Ідеальне суспільство

магниевый скраб beletage

Поняття суспільного прогресу тісно пов'язане з уявленням про ідеальний суспільний устрій як кінцеву мету прогресу. У поглядах Конфуція й Платона ідеальне суспільство виділилося як напрямок соціально-політичної думки. Хоча ще Платон вважав, що соціальна природа людини корениться в недосконалості індивіда й, отже, поділ праці й соціальне об'єднання не стільки атрибути неминучого прогресу, скільки вимушена міра; а соціальні революції не стільки етапи на шляху прогресу, скільки результат розбрату в правлячому класі з економічних мотивів.

Китайський мислитель і автор першого утопічного соціального проекту Конфуцій уважав, що ідеальна держава має будуватися за аналогією з гарною сім'єю. Держава, за Конфуцієм, повинна нагадувати велику сім'ю, де правитель, як батько, піклується про підданих, а піддані шанують його й люблять один одного як брати.

Інші проекти ідеального устрою суспільства створені Платоном і Т. Мором. А що думають із приводу справедливого суспільства сучасні студенти?

Сім принципів справедливого суспільства. Наведемо результати опитувань, проведених автором серед студентів вищих навчальних закладів. 180 студентів на питання, які п'ять основних ознак справедливого суспільства, дали відповіді, які після їхнього узагальнення можна представити в такий спосіб. На першому місці виявилася правова рівність – більше 60% реципієнтів. Далі в порядку зменшення йдуть такі ознаки: економічна пропорційність (55%); економічний мінімум (50%); наслідування моральним нормам (доброта, повага, відповідальність, чесність тощо) (40%); «гарна влада» (30%). Майже не представлені політичні права, інформаційні свободи, екологічні питання. Можна зробити висновок про явне превалювання правових і економічних ознак над політичними, інформаційними і екологічними. Відповіді відбивають явну (на рівень більше) правову й соціально-економічну (особливо економічну) спрямованість. Політичні, інформаційні, екологічні ресурси майже не цікавлять респондентів. Ці дані перегукуються з іншими соціально-політичними дослідженнями, які виявили в числі двох основних пріоритетів рівність перед законом і економічний добробут. Чи свідчить це про те, що люди звертають увагу насамперед на те, чого їм не вистачає? Щодо екології це справді так. Що ж стосується інформаційно-політичних свобод, то вони не тільки не зауважуються, але, на відміну від повітря й води, не використовуються. Навіщо право участі у виборах тому, хто не ходить голосувати? Розглядаючи ці відповіді, доводиться погодитися з О. Контом, що народу не потрібна політична влада, він сподівається на прихід кращої влади, яка буде моральною владою і почне дотримуватися своїх обов'язків. О. Конт був, мабуть, більше правий, ніж його вчитель А. Сен-Сімон, який пророкував, що трудящі візьмуть владу у свої руки, до чого закликав і К. Маркс.

Додамо до відповідей респондентів те, що вони забули; забули швидше тому, що це їм не потрібно. Справедливість може бути зрівняльна, пропорційна й максимальна. Відповідно рівність може виступати в трьох формах: усім по максимуму, усім по мінімуму й всім порівно. Перше можливо в інформаційній і екологічній сферах, друге – в економічній і політичній сферах, третє – у правовій сфері. Людині має бути дано максимальну кількість невичерпних ресурсів. Це інформаційні й екологічні ресурси. Ресурси ж обмежені – економічні і політичні – повинні бути розділені так, щоб їх мінімальну кількість мали всі, а понад це вони розподілялися пропорційно ефективності їхнього використання на благо всіх. Економічний і політичний мінімум доповнюємо розподільним принципом: в економічній сфері за працею (встановлює в основному держава), у політичній сфері – за волевиявленням (установлюють в основному виборці). Нарешті, правові ресурси мають бути розподілені порівно, тобто всі повинні бути рівні перед законом. Отже, одержуємо сім принципів справедливого суспільства.

Правова рівність. Цей принцип найочевидніший, і не дивно, що 60% респондентів включили правову рівність як ознаку справедливого суспільства. Правова рівність містить у собі три моменти: 1) наявність справедливих законів; 2) виконання їх; 3) рівність всіх громадян перед законом. Всі три моменти втримуються у відповідях респондентів. Твердження в Конституції України, що в нас правова держава, також свідчить швидше про важливість цього принципу, ніж про його виконання (якого в Україні саме й немає, навпаки, є всі підстави говорити про правове свавілля).

