Теорія соціальної дії Т. Парсонса

магниевый скраб beletage

Розвиваючи теорію соціальної дії, американський соціолог Т. Парсонс (1902–1979) виходив з більш загального поняття дії. Т. Парсонс визначає дію так: «Дія – це деякий процес у системі «суб'єкт дії – ситуація», що має мотиваційне значення для діючого індивіда або – у випадку колективу – для складових його індивідів»59. Підкреслимо, що поняття соціальної дії припускає мотив, який може бути наявним або прихованим. Т. Парсонс наводить відмінність між типами цінностей, мотиваційними орієнтаціями й виводить звідси «самостійне значення теорії соціальної системи, на відміну від теорії особистості, з одного боку, і теорією культури з іншого»60. Отже, підставою теорії соціальних систем є не теорія індивіда, а теорія дії, однією з галузей якої є психологія, а іншою – соціологія. При цьому під суспільством трактується сукупність всіх людей, що живуть на Землі, і взаємин між ними, тобто найвищий рівень соціальної системи. Як його визначає Т. Парсонс, суспільство – один з видів соціальної системи, що містить всі структурні й функціональні підстави, щоб бути незалежно існуючим.

Елементи соціальної дії становлять «одиничний акт», у який, за Г. Парсонсом, входить діюча особа і її ситуаційне оточення – незмінні й змінювані фактори, що роблять можливим дію й обмежують простір вибору.

1 фактор: біологічний організм, розглядуваний як сукупність характеристик, що конституюють видову відмінність Ноmо sapiens.

2 фактор: культурні системи, що трактуються як такі, що передаються з покоління в покоління (ідеї, ідеали, вірування, почуття, включаючи мову тощо).

3 фактор: індивідуальні характеристики людини.

4 фактор: соціальна система, до якої належить людина.

Кожна система дії повинна: 1) пристосуватися до оточення (адаптація); 2) мати засоби для досягнення цілей і мобілізації ресурсів (цілепокладання); 3) підтримувати свою єдність – внутрішню координацію частин (інтеграція); 4) прагнути до стану рівноваги (підтримка культурного зразка).

Біологічний фактор (організм) виконує функцію адаптації; особистісний фактор – функцію цілепокладання; соціальний фактор – функцію інтеграції; культурний фактор виконує функцію підтримки зразка.

У свою чергу, соціальний фактор містить чотири підсистеми:

1. Економічна: виконує функцію адаптації до природного оточення.

2. Політична: виконує функцію цілепокладання, включаючи всі форми прийняття рішень, стандартизацію цілей і мобілізацію ресурсів на їхнє досягнення.

3. Соцієтальна: виконує функцію інтеграції, включаючи всі інститути соціального контролю від законів до неформальних правил.

4. Підсистема соціалізації: виконує функцію підтримки зразка, включаючи людину, в існуючі культурні системи.

Отже, «клітинка дії» – «одиничний акт» – поділяється на підсистеми першого рівня, які, у свою чергу, поділяються на підсистеми другого рівня з вищим інформаційним потенціалом (схема 2).

Одиничний акт

 

Адаптація Цілепокладання Інтеграція Підтримка образа

Біологічна

підсистема

 

 

Загальну теорію дії Т. Парсонс застосовує до реального процесу соціального розвитку. Наприклад, перехід від аграрного до індустріального суспільства – це поділ економічної й соцієтальної систем, а саме виробництва й сім'ї, що до цього була виробничою одиницею суспільства. Поділ відбувається, якщо система в новому стані має більшу адаптаційну здатність (це головний фактор напрямку еволюції) – робота виконується раціональніше й ефективніше, зростає продуктивність праці. Отже, виникають нові підсистеми, які інтегруються в ширші політичні й соцієтальні спільності з утворенням нової системи цінностей. У цілому, росте розмаїтість соціальної системи, її складність, рівень інтегративності, ефективність функціонування; формуються нові цінності, і це відбувається на основі принципу інтегративної розмаїтості.

Теорія Т. Парсонса може бути зразком так званого структурно-функціонального підходу, одного з основних у соціології XX ст. Т. Парсонс уважав, що на сучасному етапі розвитку соціології цей підхід найприйнятніший з метою теоретичної систематизації предмета дослідження.

Це теорія нормального розвитку суспільства, що повертає нас до проблеми, яка була основною для Т. Гоббса – забезпечення соціального порядку. Теорії такого типу називають теоріями рівноваги, тому що основна мета – пояснити, яким чином соціальна система підтримує свою рівновагу, і розробити способи її штучної підтримки. Але ця теорія не пояснює різкі, революційні зміни в соціальній системі.

Теорія Т. Парсонса складна. Велися спроби викласти її основні висновки коротко. Наприклад, американський соціолог і публіцист Ч. Р. Міллс (1916–1962) уважав, що головне питання, яке займає Т. Парсонса: «Як можливий соціальний порядок?», і сам відповідає на нього так: «З допомогою загальноприйнятих цінностей». Але Т. Парсонс не розглядає питання, чи справді ці цінності внутрішньо притаманні членам суспільства. Для Т. Парсонса прийнятні два засоби забезпечення соціальної рівноваги: соціалізація і соціальний контроль. Під порядком він трактує типову дію, що очікується й схвалюється в соціальній системі.

Проблему соціального порядку можна проілюструвати на прикладі занять в аудиторії. Тут має місце індивідуальна й колективна поведінка й утворюється стійка структура, заснована на тім, що учні й викладачі мають загальне розуміння того, як треба поводитися. Вона не припускає однакових дій і інтересів. Інтереси викладача й учня відрізняються (викладачеві треба викласти матеріал, а учневі підготуватися до іспиту), але частково збігаються (викладач учить тому, що учні повинні знати). Спільні інтереси і розуміння забезпечують соціальний порядок, у цьому випадку – порядок в аудиторії.

Ч. Міллс вважає, що теорія рівноваги виконує важливу ідеологічну функцію, сприяючи підвищенню стійкості соціальної системи в інтересах вищих верств суспільства. Всі соціологічні теорії можна розділити на критичні й апологетичні стосовно існуючої системи влади, що відповідає, відповідно до американського соціолога Н. Смелзера, відмінності між функціоналізмом і теорією конфлікту.