Соціально-політичне вчення В. Парето

магниевый скраб beletage

Дві основні частини головної соціологічної праці італійського соціолога й економіста В. Парето (1848–1923) «Трактат із загальної соціології» становлять концепція «залишків» і «похідних» і концепція циркуляції еліт і циклів взаємозалежності. У першій частині В. Парето констатує (згідно з К. Марксом, Ф. Ніцше й Е. Фроммом) розбіжність спонукальних причин і значень учинків і думок людей з тими, які визнаються самими індивідами. В. Парето підкреслює значення почуттів людей порівняно з їхніми поглядами, називаючи перші «залишками», а другі – «похідними». Точніше, «залишки» – це посередники між почуттями, які як такі ми не можемо досліджувати безпосередньо, і проявами почуттів, або вчинками; ті, що залишаються, якщо відкинути всі можливі пояснення вчинку, і будуть «похідними». «Залишки» належать до інстинктів людини, що породжують розумову діяльність. За межами «залишків» перебувають бажання, смаки, схильності, які не мають потреби в розумовому виправданні. За визначенням В. Парето, «залишки» є загальними коренями більшості видів поведінки або експресивності. Всі «залишки» В. Парето поділяє на шість класів. Перший, інстинкт комбінацій, – це «схильність до встановлення зв'язків між ідеями й речами, до витягу наслідків із проголошуваного принципу, до правильного або неправильного міркування»44. Інакше кажучи, «інстинкт комбінацій» лежить в основі розумової діяльності. Приклад суспільства, де домінують «залишки» першого класу, – Афіни V ст. до н. е.

Другий клас «залишків» протилежний першому. Він називається непорушністю агрегатів і полягає в схильності людей до підтримки сформованих комбінацій, відмови від змін і згоди з імперативами. Насильницькі зміни, що нав'язуються революцією, натрапляють на опір залишків другого класу. У різних народів різні співвідношення «залишків» першого й другого класу. Наприклад, відомо, що український народ дуже терплячий. Довготерпіння як властивість характеру пов'язане з консерватизмом як властивістю менталітету. Це призводить до нагромадження напруження, що зрештою, проривається у формі бунту.

Класифікуючи «залишки», В. Парето зазначає важливу роль саме двох перших класів. «Інстинкт комбінацій – це початок інтелектуального пошуку й розвитку егоїзму, тобто він водночас основа вищих цивілізацій і причина їхнього падіння. Непорушність агрегатів стає еквівалентом системи релігійних, національних, патріотичних почуттів, які підтримують суспільства»44.

«Похідні» В. Парето поділяє на чотири класи: прості веління, авторитет батька, авторитет впливової людини й вербальні докази. Вони мають різну силу. Один з найефективніших засобів переконання, за В. Парето, – багаторазове повторення того самого. Це часто використовують політики й рекламодавці. Вводячи поняття «залишків» і «похідних», В. Парето виявляє проміжну ланку між почуттями людей, їхньою психікою і соціальною поведінкою. Отже, В. Парето відходить від психологізму і разом з тим ураховує вплив психології. У цілому класифікація «залишків» і «похідних» допомагає краще зрозуміти соціальну природу людини, у можливості перетворення якої В. Парето дуже сумнівається.

В. Парето встановив закон розподілу доходів: та сама формула розподілу доходів застосовна до всіх країн поза залежністю від форми правління й економічних умов. Звідси висновок: нерівність розподілу доходів, мабуть, залежить набагато більше від самої природи людини, ніж від економічної організації суспільства. Добробут бідних класів може поліпшити зростання виробництва, ніж зрівняльний розподіл. В. Парето доходить висновку, що нагадує рекомендації прихильників демографічної школи: найправильніший засіб поліпшення становища бідних класів – зробити так, щоб багатство росло швидше за населення.

Основну соціальну відмінність В. Парето вбачає не між класами, а між масою й елітою, як це має місце в макіавеллівській традиції. Елітою він називає сукупність людей, які домоглися найбільшого у своїй сфері діяльності. Еліта поділяється на дві частини: «Тих, хто прямо або побічно відіграє помітну роль в управлінні суспільством і становить правлячу еліту; інші утворюють некеруючу еліту»45. Правляча еліта управляє більшістю населення з допомогою двох типів засобів: сили й хитрості, що дозволяє постійно вводити маси в оману. Для позначення двох еліт, що змагаються, В. Парето використав макіавеллівські образи «левів» і «лисиць», оскільки правлячий клас має два важелі втримання влади – силу й хитрість. Відповідно, політичні еліти поділяються на два види – «левів», що надають перевагу насильству, і «лисиць», що відрізняються спритністю. Стосовно класів «залишків» можна сказати, що в «лисиць» переважають «залишки» першого класу, в «левів» – другого.

Чотири взаємозалежних змінних визначають розвиток суспільства: інтереси, «залишки», «похідні» і соціальна гетерогенність, під якою В. Парето трактує суперництво еліт і боротьбу мас із елітою. Класова боротьба – лише форма боротьби за життя, а конфлікт між працею й капіталом – форма класової боротьби. У Середні віки головним конфліктом був релігійний і можна було вважати, що з подоланням релігійних конфліктів наступить соціальний мир. Але коли зникли релігійні конфлікти, їх замінили соціальні. Відбувається те, що можна назвати «зрушенням конфліктів». Якщо уявити, що конфлікт між працею й капіталом вирішений, то це означатиме, що переборено одну форму класової боротьби, її замінять інші.