Економічний мінімум. Аристотель писав, що завжди є заможна меншість і бідна більшість, і таке співвідношення виникло раз і назавжди, оскільки існує певного роду природна вбогість природи. Для бідняка ніколи не буде вдосталь землі, писав Аристотель. Проте утопісти наполягали на тому, що мінімальна оплата має бути достатньою для існування людини. У нашій Конституції йдеться про соціальну державу й установлюється гарантований мінімальний розмір оплати праці. Йдеться про охорону праці й здоров'я, державну підтримку сім'ї, материнства, батьківства й дитинства, інвалідів і літніх, про державні пенсії й дотації. Гарантується безкоштовна загальна освіта; право на працю (щоправда, без гарантії), безкоштовне надання житла незаможним, безкоштовна медична допомога в державних і муніципальних установах (без гарантії). В іншім місці вказується, що гарантується державний і судовий захист прав.

Мета соціальної держави – «гарантувати всім громадянам мінімальний рівень цивілізованого існування»74. Соціально-економічний мінімум повинен включати засоби не нижче прожиткового мінімуму, безкоштовне медичне обслуговування, освіти й забезпечення житлом. Щоб втілити його в життя, потрібні бюджетні засоби й відповідні благодійні державні й громадські організації. Держава, що втілює в життя цей принцип, і може бути названа соціальною.

Економічна пропорційність. Економічні ресурси понад прожитковий мінімум мають розподілятися за ефективністю суспільної праці тією мірою, у якій економічна нерівність збільшує загальний добробут (відповідні пропозиції були узагальнені в другому принципі Ролза). Ніби заглядаючи в наш час, К. Каутський писав, що після падіння більшовиків «перехід до інших, у тому числі й капіталістичних, форм підприємств повинен здійснюватися лише тоді й настільки, коли й наскільки це вигідно для споживачів і робітників»75. За рахунок ефективності економічної нерівності може бути досяжне збільшення економічного мінімуму.

Політичний мінімум. І Платон, і Аристотель були за елітарність влади, але вони (особливо Аристотель) не були проти демократичних процедур вибору. У цьому зміст поєднання демократії й аристократії, про бажаність якого говорив Аристотель.

Голосування – це єдиний політичний ресурс, що є в простої людини в сучасному світі. Й. Шумпетер зауважує, що вибір виборців зводиться в ранг «волі народу» ідеологічно. Це зроблено з метою представити єдину політичну можливість за щось фундаментально важливе, ледве не божественне. «У всіх нормальних випадках ініціатива належить кандидатові, що бореться за пост члена парламенту й лідерство... Виборці обмежуються тим, що підтримують цю спробу, надаючи йому перевагу, або відмовляються її підтримати»76. Це настільки ж мало для політичного мінімуму, як мало нашої мінімальної заробітної плати для того, щоб вижити.

Тут треба сказати про формальну демократію й формальні політичні свободи. Можна сказати точніше: немає навіть формальних. Дві речі, які часто й навмисно змішують – інформаційні й політичні ресурси. Свободу думки, слова, друку, зборів, об'єднань називають політичними свободами. Це робиться, щоб підтвердити ними наявність демократії. Насправді вони мають до демократії віддалений стосунок. Можна мати свободу думки, слова тощо, але не мати влади. Влада – можливість приймати політичні рішення, а слово не є справа. Якщо люди виходять на площу із прокльонами державі, це свідчення не демократії, а її відсутності. Чим більше протестуючих, тим менше в державі демократії. Якщо на площу вийдуть всі, це може свідчити не про найширшу демократію, а про найглибший тоталітаризм, навіть якщо протест буде офіційно дозволений. Це має означати, що владу має невелика група людей, які приймають рішення всупереч волі народу, навіть якщо народу й дозволено висловлювати свою думку. Останнє не означає володіння владою.

Політичний мінімум буде забезпечений тоді, коли виборець буде мати право вибирати й віднімати владу. Як справедливо писав один з ідеологів монополітичного капіталізму Й. Шумпетер: «Уважаючи формування уряду первинною функцією виборців... я припускав включити в цю фразу також і функцію його розпуску»77.

