Акти діяльності й девіантна поведінка

магниевый скраб beletage

П. О. Сорокін поділяє акти діяльності на: 1) дозволено-належні; 2) рекомендовані і 3) заборонені. До дозволено-належних належать такі акти, «які супроводжуються спеціальними психічними процесами і наділяють мене або інших певними правами й обов'язками»20. Я повинен щось зробити, тому що цього вимагає закон, мої посадові обов'язки та ін. І я маю право щось зробити відповідно до законів і посадових інструкцій. Такі акти регламентовані й мають вимушений характер. До другої групи належать акти діяльності, чинені добровільно, щоб принести кому-небудь приємне й взагалі зробити щось позитивне. Такі акти перевищують необхідний мінімум «доброї» поведінки, не суперечать дозволено-належним, не регламентовані й не обов'язкові. Я можу дати комусь у борг певну суму грошей, а можу й відмовити. Акти, що належать до третьої групи, також добровільні, але йдуть врозріз із уявленнями про дозволено-належні акти й порушують їх. Вони неприпустимі й суперечать поведінці, яка обов'язкова. У цю групу входить невиконання посадових правил, злочини тощо.

Трьом групам актів діяльності відповідають три основні форми реагування на вчинки. Акти, сприймані як належні, оцінюються як нормальні, правильні, справедливі й не викликають ні ненависті, ні особливої любові. Наприклад, ми платимо гроші в магазині й одержуємо потрібний продукт. Рекомендовані акти викликають подяку й симпатію до людини, яка їх зробила, бажання віддячити їй. Реакцією на заборонені акти стають недружелюбність і ненависть до тих, хто здійснив їх, почуття відрази й бажання помститися. «Акти рекомендовані назвемо подвигом або послугою, а реакцію на них з боку іншого – нагородою. Акти заборонені назвемо злочином, реакцію на них – покаранням! Акти дозволено-належні й реакцію, яку вони викликають, називатимемо просто дозволено-належні. Отже, виходить три пари актів і викликуваних ними реакцій: злочин – покарання, подвиг – нагорода, «дозволений» акт – «належна» реакція»21.

Девіантним називається поведінка, що відхиляється від загальноприйнятої, середньої. «Ми будемо називати нормальними факти, що володіють формами найпоширенішими; інші називаємо хворобливими або патологічними»22. Із цих позицій злочинність, оскільки вона існувала завжди у всіх суспільствах, уважається Е. Дюркгеймом нормальною, «але лише тоді, коли... досягає, а не перевершує певного для кожного соціального типу рівня»23.

Протилежне девіації поняття конформізму, під яким трактується прагнення людини повністю відповідати нормам поведінки (як формально, так і за суттю), прийнятої у цьому суспільстві.

Девіантна поведінка – наслідок недостатньої соціалізації, яка саме й усереднює поведінку людини, але може розглядатися як наслідок недостатньої самореалізації, відхилення людини від продуктивної діяльності: любов змінюється ненавистю, а творча сила трансформується в руйнівну. Щодо другої причини девіантності вище наводився вислів Е. Фромма. Що стосується першої причини, то розглянемо її на прикладі пояснення Е. Дюркгеймом самогубства – однієї з форм девіантної поведінки.

Самогубство пояснюється різними причинами.

1. Економічна: бідність, банкрутство тощо. Справді, періоди економічної депресії супроводжуються збільшенням самогубств. Але серед багатих людей самогубців більше і їх більше в багатих країнах.

2. Біологічна: погане здоров'я, психічні захворювання тощо. Справді, бувають випадки, коли хвора людина закінчує життя самогубством. Психічні захворювання також призводять до самогубства. Але самогубців більше в країнах, де стан здоров'я населення в цілому кращий.

3. Психологічна: розчарування в житті, психічна травма тощо. Справді, психологічне невдоволення може вести до самогубства, але не завжди важкий психологічний стан призводить до рішення піти з життя.

4. Географічна: кліматичні умови, пора року тощо. Підраховано, що в травні самогубств більше. Але це, очевидно, викликано інтенсивнішим громадським життям у цей період.

Розглянувши всі варіанти пояснення, Е. Дюркгейм дійшов висновку, що це наслідки основної причини, що полягає в дезінтеграції соціальної структури й низьким ступенем соціалізації особистості. На підтвердження Е. Дюркгейм привів такі факти: 1) розлучені накладають на себе руки частіше, ніж ті, які не вступали в шлюб; 2) самотні частіше від одружених; бездітні частіше тих, які мають дітей, причому чим більше дітей, тим менше люди хочуть піти з життя; 3) селяни рідше від городян; 4) багаті частіше від бідних; 5) безробітні й бурлаки частіше від тих, хто має постійну роботу і місце проживання; 6) чоловіки частіше від жінок; 7) психічно хворі частіше від здорових; 8) атеїсти частіше від віруючих; 9) люди творчих професій частіше від інших; 10) під час великих соціальних рухів кількість самогубств зменшується.

