить М.В. Ломоносову (1711-І765). Він сміло і рішуче ви-ступив з матеріалістичними уявленнями про природу. На проти-вагу релігійним метафізичним поглядам про постійність природи,М.В. Ломоносов у знаменитій праці «О слоях земних « (1763) давперший науковий опис походження чорнозему. Він стверджував,що чорнозем - не першоутворена і першостворена богом матерія,а «произошел от согнития животних и растущих тел со временем»,і що «питание растениям доставляет воздух, почерпнутий листья-ми».

М.В. Ломоносов був активним популяризатором землеробсько-го досвіду. Йому належить переклад на російську мову книги «Ліф-ляндська економія» (1747) про зарубіжний досвід в сільському гос-подарстві. Водночас він був противником механічного перенесеннязарубіжного досвіду в Росію, наполягав на необхідності розвиткувітчизняної агрокультури, клопотав перед урядом про установу«Державної колегії земського домостройства», яка займалася б ви-вченням сільського господарства і організацією дослідних ділянок врізних зонах країни.

Видатними представниками агрономічної науки дореформеногоперіоду були також А.Т. Болотов (1738-1833), І.М. Комов (1750-1792), М.Г. Павлов (1793-1840), С.М. Усов (1796-1859) та ін.

Найвидатнішою постаттю в землеробстві другої половини ХІХст. був А.Т. Болотов. Глибокі й обширні дослідження, широкий роз-мах практичної діяльності висунули його в число передових пред-ставників російської сільськогосподарської науки. По праву назива-ють його першим російським агрономом. Його оригінальні роботи«О разделении полей» (1771), «Об удобрении земель» (1770), «На-каз для управителя» (1770) та інші були революційним нововведен-ням, спрямованим на заміну примітивної парової (трипільної) систе-ми землеробства досконалішою вигінною (багатопільно-трав'яною)з введенням семипільної сівозміни з таким чергуванням культур:1-е поле - пар удобрений, 2 - озимі хліба, 3 - ярі «кращі» (пшени-ця, ячмінь, льон, просо), 4 - ярі «гірші» (горох, овес, гречка), 5 - 7переліг. Природне заростання перелогів він рекомендував замінитипосівом трав. Це був у той час найреальніший шлях встановленнявзаємозв'язку землеробства з тваринництвом і відновлення втраче-ної родючості ґрунтів за мілкої оранки і тривалих повторних посівіводнорічних злакових рослин. Вслід за М.В. Ломоносовим А.Т. Бо-лотов розвивав думку про повітряне і ґрунтове живлення рослин.Він висловив здогад про живлення рослин мінеральними речовина-ми, випередивши на багато років зарубіжну науку того часу.

Великий внесок у розробку основ плодозміни вніс І.М. Комов. Вроботі « О земледелии « (1788) він на високому науковому для тогочасу рівні теоретично обґрунтував необхідність чергування культурі відновлення втраченої родючості ґрунтів, у тому числі і за рахунокзастосування добрив. І.М. Комов надав великого значення організа-ції кормової бази для тваринництва. Він рекомендував вирощуватикоренеплоди - «овочі для худоби».

Російські вчені прокладали свій шлях в розвитку агрономії, кри-тично переглядаючи і перевіряючи дослідним шляхом багато ша-блонних, вельми сумнівних рекомендацій, що мали розповсюджен-ня в Західній Європі. І.М. Комов уміло і переконливо висміював іпояснював однобічність і формалізм в багатьох питаннях зарубіжноїагрономії. Він пропонував, перш ніж застосовувати будь-який агро-технічний захід, перевірити його постановкою польового досліду доотримання достовірних результатів.

Значний внесок у розвиток агрономії в першій половині ХІХст. внесли професор Московського університету М.Г. Павлов, щовипустив широко відомі в Росії книги «Земледельческая химия»(1825), «Курс сельского хозяйства» (1837), і професор Петербурзь-кого університету С.М. Усов (1796-1859), відомий роботами «О сис-темах хлебопашества « (1854), «Курс земледелия» (1837).

М.Г. Павлов (1793-1840) поглибив корпускулярну теорію М.В.Ломоносова і в 1819 р. створив теорію будови атомів, про що в тічаси навіть серед вчених мало хто задумувався. У своїх постулатахвчений перегукується з М.В. Ломоносовим: «Движение доминиру-ет в природе», «Ежели к сим произведениям подойти, так сказать,ближе, если будем проникать глубже... видимого, то не можем незаметить, что сие нечто содержимое, издали кажущееся спокойньм,все же находится в движении». В одному із постулатів відмічено,що «природа света ^лект-рическая», а в других стверджується, щобудова атома пов'язана з електричним зарядом. М.Г. Павлов пише:«Елементи имеют планетарное строение»,» первий ^лемент постро-ен из плюс и минус заряда».

