Теорія справедливості Дж. Ролза

магниевый скраб beletage

Уявлення про справедливість зустрічаємо на ранніх етапах письмової історії людства. Воно є одним із самих фундаментальних і лежить в основі соціальних концепцій, що виникали в різних цивілізаціях. Ще стародавній китайський мислитель Мо-Цзи вважав, що управління існує для того, щоб установлювати справедливість.

Особливого розвитку поняття справедливості набуло в Стародавній Греції. Справедливість розглядалася грецькими філософами як головна чеснота й навіть сума всіх чеснот. Платон виділяв справедливість як основну умову й принцип досконалої держави. Справедливість, за Платоном, може бути притаманна й окремій людині, і державі. Справедливою буде держава, у якій буде щасливою не одна суспільна верства, а суспільство в цілому. В основі законодавства, описаного в «Державі» Платона, лежить бажання людей «домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливості, і не страждати від неї»72.

Аристотель поділяв справедливість на зрівняльну й розподільну; із принципу пропорційності розподілу благ випливав особливий її вид – відплата. За Аристотелем, «справедливість... є рівність, і так воно і є, але тільки не для всіх, а для рівних; і нерівність також є справедливістю, і так і є насправді, але знов-таки не для всіх, а лише для нерівних»73. «Та головною причиною катастрофи політій і аристократій (маються на увазі державні устрої) є наявні в державному ладі відхилення від справедливості»74. Найнеобхідніше завдання держави, за Аристотелем, «рішення про те, що корисно й що справедливо у відносинах громадян між собою»75.

Можна тільки дивуватися, що Платон і Аристотель, які знали про досвід демократії в Стародавній Греції (причому демократії прямої, а не тієї, яка існує в сучасному світі), не назвали демократію найкращим способом державного устрою, а вважали таким аристократію – правління кращих, як Платон, або пропонували в ролі найкращої політію як суміш олігархії і демократії, як Аристотель. Відповідь у тім, що в основу суспільного ладу вони поклали принцип справедливості. Як пише американський соціолог Л. Штраусс, «у цілому класики (Платон і Аристотель) відкидали демократію тому, що вважали метою людського життя, а отже, і життя суспільства не свободу, а чесноту. Свобода як благо двоїста, оскільки використовується як для добра, так і для зла. Чеснота ж виникає тільки з виховання»76.

На думку Епікура, справедливість – «це договір про те, щоб не заподіювати й не терпіти шкоди, укладеної при спілкуванні людей і завжди стосовно тих місць, де вона укладається»77. Але Епікур був упевнений, що «у цілому справедливість для всіх та сама, оскільки вона – користь у взаємному спілкуванні людей».78 Він формулює співвідношення закону й справедливості. «З тих дій, які закон визнає справедливими, насправді справедливо тільки те, користь чого підтверджується потребами людського спілкування, буде воно однаковим для всіх чи ні», тобто закони повинні бути корисні людям79.

Відповідно до Цицерона, держава-республіка заснована на веліннях спільного розуму й справедливості і є справою народу й продуктом спільної згоди. Отже, в основі суспільного життя лежить саме справедливість, вважали стародавні філософи.

На початку Нового часу французький політичний мислитель Ж. Боден стверджував, що держава – це здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма сім'ями й тим, що перебуває в їхньому спільному володінні.80 Один із засновників теорії природного права й науки міжнародного права, голландський соціолог XVII ст. Г. Гроцій доповнює, що «суперечить справедливості те, що огидно природі істот, які володіють розумом»81. «Добробут людського роду ґрунтується не на сваволі, а на істотному для нього законі природи – на розумі й справедливості», – писав німецький філософ XVIII ст. І. Гердер.82 «Ніяка влада не може бути справедливою, – додає французький філософ П. А. Гольбах, – якщо її метою не є благо людей»83. «Справедливість – основна чеснота правителя»84.

Державу можна вважати цивілізованою лише в тому випадку, якщо вона утворено внаслідок чітко вираженої згоди всіх індивідів, і ця активна згода сформульована конституційно. Будь-яка спроба перешкодити чітко вираженій згоді є деспотизмом. Так уважав автор знаменитого памфлету «Права людини» Томас Пейн – учасник Війни за незалежність у Північній Америці (1775–1783) і Великої французької революції.

Англійський філософ і соціолог І. Бентам (1748–1832) писав: «Те, що добре в політиці, не може бути погано в моралі, як арифметичні правила – правильні в додатку до великих чисел, не можуть бути неправильні в додатку до малих».85 Неправильно вважати, застерігав І. Бентам, що принципом політики виступає користь, а принципом моралі – справедливість. Вступаючи в спілкування з іншими людьми, ми використовуємо це поняття. Чому б не вживати його щодо держави? Якщо відмовитися від принципу справедливості, то людина виявиться страшніше хижака, – адже тому інстинкт забороняє вбивати собі подібних.

О. Конт говорив про моральну владу, яка ближче народу, ніж безпосереднє володіння політичною владою; «це – єдина, істинно доступна всім... вона (моральна влада) уповноважує кожного... належним чином закликати найсильніших світу до виконання основних обов'язків»86.