Ці емпіричні дані й пояснюються Е. Дюркгеймом недостатньою соціалізацією особистості й соціальною дезінтеграцією. Висновки Е. Дюркгейма про причину самогубств мають стосунок і до визначення сенсу життя. «Якщо розриваються зв'язки, що поєднують людину з життям, то це відбувається тому, що послабшав зв'язок її із суспільством»24.

Причиною девіантної поведінки є і внутрішні характеристики особистості, і вплив соціального середовища, і рівень розвитку суспільства. Л. Гумплович уважав, що більша частина злочинів і правопорушень виникає з конфліктів загальної моралі й моралі окремих соціальних груп, а часті конфлікти служать показником того, що державі не вдалося об'єднати соціальні групи в єдине ціле.     

За Е. Дюркгеймом злочин – це дія, заборона колективною свідомістю. Це визначення об'єктивне й релятивістське, оскільки колективна свідомість різна в різних суспільствах. Колективна свідомість об'єктивується в законах цього суспільства, і злочинцем стає людина, яка порушила їх. Відповідно мета санкцій, за Е. Дюркгеймом, не попередження повторення злочинної дії, а задоволення колективної свідомості. У соціалізації, у тому, щоб зробити індивіда членом колективу, вселити йому повагу до соціальних імперативів, заборон і обов’язку, Е. Дюркгейм вбачав розв'язання соціальних проблем.

Сучасні соціальні дослідження свідчать, що «чим більше люди вірять у цінності, прийняті суспільством (наприклад, у правильність законів), чим активніше вони прагнуть до успішного навчання, участі в соціально схвалюваній діяльності (наприклад, у позашкільних заняттях), тим менша ймовірність, що вони зроблять девіантні вчинки»25.

На думку американського соціолога Р. Мертона, причиною девіації є розрив між культурними цілями суспільства й соціально схвалюваними засобами їх досягнення. А саме: у сучасному західному суспільстві гроші й влада – найпрестижніші цілі. Крім того, що влада виступає «товаром з нульовою сумою», тобто її ніколи не вистачає на всіх, багатство теж недоступне для більшості населення. А оскільки соціально схвалювані засоби досягнення грошей і влади недоступні всім, люди схильні до недозволених способів їх досягнення.

Серед девіантів можна зустріти людей, що відстали у своєму розвитку від основної маси й відтворюючих моделей соціального життя, які пройдені людством. Так, злочини, пов'язані зі злодійством, започатковуються з часів, коли не було приватної власності й забороною користуватися будь-якою річчю (злочинець відтворює в цьому випадку поведінку стародавньої людини; між іншим, і діти, повторюючи шлях розвитку людства, на певній стадії не бачать різниці між своїм і чужим). Підтвердженням цього зіставлення може бути й те, що соціальна структура в місцях ув’язнення нагадує соціальні відносини первісного суспільства й примітивних народів. Відомо також, що менше порушень роблять діти, які намагаються бути подібними до своїх батьків (тобто прагнуть відтворювати структуру зрілого суспільства), а більше правопорушень, коли діти прагнуть бути подібними до однолітків (тобто там, де відтворюється примітивна суспільна структура). До девіантів належать і генії, які випередили свій час.

Теорія еволюції пояснює, чому девіантна поведінка не може бути ліквідована й у такий спосіб є нормальною. По-перше, частина суспільства відтворює колишні форми соціального життя. По-друге, щоб суспільство розвивалося, мають існувати люди, які думають і діють не так, як усі. Повинні бути «соціальні мутації» і «соціальні мутанти». Ці «мутації», як і біологічні, здебільшого негативні для соціуму, але серед них є невелика кількість «позитивних мутацій», що приносить соціуму користь. Унаслідок цих позитивних у соціальному розумінні мутацій відбувається прогрес суспільства.

Р. Мертон звертає увагу на соціально-класову природу девіантної поведінки. Її підкреслює й концепція стигматизації, відповідно до якої впливовіші групи ставлять клеймо девіантів на представників підлеглих груп. Явище має підстави, оскільки в субкультурі нижчих верств суспільства (так званих маргіналів) виробляються особливі форми поведінки, що відрізняються від прийнятих більшістю: готовність до ризику, витривалість, прагнення до гострих відчуттів і орієнтація на «везіння». Коли індивід ідентифікує себе із субкультурою, норми якої суперечать нормам домінуючої культури, створюються умови для девіацій.

Існують групи населення, більш схильні до девіантної поведінки. Наприклад, молодь порівняно з людьми літнього віку, чоловіки порівняно з жінками тощо.

Розрізняють первинну (самі по собі порушення) і вторинну (зафіксовані документально) девіацію. Чим більша відмінність між ними, тим сильніше спотворюється загальна картина девіантної поведінки в суспільстві.