Соціальна організація

магниевый скраб beletage

 

Якщо соціальний рух сформує певні формальні правила, то можна говорити про наявність соціальної організації більш-менш формальної й ієрархічної. Поняття соціальної організації використовується у двох основних змістах. З одного боку, це сукупність усталених зв'язків у соціокультурних взаємодіях. У цьому розумінні будь-який соціальний рух несе в собі елементи соціальної організації, хоча б у взаєминах керівника з його прихильниками. З іншого боку, під соціальною організацією трактується установа, у якій фіксується певна сукупність усталених соціальних зв'язків. Наприклад, церква.

В організації становище людини визначається не особистим благоволінням пророка, а посадою. Добре відомий такий приклад перетворення соціального руху в соціальну організацію, як становлення християнської церкви. Община в релігійному розумінні «формується взагалі лише як продукт повсякденності, внаслідок того, що пророк і його учні гарантують постійну благу вість і дарування благодаті... Всі ці об'єднання матеріально забезпечені пожертвами й підтримуються дарунками, які їм приносять люди, що відчувають потребу у божественному милосерді»47. Характерною рисою такої общини є те, що участь у ній добровільна. На наступному етапі створюється постійна релігійна община, що об'єднує своїх прихильників в організацію із жорсткими правилами й обов'язками. «Перетворення особистої прихильності пророкові в наслідуванні його вченню усередині общини – звичайний процес, з допомогою якого вчення пророка проникає в повсякденність у рамках постійної установи. Тоді учні або послідовники пророка стають мистагогами або вчителями, священнослужителями або духівниками (або всім цим одночасно) певного об'єднання, що служить тільки релігійним цілям об’єднання – общини мирян».48

 

У общині, що сформувалася, на перше місце виходить уже не пророк і його учні, а священик, завдання якого полягає в управлінні релігійним життям общини. Священство, що стоїть на чолі виниклої общини, тепер має з метою консолідації громади боротися зі світським інтелектуалізмом, традиціоналізмом світських кіл і зі знову виникаючим усередині общини пророцтвом: «...чим більше священство прагне – регламентувати відповідно до божественної волі життя мирян і насамперед засновує на цьому свою владу й свої доходи, тим більше воно має йти назустріч традиційним уявленням мирян у розробці свого вчення й у своїй поведінці»49. До таких традиційних подань ставиться, наприклад, магія. В Україні ж це були язичницькі уявлення, з якими боролася і які пристосовувала до християнства церква.

Відхід від пророчих істин убік традиційно-магічних уявлень, що входять у релігійні догми, М. Вебер назвав «окостенінням» пророцтв. У обов'язки священиків, крім відправлення релігійного культу, входить проповідь, тобто роз'яснення зібранню віруючих релігійних і етичних питань у справжнім значенні, і турбота про порятунок душ членів общини. Цю динаміку розвитку релігійних організацій можна узагальнити й на розвиток інших соціальних організацій.

Підвищення ролі організації в сучасному суспільстві, звернувши увагу на її бюрократизацію, досліджували Р. Міхельс і М. Вебер.

Німецький політолог і соціолог Р. Міхельс (1876–1936), як В. Парето й Г. Моска, вважається одним з основоположників елітології, а також соціології політичних партій. Р. Міхельс дійшов висновку, що олігархізація – неминуча форма життя великих соціальних структур. Ще Г. Спенсер писав: «Суспільна маса дуже дрібних розмірів відрізняється однорідністю свого складу, але з кожним збільшенням її розміру зазвичай збільшується і її різнорідність; для досягнення ж значного обсягу потрібне придбання значної різнорідності»50. Звідси випливає «залізний закон олігархізації» Р. Міхельса, відповідно до якого демократія, якби вона була можлива, неминуче виродилася б в олігархію. Цей висновок суперечить висновку Платона, у класифікації якого, навпаки, олігархія перетворюється в демократію. За Р. Міхельсом, демократія як державний лад неможлива. Цивілізоване людство, за Р. Міхельсом, не може існувати без панівного політичного класу. «Більшість людства, приречене жорстоким фаталізмом історії на вічне «неповноліття», буде змушене визнати панування незначної меншості, що вийшло із власного середовища, і змиритися з роллю п'єдесталу для величі олігархії».51

Закон олігархізації припускає зміну однієї пануючої верстви іншою як наперед установлену форму людського співжиття у великих союзах. «Можуть перемогти соціалісти, але не соціалізм, що гине в момент перемоги своїх прихильників... Маси задовольняються тим, що, не шкодуючи сил, змінюють своїх панів»52.