До політичного мінімуму, крім голосування, повинен бути віднесений і контроль над вибраними, та контролююча влада, про яку писав вождь китайської революції Сунь Ят-сен. У Біблії записано: «Будь-яка влада буває близька до гріха». Не стане чуйності, потрібне відкликання; не стане відповідальності, потрібна відповідь. Введення контролюючої влади не тільки збільшить політичний мінімум, але й поліпшить становище з політичною пропорційністю.

За аналогією із соціальною і правовою можна використати поняття політичної держави. Його джерела йдуть від Аристотеля, а в середні віки англійський політичний діяч Дж. Фортескью називав політичним суспільство без політичного й правового панування короля. У сенсі забезпечення в державі політичного мінімуму його можна використати й сьогодні, маючи на увазі, що саме поняття «політика» з'явилося в Стародавній Греції в епоху демократії.

Політична пропорційність. Так само, як економічна пропорційність становить розподіл економічних ресурсів в міру ефективності праці на благо суспільства, так політична пропорційність є розподілом політичних ресурсів, тобто володіння владою, в міру ефективності функціонування держави на благо всіх його членів. Тут ще більшого значення набувають моральні риси людей. Ознаку розумної чесної влади, запропоновану респондентами, і можна, узагальнюючи, назвати логічною пропорційністю. До неї входить відбір на чесність і знання. У держави є монополія на насильство, не слід надавати їй ще й монополію на обман.

Інформаційний максимум. Інформаційні ресурси можуть бути двох видів: ті, які ми одержуємо ззовні, і ті, які ми виробляємо. До перших, наприклад, належать ЗМІ, до других – творча діяльність. І ті, і інші мають розподілятися по максимуму. Йдеться про інформаційний максимум, оскільки, як правильно зазначає Й. Шумпетер, «жодне суспільство не терпить абсолютної свободи, навіть абсолютної свободи свідомості або слова»78.

Інформаційні ресурси, по суті, не мають нічого спільного з політичними. Вони якісно інші. Особливістю інформаційних ресурсів є те, що споживання інформації їх не скорочує, а створює можливість збільшення, тому що той, хто одержав, може передати інформацію без шкоди іншому.

Ця особливість інформаційних ресурсів може мати велике значення в загальному розв’язанні проблеми побудови справедливого суспільства, тому що перенесення центру ваги з вичерпних ресурсів на невичерпні дозволить компенсувати відсутність максимуму в споживанні інших типів ресурсів. У Конституції України гарантуються права й свободи людини й громадянина, свобода думки й слова, але зазначається, що не допускається пропаганда або агітація, що збуджують соціальну, расову, національну або релігійну нетерпимість або ворожнечу. Гарантується свобода засобів масової інформації, але тільки що наведене обмеження може при бажанні влади і її звести нанівець. Гарантується свобода суспільних об'єднань, але як ми неодноразово переконувалися, із цим теж все неоднозначно.

Екологічний максимум. Нарешті, ще один принцип справедливого суспільства, про який майже геть забули респонденти, але який набуватиме все більшого значення в міру збільшення тиску суспільства на природне середовище. Екологічні ресурси належать до поки ще невичерпних, але якщо тепер не розв’язати проблему справедливого розподілу, то потім розв’язати її буде набагато складніше. Йдеться в цьому випадку, як і в попередньому, про максимум, тому що екологічні ресурси не цілком однаково розподілені на земній кулі. Справедливим і в цьому випадку буде використання деякої нерівномірності в спільних інтересах.

У нашій Конституції є пункт про екологічний максимум у розумінні «має право» (без гарантії). У цілому, Конституція України не забезпечує політичний і економічний мінімум, інформаційний і екологічний максимум, а якщо й говорити про правову рівність і деякі політичні й економічні гарантії, то вони далекі від втілення в життя.

У цьому розділі ми не намагаємося визначити, необхідне справедливе суспільство чи ні, а розглядаємо, що це таке і які характеристики справедливого суспільства, а також які суб'єктивні причини, які дали б можливість справедливе суспільство створити. Головною передумовою створення справедливого суспільства є те, що респонденти визначили як моральний рівень людей.