Висловлюючи ці думки на лекціях в Московському університе-ті, де він був улюбленцем студентів протягом 20 років, вчений добребачив, що його відкриття не сприймаються належним чином. Чи невнаслідок цього «Записки професора М.Г. Павлова» про побудовуатома так і залишилися в його архівах і були виявлені лише в 1934р.? А можливо причина в іншому: настрашився фізик М.Г. Павловтого, що відкрив, - того, що настане потім. У статті «О полярно-атомистической теории химии» він виклав ідеї письмово, але, як іпередбачав, порозуміння не знайшов.

Слід зазначити, що тільки сьогодні, вивчивши теорію будовиатомів М.Г. Павлова, ми бачимо, яким геніальним і прозорливимфізиком він був, висунувши постулати, підтверджені через 90 роківД.Ж. Томсоном і через століття Е. Резерфордом.

М.Г. Павлов підкреслював, що дуже важливо дотримуватисявідповідної пропорційності між хліборобством і тваринництвом, ху-доби повинно бути не більше тієї кількості, яку здатна прогодуватиземля. Інколи цьому сприяє вигінна система, за якої поле і пасовищепостійно міняються місцями, але як найбільш перспективну вченийрекомендував плодозмінну систему, за якої поле засівається то зер-новими, то стручковими, то кормовими рослинами. Ціль плодозмін-ної системи він формулює як можливість заміняти одні культуриіншими, і причому такими, вирощування яких «споспешествовало»(сприяло) б багатству майбутніх зернових жнив.

М.Г. Павлов, подібно А. Теєру, надає виключного значення гу-мусу (перегною), але вважає помилковою існуючу в ті часи думку,що рослина засвоює перегній як такий. Він розрізав корінь і не зна-ходив в ньому перегною. Завдяки цьому випливав науковий висно-вок: «Чернозем не поглощается корнем в настоящем своем виде, нов измененном, а именно в виде слизи, растворенной водою». Спеці-алісти відмічають, що відповідно до вчення М.В. Ломоносова, до-слідник розумів під чорноземом (перегноєм) «оземленний остатоксогнивших растений и животних».

За 34 роки до відкриття електродуги В.В. Петровим, за 20 роківдо дугових ламп А.І. Шпаковського, які освітили коронацію Олек-сандра II, і за 36 років до створення сучасних ламп розжарюванняА.Н. Лодигіним (1872 р.), при світлі воскової свічки в 1836 р. М.Г.Павлов передвіщав наступне: «Кажется, недалеко то время, когда^лектричество, сделавшись всеобщим средством освещения, заме-нит собою горение всех потребляемих на то материалов... нужнотолько явление изобретательного человека, могущего приспособить^тот чудесний огонь к ожидаемому употреблению».

Узагальнюючи свій багаторічний досвід застосування різних сис-тем землеробства, а також досвід численних сільських господарств,М.Г. Павлов дійшов висновку про те, що заходи щодо підвищенняродючості ґрунту в різних ґрунтово-кліматичних умовах повиннібути різними, але взагалі вони наступні: глибока оранка; оранка назяб; залежно від місцевих умов пар чистий або зайнятий; достатнєудобрення землі гноєм - краще не свіжим, а перегноєм; покращенняякості насіння, пристосованого до місцевих ґрунтово-кліматичнихумов і, нарешті, «плодозміна».

Плодозміну М.Г. Павлов називав законом природи і вважавїї першим правилом для складання сівозмін. «Как закон природиплодопеременная система, - підкреслював М.Г. Павлов (1838), - извсех наиболее подходит к идеалу сельского хозяйства». Проте вінбув впевнений, що «совершенствование сельского хозяйства можетпростираться в бесконечность», і землеробство не може обмежитисядосягненням відомого зразку подібно до плодозмінної системи.

Заслуга С.М. Усова полягала, по-перше, в тому, що він показавпомилковість ототожнення понять «система землеробства» і «сівоз-міна» та довів, що одній і тій же системі землеробства може нале-жати ряд сівозмін. Тому він відкидав терміни «трипільна система»,«трипільне господарство», які широко вживалися в ті часи, як не-правильні, що не відображають основного змісту поняття «паровасистема», оскільки до неї належать не тільки трипільні, але й дво-пільні та чотирипільні сівозміни.

По-друге, заслуга С.М. Усова полягала в тому, що він відновиву правах положення А.Т. Болотова і І.М. Комова про сівозміну якзасіб відновлення та підтримання родючості ґрунту і вказав на триосновні, властиві сівозміні особливості: вибір рослин для сівозмі-ни з точки зору вигідності збуту їх продукції, порядок чергуванняцих рослин та спосіб відновлення і підтримання родючості ґрунту.Вчений вказував, що в різних природних і економічних умовах ціособливості можуть бути досить різними й відносно до них різкозмінюється кількість сівозмін.

Третя заслуга С.М. Усова в тому, що він виділив заліжну систе-му як самостійну поряд з паровою, вигінною і плодозмінною систе-мами землеробства.

