РОЗДІЛ 3 ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛОГІЇ

магниевый скраб beletage

 

Для багатьох соціологів людина виступає як вихідна клітинка соціальної структури. Тому вивчення людини й визначення її природи, потреб і бажань становить для соціології величезний інтерес.

42. Природа й потреби людини

Проблема природи людини, тобто виявлення фундаментальних властивостей, що становлять основу її існування й діяльності, хвилювала людей з найдавніших часів. Ще в Стародавньому Китаї сперечалися між собою мислителі, які вважали природу людини доброю або злою. У Стародавній Греції й Стародавньому Римі протилежні філософські школи епікурейців і стоїків, погоджуючись, що людина має жити за своєю природою, кардинально відрізнялися в поглядах на природу людини – людська природа – це спільне з іншими тваринами, як вважали епікурейці, або вона – розум, як вважали стоїки. У Новий час суперечки розгорілися з новою силою. Знову два протилежних твердження: Т. Гоббс – людина за природою егоїст, Ж.-Ж. Руссо – людина за природою добра. Були філософи, які заперечували наявність у людини природи, як Д. Локк, що назвав людину «чистою дошкою». Цілком соціологічне визначення належить К. Марксові: «Сутність людини – сукупність всіх суспільних відносин». Його розвивають сучасні соціологи.

Американський соціолог XIX–XX ст. Ч. X. Кулі пише: «Людська природа – це не щось таке, що існує окремо в індивіді, це групова природа або первинна фаза суспільства»1. Людина, за Ч. Кулі, не одержує природу від народження.

Конкретизуючи визначення К. Маркса сутності людини як сукупності суспільних відносин, Дж. Мід пише: «Самість досягає свого повного розвитку з допомогою організації цих індивідуальних установок інших в організовані соціальні або групові установки, стаючи тим самим індивідуальним відбиттям загальної системної моделі соціальної або групової поведінки, у яку вона залучена поряд з усіма іншими»2. Становлення самості проходить два етапи: «На першій із цих стадій самість індивіда конституюється просто організацією окремих установок інших індивідів щодо нього самого й одного до іншого в рамках специфічних соціальних дій, у яких він разом з ними бере участь. Лише на другій стадії процесу повного розвитку самості вона конституюється організацією не тільки цих конкретних установок, але також і соціальних установок узагальненої іншої або соціальної групи, до якої він належить, або якогось цілого»3. Людина по-справжньому починає розуміти себе, коли починає розуміти інших. Через інші (а розуміти інших вона може в любові до них) вона починає розуміти себе. Відкриваючи в любові душу іншого, людина відкриває власну душу.

Італійський економіст і соціолог В. Парето, всупереч твердженню стоїків про розумну природу людини, стверджував, що людська поведінка має ірраціональний (алогічний) характер, змушуючи згадати концепцію пралогічного мислення первісної людини французьких етнографів і психолога XIX–XX ст. Л. Леві-Брюля. Ірраціональний характер визначається інстинктами й прихованими почуттями, які людина намагається облагородити з допомогою розуму, придумуючи ідеологічні системи.

Американський дослідник В. Макдугалл (1871–1938) у праці «Основні проблеми соціальної психології» нарахував 11 основних інстинктів у людини, кожному з яких відповідає своя проста емоція й елементарна дія. Так, стадному інстинкту відповідає тяга до спілкування як емоція й спілкування як дія. З інстинктів, емоцій і дій В. Макдугалл виводив основні соціальні інститути.

У XX ст. умоглядні уявлення про природу людини змінилися емпіричними соціологічними даними. Американський психолог А. Маслоу (1908–1970) говорив про формування нового погляду на людську природу «як цілісну, єдину, складну психічну систему... яка є інстинктоподібною, споконвічною, даною, «природною», тобто спадково детермінованою, що відрізняється високою мірою опірності»4. Для подолання розбіжностей у поглядах на природу людини має сенс розділити її на «вищу» і «нижчу». Тоді до нижчої частини будуть належати інстинкти людини, спільні в неї з тваринами, а до вищої те, що відрізняє людину від тварин – розум.

З поняттям людської природи корелюють два поняття, – потреб, тобто того, без чого існування людини неможливе, й інстинктів, з допомогою яких потреби задовольняються. Як пише А. Маслоу, «у цю сутнісну внутрішню природу я включаю інстинктоїдні основні потреби, здібності, таланти, анатомію, фізіологічну рівновагу або врівноваженість темпераменту, передродові й натільні травми й травми, одержувані немовлятами... Все це потенційні можливості, а не реальні залишкові стани»5.

Е. Фромм підкреслює в книзі «Здорове суспільство»: «Здоровим є суспільство, що відповідає потребам людини – не обов'язково тому, що їй здається її потребами, тому що навіть найбільш патологічні цілі суб'єктивно можуть сприйматися як найбажаніші»6. Які ж потреби людини? Е. Фромм поділяє їх на спільні для людини й тварин – голод, спрага, потреба в сні й сексуальному задоволенні – і специфічні для людини: «потреба в прилученні, подолання обмеженості власного існування, почутті вкорінення, потреба у відчутті тотожності»7. Ці потреби мають бути задоволені, інакше людину чекає втрата душевного здоров'я, оскільки незадоволення фізіологічних потреб спричиняє смерть. Так, потребу перебороти обмеженість свого існування людина досягає двома шляхами – творення і (якщо це прагнення не задовольняється) руйнування. «Задоволення потреби у творенні приводить до щастя, руйнівність – до страждання, і найбільше страждає сам руйнівник»8. Потреба з'єднання з іншими також може задовольнятися двома шляхами – неформальним спілкуванням у рамках первинної групи й громадянського суспільства й входженням у тоталітарну структуру – тим, що Е. Фромм назвав «втечею від свободи».