Ієрархія цінностей. Чи можуть два демократичних принципи – політичний і соціальний – діяти разом. Перехід до політичних свобод зовсім не обов'язково має бути пов'язаний з появою злиденних, безробітних і люмпенів, тим більше в такій багатій природними ресурсами країні, як Україна. Лібералізм дав свободу економіці; щоб обмежити цю свободу, ліквідували свободу в тому числі й в інформаційній і політичній сфері. Було побудоване суспільство, у якому засоби виробництва нібито належали народу. Нині влада нібито належить народу, але насправді нею володіє еліта. Політична свобода призвела до економічної нерівності й експлуатації тощо. Державний маятник рухається з боку убік.

Держава має гарантувати як інформаційні й політичні свободи, так і необхідний рівень економічного добробуту для всіх. Заважає цьому влада еліти. Як змусити еліту поступитися на користь народу? Крім морального самоудосконалення мова повинна йти про соціальні сили, спроможні змінити суспільство.

Треба мати на увазі те, що народ не в змозі сформулювати свої вимоги у цілісному вигляді. Він говорить про ту цінність, якої не має у цей момент, і схильний забувати про цінності, якими володіє, розглядаючи їх як такі, що самі собою розуміються. Саме тут чатує небезпека. Може прийти диктатор, що встановить економічну справедливість, але відбере політичні права, або навпаки.

Які ресурси важливіші, вирішується історично. Сьогодні економічні й правові, але це не означає, що так буде завжди. І якщо коли-небудь важливішими стануть інформаційні й екологічні ресурси, які можуть бути розподілені по максимуму, то це саме по собі зробить суспільство більш справедливим, тому що підвищиться значення ресурсів, які можуть бути доступні всім.

Отже, справедливе суспільство є правовим, соціальним, політичним, інформаційним і екологічним. Поняття справедливості, оскільки вона, як уважали ще стародавні греки, є вищою чеснотою, превалює над всіма іншими. Цінності можна розділити на нереалізовані в принципі, такі як демократія, відкрите суспільство тощо, і реалізовані в принципі, але нереалізовані з суб'єктивних причин. Це правова держава, заснована на рівності всіх перед законом; соціальна держава, заснована на наявності мінімуму матеріальних благ для всіх; політична держава, заснована на наявності мінімуму політичних прав; інформаційна держава, заснована на наявності інформаційних свобод; екологічна держава, заснована на розв’язанні екологічної проблеми в інтересах всіх людей.

Що заважає? Що думають із цього приводу наші респонденти, яким було запропоновано назвати три основні причини, які перешкоджають побудові справедливого суспільства. На першому місці виявилося недотримання законів людьми через негативні риси (егоїзм, жадібність, заздрість, нечесність тощо) (60%). На другому місці виявилася «погана влада» (45%). На третьому – погані закони (25%).

Варто зазначити набагато більшу різницю відповідей, ніж на запитання про ознаки справедливого суспільства. Те, що на першому місці виявилися негативні риси людей, не дивно, якщо моральне вдосконалення оголошене одним з головних ознак справедливого суспільства. Цікаво, що погана влада випередила погані закони, тобто респонденти вважають важливішим якість носіїв влади, а не право. Наявність перших двох пунктів підтверджує істину, що кожний народ має той уряд, на який заслуговує. Третій пункт фактично випливає із другого.

Як перебороти перешкоди. Наступне питання, задане респондентам: як перебороти перешкоди на шляху побудови справедливого суспільства? Тут відповіді розподілилися в такий спосіб. На першому місці – «гарна влада» (55%), на другому-третьому місці – гарні закони й виховання особистості, що виконує закони (30%). Різниця думок у цьому випадку ще більша, ніж у попередньому. Звертає на себе увагу, що якщо негативні риси людей були на першому місці серед перешкод, подолання їх ділить друге-третє місце. Респонденти, очевидно, не дуже вірять у можливість морального вдосконалення людей. Сподіваються насамперед на гарну владу. Це нагадує й легенду про покликання варягів, яким посли від слов'янських племен сказали: «Земля наша багата, а порядку в ній немає, прийдіть і володійте»; і мрію про справедливого правителя й гарного пана, що приїде й розсудить. Ми маємо справу з національним архетипом, який мало сумісний з демократією.