Друга половина ХІХ ст. в Росії характеризується бурхливимрозвитком і значними успіхами в природознавстві і біології, що, усвою чергу, сприяло посиленню і активізації досліджень в агроно-мічних науках. До цього часу належить створення наукового ґрун-тознавства.

В біології було зроблено немало крупних відкриттів, що пояс-нювали суть ґрунту і процесів ґрунтоутворення. Це відкриття мі-нерального живлення рослин, з'ясування ролі бобових у збагаченніґрунту азотом і вуглекислоти в живленні рослин тощо. Відбулисязначні соціальні зміни: перехід феодально-кріпосницької Росії накапіталістичний шлях розвитку, що спричинило різке збільшенняпопиту на сільськогосподарську продукцію.

Майже всі ці умови були і в інших країнах Західної Європи таПівнічної Америки, але на капіталістичний шлях розвитку більшістьз них вступило ще раніше. Проте батьківщиною наукового ґрунтоз-навства стала Росія. Теоретичні основи його розроблені геніямиросійської агрономії, видатними ґрунтознавцями В.В. Докучаєвим(1846-1903), П.А. Костичевим (1845-1895) та їх учнями.

Історичною датою, що ознаменувала створення наукового ґрун-тознавства, по праву вважається 1883 р., коли вийшла в світ фун-даментальна класична праця В.В. Докучаєва «Русский чернозем «,що поклала початок генетичному ґрунтознавству. Через три роки,в 1886 р., виходить класична праця, за висловом М.М. Сибірцева(1860-1900), «другого засновника російського ґрунтознавства» П.А.Костичева «Почви черноземной области России, их происхожде-ния, состав и свойства» (1886), що поклала початок біологічномуґрунтознавству.

Багаторічні польові і лабораторні дослідження, велика науково-організаційна робота В.В. Докучаєва і П.А. Костичева та їх учніввчинили переворот в уявленнях про ґрунт і його розвиток.

В.В. Докучаєв відкрив основні закони ґрунтоутворення і гео-графії ґрунтів. Створене ним вчення про генезис і еволюцію ґрунтіврозглядає ґрунтотворні процеси «як функції сукупності природнихчинників, що вічно змінюються: материнської породи, клімату, рос-линності і тварин, рельєфу і висоти місцевості та віку країни».

В.В. Докучаєв розробив методологічні принципи вивченняскладних природних утворень, якими є ґрунти, і застосовував їх всвоїх дослідженнях.

Докучаєвські принципи і методи класифікації, картографу-вання, описи типів ґрунтів отримали загальне визнання, а терміни«чорнозем, підзол, каштанові ґрунти, глей, солонець, солончак» зву-чать майже на всіх мовах нашої планети.

В.В. Докучаєв встановив закономірності широтного (горизон-тального) зонального, а згодом і вертикального зонального розпо-всюдження ґрунтів.

П.А. Костичев заклав агрономічні основи ґрунтознавства, роз-крив суть взаємозв'язку між рослиною і ґрунтом. Він вивчав фізичнівластивості ґрунту; їх зміни під впливом заходів обробітку і траво-сіяння, розробляв заходи контролювання бур'янів і раціональноговикористання ґрунтової вологи та добрив, інші практичні питанняземлеробства. В 1892 р. вийшла відома праця В.В. Докучаєва «Нашистепи прежде и теперь». В 1893 р. була опублікована робота (лекція)П.А. Костичева «О борьбе с засухой в черноземной области посред-ством обработки полей и накопления на них снега «, що представля-ла істотне, практичне доповнення докучаєвскої праці.

Було б природно, якби обидва класики ґрунтознавства виявили-ся однодумцями і навіть друзями. Адже вони працювали в одномууніверситеті в Петербурзі, і жили поряд - на Васильївському остро-ві, знайомі були з одними й тими ж людьми ...

Проте, на жаль, вони були противниками до кінця днів і не зали-шили жодного промаху один одному без коментаря. Тільки у випад-ку крайньої необхідності зверталися один до одного, і то холодной церемонно: « пане Докучаєв», «пане Костичев». Досі цей факт неперестає дивувати, вчені намагаються розв'язати їхній спір, зва-жують вклад кожного в науку і, буває, упереджено беруть сторонуто одного, то іншого. А, по суті, їх погляди не стільки суперечили,скільки доповнювали один одного.

Заслуги П.А. Костичева перед ґрунтознавством були визнані щеза життя, заслужено оцінені його сучасниками. В.В. Докучаєву завизнання сучасниками довелося боротись.

Час вніс зміни. Сьогодні генетична теорія ґрунтоутворенняВ.В. Докучаєва визнана, його науковий подвиг оцінений, а заслуги увідкритті "закону неспадної родючості ґрунту" П.А. Костичева відо-мі лише вузькому колу спеціалістів.

