Типи суспільства

магниевый скраб beletage

У попередніх розділах суспільство порівнювалося з організмом. Насправді це складніша організація. Суспільство в соціології – один з видів соціальної системи, що характеризується, відповідно до американського соціолога-теоретика Т. Парсонса, ознакою самозабезпечення. Суспільствами в цьому розумінні називають великі групи населення з розвиненими інститутами. Це народності, нації, об'єднані в державу. Приклад: індійське суспільство, французьке, українське.

Від суспільства варто відрізняти поняття співтовариства (наприклад, у висловлюванні «світове співтовариство») як сукупності всіх людей на Землі.

Історія розвитку суспільства є історією розвитку соціальних груп. Ми вже говорили про це, провівши поділ між первинними групами, сформованими раніше, і вторинними, які створюються на основі первинних. Так що типологія соціальних груп пов'язана з історією їхнього розвитку. У цьому параграфі розвитку соціальних спільностей буде приділено більше уваги.

Для найбільших суспільних утворень існує кілька найменувань. К. Маркс, маючи на увазі певний економічний устрій як основу суспільства, говорив про суспільно-економічну формацію. У політології, маючи на увазі організацію державної влади, використовують терміни «політичний устрій» і «режим». У культурології, відповідно до особливостей розвитку культури в суспільстві, виділяють типи цивілізації. У соціології, маючи на увазі інтегративну характеристику суспільства, що включає його економічний і політичний устрій, культурну специфіку й психологічний характер членів, говорять про типи суспільства аналогічно тому, як виділяють соціальні типи індивідуумів.

В історії розвитку суспільства виділяють первісне суспільство (або первісну суспільно-економічну формацію), сільськогосподарське (традиційне аграрне) суспільство й промислове (індустріальне) суспільство. Як і у тваринному світі, є кастові й некастові суспільства. Приклад першого – Індія, де існували чотири касти. У більшості інших суспільств склалися стани, перехід з яких був обмежений. Сучасні держави за ступенем економічного розвитку поділяються на розвинені, ті, що розвиваються і найменш розвинені.

Російський учений Н. Я. Данилевський (1822–1885) сформулював концепцію культурно-історичних типів. Культурно-історичні типи М. Данилевський поділяє на відокремлені, ті, що існують самі по собі й такі, що розвиваються самостійно, і спадкоємні, які переймають культуру інших народів. Однак сприймати можна тільки те, що відповідає основам даного культурно-історичного типу, «...форми, вироблені одним народом, власне тільки для одного цього народу й годяться...»61

Окремі культури можуть виконувати в історії три основні ролі. «Отже, або позитивна діяльність самобутнього культурно-історичного типу, або руйнівна діяльність так званих бичів Божих, що піддають смерті давні (що нудяться в агонії) цивілізації, або такі, що служать іншим цілям як етнографічний матеріал –от три ролі, які можуть випасти на долю народу»62.        

Цивілізацією М. Данилевський називав період у житті культурно-історичного типу, у якому проявляється переважно духовна діяльність. Цей період триває п'ять-шість сторіч. Попередній етнографічний етап триває тисячоріччя. Перший етап – період запасання культури, цивілізаційний етап – період її розтрати. М. Данилевський ставить перед кожною людиною й народом завдання виразити себе найповніше, тобто реалізувати свою програму.

Книга М. Данилевського «Росія і Європа» передувала іншій книзі «Захід Європи» О. Шпенглера. М. Данилевський першим став на шлях, яким пізніше пішов О. Шпенглер. І якщо М. Данилевський протиставив два типи культур – слов'янську і європейську, то О. Шпенглер – європейську й античну.