Гарні закони, як і в попереднім питанні про перешкоди, залишилися на другому місці після гарної влади (що підтверджує пріоритет влади над правом у національній свідомості), і враховуючи вище місце влади порівняно з рисами людини, прийняття гарних законів, очевидно, більше асоціюється з гарною владою, ніж з моральним удосконаленням особистості.

Отже, погоджуючись із результатами опитування, залишилося тільки з'ясувати, звідки візьметься гарна влада. Завдання в подальшому викладі показати, наскільки реальне досягнення справедливого суспільства і як до цього рухатися.

Об'єктивна і суб'єктивна детермінанти. Те, про що йшлося раніше – моральне вдосконалення особистості, – можна назвати індивідуально-суб'єктивною детермінантою історичного процесу. Вона існує, але швидше як така, що стосується окремих духовно розвинених індивідів. Моральне вдосконалення людини ми бачимо в аскетів, подвижників, ченців, але на долях світу це позначається через матеріальне втілення. Між подвигом деяких і дивом зміни відразу всіх лежить широке поле реальної модифікації поведінки певних верств і більшості населення і його об'єктивного втілення в матеріальні структури. Єдність об'єктивної й суб'єктивної детермінант рухає світом.

Деякі мислителі перебільшували значення об'єктивної і масово-суб'єктивної детермінант. К. Маркс перебільшував об'єктивну сторону історичного процесу й применшував значення соціальних груп, які організовували боротьбу за повалення суспільного ладу. Він виходив з гегелівської концепції єдності й боротьби двох начал, під якими в суспільстві трактував класи. Застосувавши гегелівську діалектику, К. Маркс вважав, що в процесі суспільного розвитку всі інші верстви зникають у міру становлення цієї суспільно-економічної формації, а головним фактором змін стає експлуатований клас. К. Маркс применшував значення всіх інших суспільних верств на догоду даній схемі. І при цьому суспільний розвиток поставав у перекрученій, надто спрощеній формі, що не давало помітити справжніх носіїв історичних змін. При такому підході неминучі штучності. Так, між рабовласниками й рабами існувала класова боротьба, що доходила до повстань, але раби, які не повстали, знищили рабовласницький лад. Між найбільшим повстанням рабів – повстанням Спартака, і катастрофою рабовласницького ладу пройшло 500 років. Отже, для зміни ладу мало повстання пригноблених. Потрібно, щоб у самому ладі визріли сили й засоби, які готують нові соціальні відносини. Сили творчі, а не руйнівні, якими є повстання. Ми знаємо, що в Китаї були селянські рухи, які закінчувались перемогою повсталих. І що, виникав передовий лад?

Зовсім ні. Проводир повстання, колишній селянин оголошував себе імператором, а його сподвижники ставали панівним феодальним класом, і все поверталося до попереднього стану. Цю метаморфозу психологічно переконливо зобразив Дж. Оруелл у романі «Скотарня». Поневолений клас, у якому відсутні творчі можливості, не може придумати нічого нового, що прийшло б на зміну існуючому ладу.

В. Ленін зазначав, що пролетаріат не може виробити ніякої свідомості, крім економічної, тобто крім бажання жити так само багато, як правлячий клас. Він пропонувалося вносити нову ідеологічну свідомість. Тут у В. Леніна переважають елементи суб'єктивізму. Нову свідомість у робітничий клас треба вносити, але для цього необхідно, щоб вона була, й існував досить потужний прошарок, у якому вона б функціонувала. Такої не виявилося, і тому партія, що перемогла, у яку входило 24 тис. членів, переродилася подібно до китайських селян, відновивши (а точніше, не змінюючи) капіталістичні відносини, а саме створивши систему державного капіталізму, ставши сукупним власником засобів виробництва, які на папері належали трудящим. Та й не настільки важливо, кому належать засоби виробництва – не тільки формально, але й фактично (як свідчить сучасна революція менеджерів), основне, хто ними розпоряджається. У цьому розумінні можна сказати, що в СРСР революція керуючих наступила раніше, ніж на Заході, але капіталістичні відносини не були знищені. Після 1991 р. в Україні приватна власність була знову відновлена в рамках капіталізму XIX ст., і все повернулося до свого попереднього стану.