Проте без вчення П.А. Костичева генетичне ґрунтознавство В.В.Докучаєва було б приречене на роль вчення швидше описового ха-рактеру, а без генетичної теорії В.В. Докучаєва залишилось би більшвузьким, спеціалізованим агрохімічне, мікробіологічне і агрономіч-не ґрунтознавство П.А. Костичева. Схоже, обидва відіграли в доліодин одного роль камертона, від чого російське ґрунтознавство тіль-ки виграло, їхній конфлікт навіть віддалено не нагадує стосунки за-здрісника і генія, Сальєрі і Моцарта. І той, і інший в музиці був биМоцартом.

У кінці життя обидва, нехай сухо і коротко, публічно визнализаслуги один одного. Драматизм їхнього спору, підсумком якогостала істина, лише підкреслює надзвичайну важливість завдання,яке кожний поставив перед собою. Не слава і не турбота про особис-те місце в науці були предметом розбіжності: від стану живого тілаґрунту прямо залежало майбутнє Росії. Це дає нам право вважати їхсоратниками на ниві служіння рідній землі.

В.В. Докучаєв вперше в історії науки обґрунтував наукове по-няття про грунти, фактори їх утворення і принципи класифікації.Він створив першу генетичну класифікацію грунтів і першу кар-ту грунтів Північної півкулі, розробив методику картографуваннягрунтів. В праці «К учению о зонах природи» В.В. Докучаєв (1899)блискуче обґрунтував універсальність закону світової зональності.Під його керівництвом була створена перша дослідна станція з ме-тою з'ясування способів управління родючістю грунтів в посушли-вих районах Росії.

Середню освіту отримав у Смоленській духовній семінарії. За-кінчив фізико- математичний факультет Санкт-Петербурзькогоуніверситету. З 1870 р. працював хранителем геологічного кабінетуцього навчального закладу. Протягом тривалого часу викладав мі-нералогію в інституті цивільних інженерів.

У 1878 р. за працю «Способи образования речних долин Евро-пейской России» В.В. Докучаєв отримав ступінь магістра. В 1883 р.він захищає докторську дисертацію по монографії «Русский чорно-зем».

Вчений здійснив ряд експедицій у 1877, 1878, 1881 роках, до-сліджуючи південно-західну смугу чорноземів Росії, а саме регіонСереднього Придніпров'я (на сьогодні Київська, Чернігівська, Чер-каська, Полтавська, Кіровоградська і Дніпропетровська області).

У 1877 р. експедиція В.В. Докучаєва проходила по двох марш-рутах: 1. Павлоград-Дніпропетровськ-Синельниково (Дніпро-петровська область). 2. Київ-Прохоров-Золотоноша-північнішем.     Оржиця-Лубни-Хорол-Решетилівка-Полтава-Кобеляки-

Кременчук (Київська і Полтавська області).

Експедиція 1878 р. дослідила Нікопольську місцевість (сучаснаДніпропетровська область).

Експедиція 1881 р. проходила по двох маршрутах: 1. Зінков-Гадяч-Бахмач (Бахмач-Городня-Новгород-Сіверський дослі-джував окремим марш-рутом Китманов А. - супутник В.В.Докучаєва) - Ніжин-Бровари-Фастів-Біла Церква-Миронівка-Корсунь-Шевченківський-Сміла-Знамянка. 2. Кременчуг-Протопоковка-Кіровоград-Умань. В околицях всіх перерахованихміст В.В. Докучаєв робив більш або менш тривалі зупинки, відбиравзразки, які на сьогодні знаходяться в експозиціях ґрунтових музеївРосії.

На запрошення губернського земства, вчений досліджував в1888-1890 рр. Полтавську губернію, з колективом своїх учнів про-водить дослідження грунтів і всієї природи в цілому. Він здійснюєшвидкий об'їзд всієї губернії, знову відвідує міста, знайомі йому зекспедиції 1877 р.: Полтаву, Хорол, Миргород, Ромни, Гадяч, Кобе-ляки, Лубни, Диканьку, а в 1890-1891 рр. маєтки Наришкіна, князяВоронова-Шувалова та ін. Особливу зацікавленість вчений проявивдо питання лісів у степу, їх розповсюдження і рослинності на різнихгрунтах.

У 1889 р. Імператорське Російське Вільне економічне товариствоотримало із Франції запрошення взяти участь у Всесвітній виставцідосягнень науки і техніки на честь сторіччя Французької революції.Чим Росія може здивувати Париж, в центрі якого до дня відкрит-тя виставки Ейфель уже поставив свою 300-метрову вежу - викликдоцільності і все ж таки чудо інженерної думки? Після докладногообговорювання Вільне економічне товариство вирішило послати навиставку від імені Росії колекцію ґрунтів. Незвичайний вантаж ізПетербурга в Париж відправляв творець колекції В.В. Докучаєв.