Правлячий клас неоднорідний. «Внаслідок схильності до персоніфікації абстракцій або надання їм значення об'єктивної реальності багато хто уявляє собі правлячий клас у вигляді однієї особистості або принаймні конкретної організації, з єдиною волею, здійснюваною з допомогою логічних засобів і продуманих планів. Насправді правлячі класи, як і інші спільності, роблять і логічні, і нелогічні дії й більшою мірою, ніж свідомою волею, керуються встановленим порядком, що іноді приводить їх куди-небудь всупереч бажанню»45.

Керувати суспільством завжди буде меншість, еліта, і в такий спосіб результатом революцій може бути тільки зміна еліти. Еліти формуються, борються, досягають влади й занепадають, щоб змінитися іншими елітами. В. Парето назвав цей процес циркуляцією еліт. В. Парето вважав народне представництво фікцією і стверджував, що «повсюдно є нечисленний правлячий клас, який втримує владу почасти силою, почасти за згодою класу керованих, значно численнішого».46 Допомагає правлячому класу тримати в покорі підданих те, що він «бачить свої інтереси краще, ніж клас керованих, оскільки вони в нього менш завуальовані почуттями, тоді як клас керованих бачить їх гірше, оскільки в нього ці почуття щільніші. Тому правлячий клас може ввести в оману клас керованих з метою досягнення власних інтересів... народ-суверен... вірить у те, що він діє відповідно до своєї волі, а насправді виконує волю керуючих»47.

Теорія еліт, створена італійськими вченими В. Парето й Г. Моска (1858–1941), була реакцією на класичну теорію демократії й базувалася на аналізі централізації влади, про небезпеку якої попереджав А. Токвіль. В основі цієї теорії лежить уявлення про те, що політика – сфера боротьби еліт між собою і з народом. У циркуляції еліт В. Парето вбачав основну рушійну силу суспільного розвитку. Що є рушійною силою змін? За В. Парето, онуки й правнуки тих, хто завоював владу, з народження користувалися привілейованим становищем і отримали «залишки» першого класу. Вони стають більш поміркованими, втрачають схильність до насильства й стають жертвами своєї слабкості. Будь-яка еліта, не готова боротися за своє пануюче становище, поступається місцем іншій еліті, що володіє мужністю. До того ж у середовищі еліти не може бути тривалої відповідності дарування індивідів займаним соціальним позиціям. Останні визначаються більшою мірою перевагами, якими користувалися індивіди завдяки позиціям їхніх батьків.

«Революції, – пише В. Парето, – відбуваються, тому що з уповільненням циркуляції еліти або з іншої причини у вищих стратах суспільства накопичуються елементи, що деградували, які більше не мають залишків, необхідних для втримання влади, які уникають застосування сили, у той час як у нижчих стратах зростає кількість елементів вищої якості, що мають залишки, необхідні для виконання функції керування, і схильні до використання сили». 48

Як підтримати в цих умовах суспільну стабільність? Є два шляхи: залучати в еліту здібних представників інших класів і висилати потенційних революціонерів (для цього європейськими країнами використовувалися колонії, а в Україні селяни втікали на кордони держави, стаючи козаками).

Рівновага суспільства визначається гармонією «залишків» першого й другого класу в еліті. Але коливання убік скептицизму й розуму або, навпаки, патріотичної або релігійної віри, неминучі. Історія виткана із чергування цих двох періодів.

Сучасне йому західне суспільство В. Парето назвав плутократичним, маючи на увазі зв'язок між правлячою елітою й керівними кадрами промисловості й фінансів, і феодалізмом значною мірою економічним, «де як засіб правління використовується переважно мистецтво політичних клієнтел (економічно залежних людей), тоді як військовий феодалізм Середньовіччя використовував головним чином силу васалів»49. Він ідентифікував її з елітою «лисиць», але передбачав можливість бюрократизації й заміною елітою «левів», що спираються на насильство.

Суспільство підтримує свою єдність тією мірою, якою індивіди погоджуються жертвувати власними інтересами в ім'я спільного. Цим спільним може бути держава, нація, релігія. Але повної згоди індивідуальних і суспільних інтересів ніколи не буде, а якби це й було можливо, еволюція припинилася б. Не можна логічними умовиводами переконати індивідів жертвувати собою заради колективу або навіть підкорятися соціальним нормам. Суспільства існують тому, що поведінка людей нелогічна, і ними рухають пристрасті й почуття.

В. Парето вплинув на фашистську ідеологію, принаймні, на її становлення в Італії. Фашисти стверджували, згідно з В. Парето, що суспільства «завжди керуються меншостями й що меншість у змозі утримати своє панування тільки якщо вона гідна взятих на себе функцій. Вони нагадували, що функції керівників не завжди приємні й, відповідно, ті, у кого чутливе серце, повинні будуть раз і назавжди відмовитися від них або бути відсторонені»50.

Розглядаючи співвідношення інтересів індивіда й суспільства, В. Парето проводив відмінність між максимумом користі для колективу й максимумом користі колективу. Перше, як найбільше задоволення якнайбільшої кількості індивідів, – ідеал гуманістів і соціал-демократів. Дати по можливості кожному те, чого він бажає, підняти рівень життя всіх – це, за В. Парето, буржуазний ідеал плутократичних еліт. Друге, як максимум користі, сили й слави колективу, що розглядається як окрема особа, може суперечити першому. Будь-яка легітимність, за В. Парето, довільна й тому вищою легітимністю стає практичний успіх.