У створенні типів суспільства велике значення мають психологічні особливості цієї групи, особливості її культури, побуту, організації праці. Основою виділення типів суспільства є уявлення про національний характер. М. Лебон (1841–1921) уважав, що незмінні, загальні й основні закони, що управляють загальним перебігом кожної цивілізації, випливають із душевного стану народу. «Життя народу, його установи, його вірування й мистецтва є тільки видимі продукти його невидимої душі... Ідеї починають діяти тільки тоді, коли вони, після дуже повільної переробки, перетворилися в почуття й проникнули, отже, у темну сферу несвідомого, де виробляються наші думки»63. М. Лебон уважав, що в основі класифікації народів повинна лежати їхня психологія, індивідуальні й моральні особливості. Це можна назвати «душею» народу (згодом поняття «душі» знайде місце в концепції О. Шпенглера). Психічна організація залежить від мозку. Сукупність психологічних особливостей називають національним характером. Кожний індивід не тільки дитя своїх батьків, але всього народу, тобто всієї низки предків, і чим давніший народ, тим визначальніший його національний характер. «Всі жителі однієї й тієї самої провінції за необхідністю мають спільних предків... і постійно приводяться до середнього типу тим довгим і важким ланцюгом, яким вони є тільки останні ланки»64. Запас ідей і почуттів, принесених на світ представниками того самого народу, і утворить його душу. Внаслідок дуже великої стійкості психологічних особливостей народу душа його повільно змінюється протягом століть. Вона тим стійкіша, чим міцніші спільні традиції, ідеї, почуття, вірування, способи мислення народу. «Насправді вона й тільки вона зберігає нації, не маючи можливості розірватися без того, щоб не розпалися б негайно ці нації»65. Народ може втратити свою територію, мову й звичаї, розійтися по усьому світі, але якщо він зберіг свою душу, то залишається цілісністю.

У колективну душу народу входить невелика кількість основних ідей, але головним чином колективне несвідоме, за яке відповідальна спадковість. Характер народу нерозривно пов'язаний з його менталітетом. Серед основних елементів характеру М. Лебон згадує моральність. «Для народу мати моральність – це мати чіткі правила поведінки й не відступати від них»66. Моральність пов'язана з розумом на вищій стадії його розвитку, як і здатність передбачати наслідки своїх учинків і можливість управляти своїми інстинктами, володіти собою. А здатність володіти собою, поряд з наполегливістю й енергією, – один з основних елементів характеру.

Східний тип суспільства. «Захід є Захід, Схід є Схід і разом їм не зійтися», –ця знаменита фраза анг¬лійського письменника Р. Кіплінга неодноразово цитувалася у XX ст. Звичайно, на Сході існувало й продовжує існувати велика кількість цивілізацій, що різко відрізняються одна від одної. Східне суспільство насправді багатолике. Досить зіставити Ближній і Далекий Схід, багато в чому

 несхожі один на одного. Під поняттям Сходу поєднується сумарна характеристика рис, які протисто¬ять рисам сучасної західної цивілізації. Які це риси? В економічній діяльності це так званий азіатський спосіб виробництва, за яким основні види власності перебувають у руках держави. У той час як на Заході способи виробництва змінювалися: рабовласницький, феодальний, капіталістичний, – на Сході постійно існував тільки один – азіатський. Щоправда, у другій половині XX ст. деякі країни Сходу, починаючи з Японії, а потім Південна Корея, Тайвань і ін., почали переходити на західну економічну модель, втрачаючи свою своєрідність у цій сфері.    

Відмінність між Сходом і Заходом і в релігійній сфері. «Вирішальна в історичному значенні відмінність між релігією порятунку, розповсюдженою переважно на Сході й у країнах Азії, і тією, яка утвердилася переважно на Заході, полягає в тім, що в першої головну роль відіграє споглядання, у другої – аскеза»67. Ця відмінність знаходить своє вираження в діяльному характері західної душі, про що писав О. Шпенглер, зіставляючи культури Сходу й Заходу. Західна ідея «створення» світу протистоїть тут східній ідеї його вічності.

Схід у політичній сфері в середні віки й Новий час відрізнявся деспотичною системою правління, наявністю авторитарних і тоталітарних режимів. У той час як на Заході велися спроби обмежити владу монарха (особливо успішно в Англії), на Сході вона була майже необмеженою. На Заході це привело до американської, а потім і європейської демократії. Зрушення на Сході намітилися після Другої світової війни. У Японії встановився політичний режим, близький до західного. В останні десятиліття важливі зміни зачепили країни, з якими персоніфікувався Схід, – Індію й Китай. Специфіка Сходу зберігається насамперед у культурній галузі, найбільш традиційній й стійкій. Тут слід зазначити важливу роль релігійних традицій даосизму, конфуціанства, синтоїзму, буддизму, індуїзму; патерналізм у всіх сферах життя; схильність до автаркії. Менталітет східної людини й специфіка східної культури особливо яскраво проступають у зіставленні з культурою Заходу й відрізняються від останньої полісемічністю традицій і підвалин суспільного життя.