У Парижі його прийняв учень В.В. Докучаєва і розпорядник ви-ставочного павільйону Росії молодий вчений В.І. Вернадський. Уцентрі російського павільйону ажурного чавунного литва він розпо-рядився поставити під скляним саркофагом головний зразок колек-ції - кубічний моноліт природного російського чорнозему, визна-ний пізніше еталоном родючості.

Решта експонатів ґрунтової колекції розмістилася за вида-ми і класами, кожен з яких супроводжувався вичерпним описом,таблицями, графіками. Завдяки колекції науковий світ вперше по-чув про дивне природне царство - ґрунт. До існуючої класифікаціїприродних царств Карла Ліннея - рослинного, тваринного і міне-рального - В.В. Докучаєв додав четверте царство природи із своїмизаконами.

«Среди ^кспонатов по почвоведению главним оказал-ся присланний Докучаевим один кубический метр чернозема,вирезанний из ковильной степи под Воронежем. ^тот образец«царя почв» произвел большое впечатление на посетителей. Начи-ная с виставки, в мировую науку вошел русский термин «чернозем»,стала известна вообще русская почвоведческая школа» (Аксенов Г.,2001). Докучаєвська колекція «російських грунтів» отримала на ційвиставці золоту медаль.

Після виставки В.В. Докучаєв - головний організатор з'їзду ро-сійських природознавців і лікарів, секретар Петербурзького товари-ства дослідників природи - бере участь в роботі Геологічного комі-тету, редагує «Матеріали з вивчення російських грунтів».

Нині ґрунтова колекція вченого представлена на ВсесвітнійКолумбовій виставці в Чикаго, присвяченій чотирьохсотріччю від-криття Америки. «Кто би думал, что в конце девятнадцатого векамог бить открит новий континент в наших знаниях о природе!» -писали американські газети (Бояринцев В.И., 2003).

У 1892 р. В.В. Докучаєв був призначений директором Ново-Олександрійського інституту сільського господарства і лісівництва.Він перебудував інститут, організував у ньому першу в світі кафедруґрунтознавства, а також дослідження з розробки заходів боротьби зпосухою. У 1896 р. інститут стає одним з кращих вищих навчальнихзакладів в Росії.

В.В. Докучаєв у процесі організаційного оформлення ґрунтоз-навства як самостійної науки передбачив і створення відповіднихмузеїв, які б займались збором, вивченням, зберіганням грунтіврізних зон і регіонів і розповсюдженням отриманих знань про них.Ним були підготовлені обґрунтування і програма діяльності музе-їв грунтово-природничого спрямування, а його соратник і першийучень М.М. Сибірцев очолив один з таких музеїв.

Лист В.В. Докучаєва, написаний 9 жовтня 1897 р. ректоруСанкт-Петербурзького університету В.І. Сергійовичу, свідчить пройого прохання відкрити ґрунтовий музей в Санкт-Петербурзі. Від-повідь на лист невідома.

Рішення про організацію Центрального педологічного (ґрунто-вого) музею ім. В.В. Докучаєва прийняте в квітні 1902 р. РосійськимВільним економічним товариством. Офіційне відкриття музею від-булося в 1904 р. Ідея створення музею, його завдання і програмабули висунуті видатним дослідником природи В.В. Докучаєвим. Цебув перший грунтово-географічний музей у світі. З 1925 р. музейвходить до складу Ґрунтового інституту ім. В.В. Докучаєва. В 2004р. виповнилось 100 років Центральному музею ґрунтознавства ім.В.В. Докучаєва з дня його заснування. В поповненні музейних ко-лекцій брали участь Л.С. Берг, М.І. Вавілов, К.Д. Глінка, Б.Б. По-линов, Л.І. Прасолов, І.В. Тюрін та інші вчені.

Основний фонд музею - це фонд ґрунтових монолітів, якийнараховує 1600 експонатів, що представляють грунти всієї Земноїкулі. Фонд ґрунтових монолітів почав формуватися в Музеї з 1908р. Тут же зберігається і моноліт чорнозему звичайного, який віді-брав ще Г.М. Висоцький у районі Велико-Анадоля.

Фонд зберігає історію російського ґрунтознавства в картах, по-чинаючи з першої ґрунтової карти Європейської Росії 1697 р. до но-вітньої ґрунтової карти Росії.

У 1996 р. до 150-річчя з дня народження В.В. Докучаєва в музеївідкрита нова грунтово-екологічна експозиція, в якій представлені іунікальні експонати: ґрунтовий глобус діаметром 1,2 м; моноліт ви-копного ґрунту, що має вік 125 тис. років; восьмигранний монолітвисотою 1,7 м «Чорнозем типовий», взятий в Центральному чор-ноземному біосферному заповіднику «Стрілецький степ» Курськоїобласті. У відділі «Грунти лісостепової і степової зон» на стендахзнаходяться грунти Української провінції, які взяті В.В. Докучає-вим із експедицій 1877, 1878, 1881, 1888-1900 рр. У скляній вітрині вцентрі інтер'єру демонструється рельєфна карта колишньої Полтав-ської губернії, виготовлена за матеріалами В.В. Докучаєва і під йогобезпосереднім керівництвом. Карта відображає зв'язок ґрунтовогопокриву і рельєфу місцевості.