А. Маслоу вважав фундаментальними такі потреби, незадоволення яких викликає хворобу. Фундаментальні потреби притаманні людині як представникові виду Ноmо sapiens. Вони можуть бути розділені на фізіологічні й психологічні. Ієрархія фундаментальних потреб, за А. Маслоу, виглядає так:

1. Фізіологічні потреби (їжа, вода, сон тощо).

2. Потреба в безпеці (стабільність, порядок).

3. Потреба любові й приналежності (сім'я, дружба).

4. Потреба в повазі (самоповага, визнання).

5. Потреба самоактуалізації (розвиток здатностей).

Названі раніше потреби повинні задовольнятися раніше названих пізніше. «Людина може жити хлібом єдиним, якщо їй не вистачає хліба. Але що відбувається з бажаннями людини, коли хліба досить, коли шлунок постійно ситий? Відразу ж виникають інші, більші потреби, і починають домінувати в організмі. Коли й вони задовольняються, нові, ще більші потреби виходять на сцену, і так далі»9. До цього треба додати, що людина може не усвідомлювати своїх психологічних потреб і прагнути до задоволення інших, нефундаментальних. Психологічні потреби не так очевидні, як фізіологічні. Це саме по собі створює проблему людського існування. Не завжди також фізіологічні потреби йдуть саме в такій послідовності. Потреба самоактуалізації може бути й на другому місці, випереджаючи інші. Помітимо у зв'язку із цією потребою, що для екзистенціалістів людина – це проект самої себе. Е. Фромм пише, що «все життя індивіда є не що інше, як процес народження самого себе... По суті, ми повинні б повністю народитися до моменту смерті, але доля більшості людей трагічна: вони помирають, так і не встигнувши народитися»10.

До названих фундаментальних потреб можна додати й інші, без яких існування людини неможливе, але які навряд чи заслуговують назви потреб, тому що принципово не можуть задовольнитися. Це такі почуття, від яких ми хотіли б відмовитися, але не можемо, тому що саме те, що від них не вдається позбутися, забезпечує існування людини. Наприклад, страх смерті, що є різновидом інстинкту страху. Потреба в страху смерті – особливий вид негативних потреб, або потреб у негативному, незадоволення яких забезпечує життя. Якщо люди переборють страх смерті, життя втратить для них велику частку цінності, і легко буде з ним розстатися. Наявність такої непереборної потреби робить життя людини фундаментально суперечливим, хоча й не абсурдним. Життя абсурдне в тому випадку, якщо людина вмирає «назовсім». Якщо ж відмовитися від цього припущення, то страх смерті сам по собі зовсім не абсурдний, а необхідний для життя й еволюції

 

Таблиця 4

 Розходження між позитивними й негативними потребами

Характер

            Потреба

            Як досягти мети

 

Позитивний

            Їжа

            Задовольняється насиченням

 

Негативний

            Страх смерті

            Існує завжди без задоволення

 

А. Маслоу використовує поняття метапотреб, які становлять єдність із фундаментальними потребами, так що незадоволення їх викликає «метапатології». Це може бути відчуття нестачі цінностей, безглуздості й безцільності життя. Отже, до ієрархії фундаментальних потреб є підстави додати потребу в справедливості, істині, красі, сенсі життя тощо. Незадоволення метапотреб викликає метаскарги. Наявність таких скарг свідчить, що все не так вже й погано. Рівень скарг, за А. Маслоу, може свідчити про освіченість суспільства.

А. Маслоу вважає, що вищі потреби й цінності існують у самій людській природі, а не приходять від якого-небудь зовнішнього джерела. До вищих цінностей А. Маслоу відносить істину, добро, красу, цілісність, життєвість, унікальність, досконалість, справедливість, простоту, самодостатність.

Людина не завжди була такою, якою вона є сьогодні. Матеріалом для уявлень про еволюцію людини служать археологічні знахідки, пам'ятки культури, вивчення примітивних народів, розвиток дитини. На думку Е. Фромма, першою стадією розвитку людини була нарцисична, для якої характерна віра у всемогутність магії. На цій стадії дитина (як показали дослідження швейцарського психолога Ж. Піже) знає тільки саму себе й відчуває лише свої потреби. Все інше для неї – спосіб задоволення особистих бажань. Цю стадію можна назвати егоїстичною.

На наступній стадії, яку Е. Фромм називає стадією тотемізму, поклоніння природі, людина (як і дитина) починає сприймати навколишнє як суб'єктів, причому поступово усвідомлює принципові відмінності між живим і неживим (а до цього не відрізняє живої людини від неживої ляльки), потім між твариною й людиною і, зрештою, доходить до третьої стадії й у ній починає формуватися уявлення про іншого як такого ж, як і вона сама, з потребами, аналогічними власним. На цій стадії людина починає об'єктивно сприймати навколишнє й одночасно відчувати любов до інших людей. Це Е. Фромм називає справді людським життям.

Як ідеал А. Маслоу ввів поняття самоактуалізації, під яким трактується «повноцінний розвиток людини», виходячи з її біологічної природи й фундаментальних метапотреб. Ідеальне суспільство особистостей, які само актуалізувалися, А. Маслоу назвав «еупсихія». А. Маслоу порушує риторичне питання: можливо, що саме ті, хто самоактуалізуються, реалізують справжню біологічну природу людини як виду?

Але й це ще не все. В останній своїй книзі «Вищі устремління людської природи» (1971), що вийшла після його смерті, А. Маслоу постулював існування потреб, що виходять за рамки самореалізації – трансцендентальних або трансперсональних. Але це виходить за рамки соціуму й нашого предмета.

Еволюція людини, отже, може бути представлена як така схема: нарцисизм – тотемізм – об'єктивізм – самоактуалізація – трансперсоналізм.