К. Маркс ураховував тільки тиск мас знизу, але не боротьбу усередині правлячої еліти (він уважав, що її немає усередині монолітного експлуататорського класу) і зовнішній вплив, тоді як мали значення всі ці фактори. Так, безпосередньою причиною загибелі рабовласницького ладу був напад варварів на Рим, як і дозрівання феодальних відносин усередині системи. Безпосередньою причиною загибелі феодального ладу була також третя сила – буржуазія, що підняла на боротьбу за свої інтереси, представлені як всенародні, пролетаріат. Втім, всі три форми експлуатації – рабовласницька, феодальна й капіталістична – діють у сучасному світі, вони нікуди не зникли, змінилася їхня відносна вага. Яка третя сила визріває в надрах капіталістичного ладу, що може його змінити?

Третя сила. Стародавні філософи стверджували, що перш ніж обговорювати що-небудь, треба домовитися про основні поняття. Нам тут необхідно уточнити поняття інтелігенції. Багато суперечок про українську інтелігенцію виявилися безуспішними саме тому, що учасники їх мали на увазі під словом «інтелігент» кожний своє. Звернемося до словників. У «Філософській енциклопедії» інтелігенція визначається як «суспільний прошарок, у яку входять особи, що професійно займаються розумовою працею». Саме маючи на увазі таке розуміння інтелігенції, про неї говорили як про соціальний прошарок у соціалістичному суспільстві. Інтелігенція може зіграти помітну роль у боротьбі за справедливе суспільство.

Як писав французький соціолог Р. Тоні, «проблеми нашої цивілізації не є лише в тім, як багато хто вважає, що плоди промислового виробництва розподіляються несправедливо», а в тім, що «промисловому виробництву почало належати першорядне місце серед всіх інших людських інтересів»79. Грошовий тоталітаризм можна перебороти, тільки вийшовши за його межі в ті галузі, де він безсилий: сфери творчості, любові тощо, тобто тим самим шляхом, яким переборюються й усі інші форми тоталітаризму. У всіх попередніх типах суспільства основні ресурси перебували в обмеженій кількості, і їх не вистачало на всіх. Це було політично або економічно несправедливе суспільство. Тільки сьогодні при переході до інформаційного суспільства, коли головним стає невичерпний ресурс – інформація, з'являється можливість зробити суспільство справедливішим. Кожному може бути надана однакова можливість користуватися невичерпними ресурсами. Це ресурси: 1) інформаційні – слова, друку, зборів; 2) екологічні – ресурси середовища проживання. Далі – такі ресурси, які можуть бути розділені порівно – юридичні. За ними йдуть вичерпні ресурси. Тут справедливим буде наділення всіх мінімальною кількістю ресурсів – економічних, політичних, і розподіл понад мінімум в інтересах усього суспільства.

Завдання, яке поставив ще Б. Паскаль, «об'єднати силу зі справедливістю, усе ще залишаються, і ми повинні розглядати об'єктивні й суб'єктивні можливості такого об'єднання. Недостатньо, щоб думка прагнула до втілення в дійсність, сама дійсність має прагнути до думки»80. «Справедливість, не підтримана силою, немічна сила, не підтримана справедливістю, тиранічна»81. Об'єктивна можливість об'єднання сили й справедливості – становлення інформаційного суспільства, суб'єктивна – ріст інтелігенції. Інформаційне суспільство дає можливість зробити спільний інтерес сильнішим.

Різні типи суспільства можуть внести свою частку в побудову справедливішого суспільства. Схід може дати майбутньому духовну силу, Захід – оформити її, а українець, використовуючи основні риси національного характеру – жертовність, самовідданість і здатність до самообмеження, – може очолити боротьбу за його становлення. Інтелігенція – двигун сучасної історії, але визначити її рух настільки ж складно, як пророчити пришестя Христа або кінець світу. Можна підштовхнути процес, але не слід видавати бажане за дійсне, як це не раз було в минулому. Можна пророчити й способи боротьби. Уперше в інформаційному суспільстві, коли головним ресурсом стає інформація, а її носіями є люди, які не мають великої матеріальної сили – ні в прямому, ні в переносному значенні, – виникає надія на те, що й засоби боротьби будуть не матеріальними, а духовними, і боротьба буде ненасильницькою. Праобразом боротьби майбутнього може бути сатьяграха Махатми Ганді, що поєднає ненасильницький опір і жертовність.