Західний тип суспільства. Сучасний західний тип суспільства виник наприкінці середніх віків, і рушійною силою його стали розвиток капіталістичної економіки, перехід від монархічної системи правління до республіканської, становлення науки як провідної галузі культури й експонентний ріст числа наукових відкриттів і винаходів, перехід від абсолютної до релятивістської й утилітаристської етики, у релігії – кінець панування католицтва й поширення декількох різновидів протестантизму, у мистецтві – перехід до світських жанрів, у філософії – зміцнення позицій матеріалізму тощо. Основну причину становлення західного типу суспільства вбачали в розвитку нової суспільно-економічної формації-капіталізму (К. Маркс), у протестантській етиці (М. Вебер), у системній перебудові всіх сторін західного суспільства (П. Сорокін).

Новий тип суспільства за основними характеристиками виявився різко відмінний від колишнього середньовічного і значною мірою від традиційного східного типу (табл. 7).

Таблиця 7

Основні відмінності між Сходом і Заходом

Захід    Схід

Капіталізм      Азіатський спосіб виробництва

Республіка      Монархія

Перевага раціоналізму          Перевага містицизму

Чуттєвість      Чутливість

Розвиток науки й техніки    Наявність моральних заборон на науково-технічну діяльність

Панування над природою   Гармонія із природою

Розвиток права й уявлення про права людини    Перевага уявлення про обов'язок

Розвиток уявлення про свободу     Прихильність ритуалам

Схильність до інновацій      Панування традицій

Діяльнісна спрямованість    Схильність до споглядальності

Агресивність і просторова експансія         Схильність до автаркії

Прагнення західного суспільства до розширення своїх кордонів, що привело насамперед до великих географічних відкриттів і потім до колоніалізму, зафіксовано таким афо¬ризмом: «Людям Заходу часто важко змиритися з існуванням інших сторін світу».        ,

Специфіка західноєвропейської культури, за О. Шпенглером, полягає у діяльнісній спрямованості душі, що відрізняє її від статичної душі античної й індійської культур. Це динамічна («фаустівська», як її називає О. Шпенглер) культура волі, що прагне до влади взагалі й до влади над природою зокрема. «Фаустівська культура була найвищою мірою завойовницькою, вона переборола всі географічно-матеріальні кордони, зрештою, вона перетворила всю поверхню Землі в одну колоніальну область»68. Західноєвропейську культуру, на думку О. Шпенглера, чекає загибель у найближчому майбутньому. О. Шпенглер називав XXI ст. У XXI ст., на думку деяких сучасних західних учених (зокрема, групи, очолюваної Д. Медоузом, що пророкує на основі глобального моделювання екологічну катастрофу близько 2030 р.), варто очікувати загибелі західної культури з екологічних причин. Праця О. Шпенглера, отже, виявилася теоретичною основою для провісників екологічної катастрофи, або, як ще говорять на Заході, «екологічного Судного дня».

Динамічний, завойовницький характер західної культури однозначно детермінує поведінку західної людини щодо представників інших цивілізацій і природи в розумінні прагнення панувати над ними, що й призводить в остаточному підсумку до катастрофи. При цьому катастрофа західної цивілізації розглядається як «глобальний колапс», що призводить до загибелі всього людського роду, оскільки або виходять із уявлення, що увесь сучасний світ втягнений в орбіту західного способу життя й культури, або вважають, що криза західної цивілізації буде настільки руйнівною, що людство в цілому не зможе з неї вийти.

Слово «раціоналізм» залишається основним у визначенні західного суспільства. Економічна раціональність, що привела до капіталізму; політична раціональність, яка призвела до формальної демократії; духовна раціональність, що привела до науково-технічної революції; моральна раціональність, яка привела до концепції природних і громадянських прав людини – саме в цих основних напрямках західного світу раціональність завоювала панування. У наслідуванні загальній тенденції раціоналізації західна цивілізація з її раціональним менталітетом, що проявився ще в стародавніх греків, вийшла вперед, що визначило її економічне й політичне лідерство в сучасному світі.

Так було не завжди. Людина з'явилася в Африці. Великі цивілізації стародавності виникли на Сході (Єгипет, Близький Схід, Індія, Китай). Потім лідерство перейшло до Європи, а тепер до США. Окремі народи й континенти змінюються в ролі лідерів. Центр європейського світу пересувався поступово все далі на північ (від Греції через Італію, Іспанію, Францію, Німеччину до Англії), і паралельно цьому підсилювалися відмінності між Заходом і Сходом. Вони досягли максимуму, коли виник і став лідируючий центр західного світу в Америці. Хто далі? Навряд чи Австралія (вона занадто мала за розмірами) і Антарктида (там занадто холодно). Спрямованість зміни лідируючих типів суспільства дозволяє в більш загальному плані порушити питання про форми соціальних змін.