Сьогодні Центральний музей ґрунтознавства ім. В.В. Докучаєва -великий науковий і освітній центр. Він займає старовинне приміщен-ня, побудоване архітектором Лукіні в середині ХІХ ст., розташованев самому центрі Санкт-Петерберга і входить в «золоте кільце» музеївміста.

У Полтаві працює один із найстаріших, великих і унікальнихмузеїв в Україні - Полтавський краєзнавчий музей. В ньому пред-ставлений відділ ґрунтової експозиції, що був заснований в 1891 р.за ініціативи В.В.Докучаєва, який проводив у 1888-1892 рр. дослі-дження грунтів Полтавської губернії.

В.В. Докучаєв увів в науку і нове поняття про ґрунтознавство, якприродно-історичну дисципліну, як науку про ґрунтову оболонкуЗемлі. Вперше ґрунт розглядався і як продукт, і як джерело життяна Землі, як результат віковічних життєвих процесів й одночасно якумова для їх розвитку у віках.

П.А. Костичев залишив після себе підручники, монографії, до-слідні станції, сотню наукових робіт, і всі до єдиної фундаментальні,проте жодного рядка не написав про себе самого.

У свої 33 роки П.А. Костичев уже мав авторитет видатного вче-ного у сфері родючості ґрунтів. Але, на відміну від В.В. Докучаєва,він займався ґрунтами «незнатними» - підзолистими, які вважалисьхоч і «грубими», але постійно годували центральну і північну Росіюуже тисячу років.

У 1879 р. відкрився VI з'їзд російських природознавців і ліка-рів. П.А. Костичев поспішив внести свої висновки на обговоренняз'їзду.

Доповідь стала сенсацією. Висновки про перехід фосфору вґрунтах із однієї форми в іншу та визначення сприятливих умов дляперетворень фосфорних сполук було дуже важливим досягненнямґрунтознавства і агрохімії.

«В нашому полку хіміків прибуло, - поздоровляв доповідачаД.І. Менделєєв, який радів кожному таланту. - Ви повинні теперчитати лекції в університеті. Лісового інституту Вам тепер мало".І тут же порадив представити роботу на здобуття ступеня магістраагрономії.

До речі, останню третину XIX ст. можна сміливо назвати мен-делєєвським часом, який у становленні багатьох видатних вченихвідіграв свою благодатну роль. П.А. Костичев бував на його лекціяхще сту-дентом, але познайомився з ним особисто на II з'їзді сіль-ських господарів у Москві. Д.І. Менделєєв (1834-1907), як тількистав землевласником, відразу дав життя новому руху - регулярнимз'їздам сільських господарів. Сам він в Боблові під Москвою зби-рав нечувані урожаї жита - по 60 ц/га, урожаї вівса також вражалиуяву. Це навело його на думку, що коли не повертати ґрунту взяті унього життєві соки, він просто вичерпає свої можливості. На своємудослідному полі вчений виніс фосфору помилковий вирок: «Нашипочви, виражаясь язиком практиков, ґруби. Их надо еще довестидо спелости. Навоз, хорошая обработка й известкование, а не фос-фор нужни нам». І до захисту П.А. Костичевим магістерської дис-ертації ніхто не міг переконати Д.І. Менделєєва відмінити вирок.

Захопившись землеробством, Д.І. Менделєєв зробив ще одинвисновок, цього разу - безпомилковий: селянську працю необхіднозробити різновидністю розумової праці. Іншого шляху до підвищен-ня урожаїв і добробуту в Росії він не бачив. Це був не приватнийвисновок практика, а ціла національна програма, її ж то і виразивД.І. Менделєєв на з'їзді в гарячому заклику до молоді - іти в поле, всело, нести знання селянам.

П.А. Костичев першим підтримав Д.І. Менделєєва на з'їзді:«Надо распространить агрономические знания среди народа й темхоть немного улучшить его жизнь».

Справедливо називав П.А. Костичев «вузьких» спеціалістівлюдьми, що «дивляться в одне вікно». У панацею він не вірив. Тіль-ки лише одні полезахисні лісові смуги, тільки органічні чи міне-ральні добрива, тільки зрошення не поліпшують ґрунт, - необхіднеоб'єднання всіх агротехнічних заходів. Потрібні державні асигну-вання, навчальні заклади, лабораторії і дослідні станції.

Тому, коли міністр землеробства і державного майна Росії О.С.Єрмолов, колишній однокашник по Лісовому інституту, запропону-вав П.А. Костичеву очолити Департамент землеробства, він згодив-ся і прийшов у департамент з розгорнутою програмою підйому всіхгалузей сільського господарства: землеробства, лісівництва, садів-ництва, тваринництва. Невідомо, що б він устиг зробити на цьомупосту, якби несподівана кончина не обірвала його життя. Але багатовін все ж таки устиг зробити.