 

Соціальна нерівність

Зворотною стороною прагнення до ідеального суспільного ладу, заснованому на рівності людей, і одночасно стимулом побудові утопічних систем є реальна нерівність людей між собою як у фізичному, так і в соціальному значенні: П. О. Сорокін зазначає, що соціальна нерівність існувала за всіх часів. У первісному суспільстві найбільш привілейованими людьми були жерці й вожді, пізніше волхви й князь із дружиною тощо. Інакше кажучи, завжди існувала еліта й, як частина її, правляча еліта. Саме суспільство будувалося із соціальних прошарків або класів: рабів і рабовласників, феодалів і кріпаків та ін. Соціальна нерівність притаманна не тільки людям, але й тваринам. Із цього погляду сумнівно думати, що існував первісний комунізм.

Індивіди, що користуються привілейованим становищем, – це особи, визнані обдарованими надзвичайними здібностями й/або приналежні до еліти. «Іншими словами, мірою чеснот індивіда була не сукупність його особистих рис і заслуг, а характер тієї групи, членом якої він був. Якщо ця група займала вершину суспільних щаблів, якщо вона була оточена ореолом, всі її плюси, все її світло й всі її привілеї падали й на долю її члена»82. Становище змінилося в наш час. «Відмінність ця полягає в тому, що тепер ступінь заслуг індивіда визначається вже не його приналежністю до тієї чи іншої групи, а його особистими характеристиками, його індивідуальними заслугами»83. Критерій оцінки заслуг став індивідуальним і рівним для всіх. Зникла спадковість привілеїв або релігійно-юридична основа суспільної диференціації.

Радикально змінилися, за П. Сорокіним, і погляди на цінність і заслуги. «З релігійної основна цінність стала людською, світською»84. Жрець, вождь оцінювалися раніше з погляду божественної благодаті. У сучасному суспільстві сама людина «свята і самоцінна». Звичайно, у реальному житті така десакралізація протікає аж ніяк не просто. У радянський час служителі релігійного культу розглядалися державою як звичайні громадяни, тоді як вожді, по суті, «обожнювалися». Нині в Україні престиж релігійних діячів зріс, але чи може він досягти такого рівня, як у середньовічні часи – це велике питання. П. Сорокін зазначає, що гасло «кожному по заслугах», звільнившись від залежності від божественної благодаті в її носіїв, набув форми «кожному в міру його участі в обороні країни від ворога, у міру його відданої служби й участі в її управлінні», а потім набув форми «кожному по капіталу», що теж не назавжди.

Що має встати на місце капіталу в цій формулі? За П. Сорокіним, формула повинна набути такого вигляду: «Кожному за ступенем його особистої соціально корисної праці». А «оскільки праця нині випадає в основному на долю «нижчих мас» – селян і робітників, то, якщо вона стає головним видом суспільної заслуги, очевидно в силу спільного закону, це має спричинити поширення повноти прав і на ці «низи»85.

П. Сорокін солідарний з А. Токвілем, що в сучасному суспільстві має місце тенденція до вирівнювання. Велич слів французької революції «свобода, рівність, братерство» у тім, що світ насправді йде в цьому напрямку. Тенденція вирівнювання економічного й політичного становища всередині країн, з одного боку, справді прокладає собі дорогу, і разом з нею тенденція все більшої свободи (хоча насильницьке вирівнювання призводить до обмеження свободи). З іншого боку, зростає нерівність між країнами (особливо Півночі й Півдня). Братерство залишається поки долею малих груп, але у зв'язку з руйнуванням сімейних зв’язків цей зв’язок все більше скорочується.

П. Сорокін порушує питання: як же має трактуватися соціальна рівність у своєму ідеальному завершенні? «Чи означає вона тільки встановлення відомої пропорційності між заслугами індивіда або групи й соціальних цінностей (благами) за ці заслуги? Або ж вона може трактуватися як рівність благ однієї особистості із благами всіх інших?».86 П. Сорокін вважає, що в майбутньому можливий рівний розподіл економічних благ. У комуністичній ідеології соціальна рівність розуміється як знищення класів. За П. Сорокіним, можливий рівний розподіл права на знання (інтелектуальна рівність), права на честь, повагу й визнання, права на максимум моральності (моральна рівність) і ін.