Італійський просвітитель XVIII ст. Ч. Беккарія вважав, що існують незмінні божественна й природна справедливість і справедливість політична, яка може змінюватися залежно від того, наскільки ті або інші дії необхідні або корисні для суспільства. Як «основний закон справедливості» англійський соціолог-утопіст XIX ст. Р. Оуен пропонував такий: «Жодна людина не має права вимагати від іншої, щоб вона зробила для неї те, що вона сама не зробила б для цієї людини»87, або, іншими словами, «всі люди мають за своєю природою рівні права».88

Справедливість, відповідно до німецького філософа XIX ст. А. Шопенгауера, – це не заподіяння шкоди іншим, і джерело справедливості – співчуття. Інстинкт у людині замінюється справедливістю, уважав Ж.-Ж. Руссо, при переході її від стану природного до стану цивільного. Ж.-Ж. Руссо використовує поняття «спільна воля» і «спільна користь» у застосуванні до держави. Вигода й справедливість, за Ж.-Ж. Руссо, узгоджуються тоді, коли переважає спільний інтерес, що і створює спільну волю й рівність. Якщо ми зрівняємо, наслідуючи Ж.-Ж. Руссо, виконавчу владу із силою, а законодавчу – з волею, то дійдемо до висновку, поєднуючи вислови Б. Паскаля й Ж -Ж. Руссо, що обидві гілки влади повинні бути справедливими і їхні дії можуть бути узгоджені саме в спільному наслідуванні принципу справедливості.

Французький філософ, утопічний комуніст XVII–XVIII ст. Жан Мельє називав несправедливим нерівність, яка «не заснована на заслугах одних і провинах інших... залежність і це підпорядкування одних іншим не повинні допускати надмірного піднесення одних і надмірного приниження інших, гордовитості одних і зневаги інших, надання занадто багато чого одним і позбавлення всього інших»89, тобто мають бути справедливі й помірковані90. Залишити тільки нерівність, корисну інтересу всіх, пропонував французький філософ-просвітитель, енциклопедист XVIII ст. Ж. А. Кондорсе. Змагання між людьми залишиться в справедливих межах, писав французький політичний мислитель XVIII ст. Г. Б. Маблі, «якщо громадяни рівні між собою й цінують у людях тільки чесноти й таланти»90.

А ось як на це дивиться церква: «...по справедливості уряд має дбайливо охороняти інтереси бідніших жителів... щоб здоров'я їх не піддавалося небезпеці й життя взагалі було не таким важким. Не треба вважати, що такі турботи зашкодять інтересам: вони корисні для всіх... Якщо робітник погоджується на гірші умови, тому що господар або підрядник відмовляє йому в кращих, він – жертва насильства й несправедливості... Закони обов'язкові лише тоді, коли вони узгоджуються із справедливістю».92

Іноді проти вимог рівності заперечують на тій підставі, що в природі немає нічого рівного. «Люди абсолютно не рівні, навіть між братами існують досить помітні відмінності у фізичних і розумових характеристиках. Природа ніколи не повторює своїх створінь», – стверджує американський економіст XX ст. Л. Мізес.93 Так, у природі немає, а в людині є поняття рівності. Він його використовує в математиці й чому б не в політиці. Німецький філософ XX ст. К. Ясперс вважає, що «справедливість повинна бути здійснена законом»94. Це можливо тому, що «воля до справедливості ніколи не буває повністю задоволена»95. Як писав Л. Штраусс, «не можна зрозуміти політичні явища, які вони є, саме як політичні, якщо не розглядати їх з усією серйозністю з наявним або невиявленим прагненням судити про них у термінах добра або зла, справедливості або несправедливості тощо, якщо не вимірювати їх певними мірками добра або справедливості»96. Уряд є представником не тільки й не стільки народу, воля якого – це певна абстракція, а швидше представником спільної ідеї, якою і буде ідея справедливості, і якщо спільної волі, то волі до справедливості. Так вирішується питання про «спільну волю» і «волю народу».

У сучасній етиці справедливість розглядається як попередня умова здійснення інших цінностей. Справедливим у загальному плані вважається таке положення, при якому кожна людина шанобливо ставиться до іншої особистості і її свободи. Справедливість виступає як принцип і критерій оцінки життєдіяльності суспільства. Проблема справедливості й змісту поняття «справедливе суспільство» має справу з розподілом ресурсів між індивідами й групами, вважає Т. В. Боттомор.

Американський соціолог Джон Ролз (1921–2003) у своїй теорії справедливості висував два принципи. «Перший принцип: кожна людина повинна мати рівні права щодо найбільшої схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших. Другий принцип: соціальні й економічні нерівності мають бути влаштовані так, щоб: а) від них можна було б розумно очікувати переваги для всіх і б) доступ до становища і посад був би відкритий всім»97.

До політичних свобод Дж. Ролз відносить право голосувати на виборах і займати офіційні посади, а до інших свобод – свободу слова й зборів, совісті й думки, свободу особи, право мати особисту власність і свободу від довільного арешту й затримки, від фізичних погроз і психологічного придушення.

Політичну справедливість Дж. Ролз ототожнює зі справедливою конституцією. Законодавці повинні приймати справедливі закони й захищати справедливі інтереси виборців, будучи в цьому підзвітні їм.