Урівень з В.В. Докучаєвим піднімається велетенська фігура ака-деміка В.І. Вернадського, першого Президента Української акаде-мії наук, фундатора майже 30 нових наук про Землю, — серед нихбіогеохімія та вчення про біосферу (біосферологія) принесли йомусвітову славу. Розпочавши свій науковий шлях в експедиціях В.В.Докучаєва, В.І. Вернадський (1863-1945) ствердив потім космічнийпогляд на ґрунт як біосферне (біогеохімічне) утворення, урівняв замасштабністю антропогенний утиск ландшафтів з дією геодинаміч-них процесів.

Великий внесок в подальший розвиток ґрунтознавства внеслиМ.М. Сибірцев, О.О. Ізмаїльський, К.К. Гедройц, К.Д. Глінка, В.Р.Вільямс, Л.І. Прасолов та ін. Друга половина XIX ст. ознаменува-лася не тільки створенням наукового ґрунтознавства, але й значнимрозвитком теоретичних основ всіх агрономічних наук.

Одним з найважливіших завдань, успішно вирішених в цей пе-ріод, було встановлення закономірних зв'язків між різними росли-нами і властивостями ґрунтів, кліматичними і погодними умовамиза цілеспрямованого впливу людини.

У кінці ХІХ ст. і першій половині ХХ ст. агрономічна наука зба-гатилась науковими розробками О.В. Совєтова (1826-1901), Д.І.Менделєєва (1834-1907), К.А. Тімірязєва (1843-1920), О.М. Енгель-гардта (1832-1893), І.О. Стебута (1833-1923), К.К. Гедройца (1872-1938), В.Р. Вільямса (1863-1939), Д.М. Прянішникова (1865-1948),М.І. Вавілова (1887-1943), М.М. Тулайкова (1875-1938) та багатьохінших.

Особливе місце в розвитку теоретичних основ агрономії нале-жить професору Петербурзького університету О.В. Совєтову.

Перша капітальна праця вченого - "О разведении кормовихтрав на полях»- з'явилася в 1859 р., за що він отримав магістерськийступінь. Книга ця, витримавши чотири видання, певною мірою незастаріла і тепер (перше видання розійшлося за декілька місяців).

Один з основних висновків першої частини книги полягав утому, що парова система землеробства повинна якнайшвидше по-ступитись більш прогресивним формам, у тому числі плодозміннійсистемі, оскільки настав час визнати, що продукції рільництва недо-статньо для життєвих потреб чисельно зростаючого населення.

Зазначимо, що в ті часи головним козирем противників травосі-яння було твердження про те, що відношення площі луків до площіріллі в Росії становило 2:3, тоді як в Австралії, наприклад, 2:7. Отже,при такому багатстві Росії на луки нічого штучно розводити трави.Але життя довело, що правий був О.В. Совєтов, рекомендуючи тра-восіяння навіть на південних чорноземах. Він палко пропагував по-сіви конюшини.

У другій частині книги автор дає ботанічну і біологічну характе-ристику рослинам, висвітлює їх місце в сівозміні, а також техноло-гії вирощування. За цією книгою російські землероби навчалися неодне десятиріччя мистецтву травосіяння.

У 1867 р. О.В. Совєтов захистив дисертацію «О системах земле-делия» і отримав ступінь доктора сільського господарства.

Найголовнішою недугою російського сільського господар-ства вчений вважав однобічність зернового господарства за паро-вої системи землеробства, яка на той час була пануючою. Державазаймається виробництвом майже виключно хлібних рослин! Цевикликає конкуренцію, що, на думку О.В. Совєтова, негативно від-бивається на стані справ, оскільки понижує ринкові ціни, піддає ри-зику загального неврожаю, засмічує поля і виснажує землю.

Усі ці біди може послабити плодозміна, яка передбачає чергуван-ня культур з різною глибиною проникнення в ґрунт кореневої сис-теми (зернових, просапних, трав), а також розпушування і піджив-лювання рослин азотом, фосфором, калієм.

О.В. Совєтов вперше в історії агрономії дає визначення системиземлеробства: «разние форми, в которих виражается тот или дру-гой способ землевозделивания, принято називать системами земле-делия». Він підкреслював також залежність системи землеробствавід соціально-економічних умов, вказуючи на те, що «... та чи іншасистема землеробства являє собою той чи інший ступінь суспіль-ного розвитку народів». Він, як і інші вітчизняні вчені-аграрники(Стебут І.О., Єрмолов О.С. та ін.), визначав системи землеробства заспіввідношенням між орною землею та луками, за співвідношеннямміж групами культур, за способом підвищення родючості ґрунту.