Класова боротьба має місце в суспільстві в цілому й в окремих партіях, навіть робітників, що становлять класову суміш. У кожній партії є свій керівний прошарок, що також неминуче підданий процесу олігархізації. Р. Міхельс наводить приказку французьких робітників: «Якщо вибрали, отже, пропав». Чим більше й різноріднішою стає партія, тим сильніше в ній процес олігархізації. Можливо, під впливом Р. Міхельса німецькі ліві комуністи поставили перед В. Леніним проблему співвідношення влади пролетаріату, комуністичної партії й вождя, від якої В. Ленін відмахнувся, назвавши їх вислів «дитячою хворобою лівизни в комунізмі» і розповівши в однойменній праці про гармонію інтересів робітничого класу, партії більшовиків і лідера, тобто самого себе. Дійсність, однак, підтверджує правоту Р. Міхельса.

 

«Незмінний соціальний закон полягає в тому, що в будь-якому органі співтовариства, що виник під впливом поділу праці, виникає в міру його консолідації власний інтерес, інтерес сам по собі й для себе. Але існування власного інтересу в спільному союзі містить наявність тертя і протилежність інтересів щодо спільного інтересу. Більше того, внаслідок виконуваних ними суспільних функцій різні соціальні верстви об'єднуються й утворюють органи, що представляють їхні інтереси»53. Тут перехід до теорії «зацікавлених груп», про яку йдеться нижче.

Те ж саме ставиться й до профспілок. «Наскільки незначні відмінності між тенденціями розвитку державних олігархій (уряд, двір тощо) і олігархій пролетарських»54. «Представник народу», що відчуває повну свою незалежність, перетворюється зі слуги народу в пана над ним, причому як державний «слуга», так і партійний54.

Загальний висновок Р. Міхельса: «Демократія дуже добре вживається з певним ступенем тиранії й за іншими психологічними й історичними причинами: маса легше переносить панування, коли кожний її індивід має можливість наблизитися до нього або навіть примкнути до нього»56. Тут знову повертаємося до Платона, який вважав, що демократія переходить у тиранію, і можемо підтвердити на матеріалі XX ст., що це справді так. Заслуга Р. Михельса в тім, що теорію еліти він поширив на всі великі соціальні групи й, узагальнивши, проголосив одну з деяких у соціології й політології законів.

Сформулювавши закон олігархізації, Р. Міхельс дозволяє собі іронію. «За старих аристократичних порядків незгода з вимогами правителя означала гріх проти Бога. В умовах сучасної демократії діє правило: ніхто не може ухилятися від вимог олігархів, тому що в цьому випадку він грішить проти самого себе, своєї власної волі, добровільно переданої представникові».57

Підійшовши до рішення політологічних питань із соціологічних позицій, М. Вебер, по суті, підтвердив закон олігархізації Р. Міхельса. Розглянувши особливості функціонування державної бюрократії, М. Вебер дійшов висновку, що чисельний склад і вплив цього соціального прошарку буде неминуче зростати в міру ускладнення функцій держави. Боротьбу між політичними партіями й чиновницьким апаратом М. Вебер назвав основним конфліктом політичного життя. Майбутнє суспільства стане, за М. Вебером, диктатурою чиновництва. Те , що передбачав М. Вебер, справджується.

Теорія бюрократизації М. Вебера може спиратися на аналогії Г. Спенсера між ускладненням організації тварин і ускладненням організації суспільства в міру його розвитку. Ідея М. Вебера про неминуче розширення державної бюрократії продовжив і «загострив» своїми законами С. Паркінсон. Кожний член бюрократичної машини хоче перекласти свою роботу на інших. Якщо він просто передасть комусь частину своєї роботи, то зі зменшенням її обсягу зменшаться його функції, що для нього небажано. До того ж з'являється суперник. Як зробити, щоб без втрати функцій зменшився обсяг роботи. Для цього чиновник просить дати йому двох помічників, кожний з яких виконував би частину роботи, яку він виконував один, а йому додати функції координації діяльності нових співробітників. На зміну одному працівникові приходить відділ із трьох осіб. Якщо так буде діяти кожний новий співробітник, то в нього виявиться два своїх помічники й т. д.

М. Вебер закликав боротися проти зростаючої бюрократизації суспільства й ефективний спосіб боротьби вбачав у проведенні політичних референдумів або плебісцитів з різних питань, які давали б можливість населенню прямо висловлювати свою точку зору. Цей спосіб використовується час від часу в різних країнах (у тому числі й у нашій), але ще не досяг такого масштабу, щоб можна було говорити про знаходження противаги тенденції бюрократизації.