О.В. Совєтовим вперше були систематизовані уявлення проісторичну зміну і класифікацію систем землеробства, показано їхзначення. Він застерігав сільських господарів від механічного пере-несення в Росію західноєвропейських заходів і методів ведення зем-леробства.

Всі, хто знав О.В. Совєтова близько, стверджували, що він ніко-ли не відпочивав, постійно працював, учився і вчив інших. Майжещорічно він їздив у різні куточки великої Росії. Після кожної такоїпоїздки - доповіді, статті, які завжди знаходили жвавий відгук на-уковців країни.

Першому доктору сільського господарства належить думка пропроведення регулярних з'їздів російських агрономів, на яких мо-жуть обмінятися досвідом всі вчені країни і привезти нові знання врідні краї.

Ще за життя О.В. Совєтов перетворив свій невеликий маєтокв Клинському повіті Московської губернії (по сусідству з маєткомД.І. Менделєєва в Боблово) в дослідно-показову станцію, де до гли-бокої старості за допомогою місцевих селян ставив численні дослі-ди. Наука проходила випробування практикою на власній землі.

Важливою історичною державотворчою подією в розвитку ві-тчизняної сільськогосподарської дослідної справи стало відкриття28 жовтня 1884 р. біля м. Полтава Полтавського дослідного поля,яке небезпідставно називали «Російським Ротамстадом». Визна-чення можна вважати невипадковим, враховуючи виняткове зна-чення спочатку дослідного поля, потім - станції, а нині Інститутуагропромислового виробництва ім. М.І. Вавілова УААН у розробцітеоретичних і практичних основ підвищення продуктивності земле-робства.

Відомо, що ідея створення галузевої дослідної установи приПолтавському Товаристві сільського господарства веде свій відлікз 1866 року. Проте у зв'язку з відсутністю достатніх фінансових ре-сурсів проблему було вирішено майже через шістнадцять років.

До становлення й розгортання діяльності Полтавського дослід-ного поля серед інших представників зацікавлених наукових кіл бувпричетний один із методології професор Харківського університе-ту Анастас Єгорович Зайкевич (1842-1931). Саме він разом з О.О.Ізмаїльським (1851-1914) та віце-президентом Полтавського Това-риства сільського господарства Д.К. Квіткою розробили Устав до-слідного поля. Мало того, А.Є. Зайкевич та І.О. Стебут його першимдиректором рекомендували Б. П. Черепахіна. Загальні збори това-риства погодилися на цю кандидатуру. Борис Петрович був керма-ничем Полтавського дослідного поля до 1891 року.

Разом із О.О. Ізмаїльським, О.І. Стебутом, П.А. Костичевим,В.В. Докучаєвим і О.М. Шишкиним Анастас Єгорович брав участьу розробці першої програми Полтавського дослідного поля.

Згодом, з нагоди 40-річного ювілею Полтавської дослідної спра-ви, оцінюючи велику і плідну її діяльність у підвищенні культуриземлеробства в Україні у дореволюційний період, А.Є. Зайкевич пи-сав:"...влияние Полтавской станции на развитие опитного дела наУкраине и Великороссии оказалось громадним. Говоря без преуве-лечения, я не знаю ни одного опитного учреждения на континентеЕвропи и в Америке, которое в области земледельческой культурипроложило би столько нових путей в жизненних вопросах подня-тия производительности своей почви. Значение Полтавской стан-ции на территории Украини и Великой России часто сравнивалис Ротамстедом Джильтерита и Лооза, но такое сравнение я считаюневерним. Не верно оно по различной постановке самого опитногодела и по тому влиянию, какое они оказали на свою национальнуюкультуру. Труди Ротамстедской станции не нашли себе такого при-знания в Англии, какое нашла Полтавская станция в своем отече-стве...".

Таке ставлення до одного із багатьох своїх державотворчих "ді-тищ" з боку визнаного у світі агронома, фізіолога рослин, рослинни-ка А.Є. Зайкевича невипадкове. Йому аграрні проблеми, уродженцюПолтавщини, були близькі з дитячих років. Побачивши світ у родинісекретаря Лубенської сирітської опіки й отримавши початкову осві-ту в цьому місті Анастас Єгорович, після виходу у відставку у 1919році, й пішов у вічність на Батьківщині. Ще майже дванадцять роківжиття він віддав дослідженню питань підвищення продуктивностіполів на власно організованому в Лубенському повіті Солоницько-му дослідному полі при тісній методологічній співпраці з Полтав-ською дослідною станцією.

Наукова спадщина видатного вченого-аграрія надзвичайно ба-гатогранна. Він вперше розробив спосіб рядкового внесення добривпід культури, накреслив раціональні шляхи поліпшення вітчизня-них сортів пшениці, акліматизував гібридний сорт люцерни, щоотримала назву люцерна Зайкевича та ін. Багато з цих відкриттіввідбулися завдячуючи перевірці їх на Полтавській дослідній стан-ції.

Вагомий в