Методологія соціології

магниевый скраб beletage

Методологія – це вчення про методи, підходи, способи наукового дослідження. Кожній науці властива своя особлива методологія, оскільки метод, як відомо з філософії, іманентний предметові дослідження.

Соціологія, за О. Контом, визнає пріоритет цілого над частиною й синтезу над аналізом. Цим її методологія відрізняється від методології наук про неживу природу, у якій, навпаки, має місце пріоритет частини над цілим і аналізу над синтезом, але подібна з методологією біології.

О. Конт сформулював уявлення про два розділи соціології: соціальну статику, яка припускає анатомічний аналіз структури суспільства в даний момент і доходить до дослідження умов нормального стану будь-якого суспільства, і соціальну динаміку, що займається описом послідовних етапів розвитку суспільства з метою виявлення законів його розвитку. Статика й динаміка співвідносяться з поняттями відповідно до порядку й прогресу. І природно, кожному з цих розділів властива своя методологія.

Про специфіку методології соціології ще в XIX ст. у працях двох учених, які стоять біля її витоків, – Е. Дюркгейма й німецького соціолога М. Вебера (1864–1920), склалися два різних уявлення, які пояснюються специфікою цієї науки.

У книзі «Метод соціології» Е. Дюркгейм уперше сформулював чітке уявлення про методологію соціології, яке в загальних рисах містилося у вченні О. Конта, але не було розгорнене з такою вичерпною повнотою.

Основоположник першого напрямку Е. Дюркгейм підкреслював у методологічних працях, що соціологи повинні настільки ж неупереджено вивчати свій предмет, як натуралісти. «Таким чином наше правило... вимагає тільки одного: щоб соціолог занурився у стан духу, у якому перебувають фізики, хіміки, фізіологи, коли вони вступають у нову, ще недосліджену галузь своєї науки»3. Головним для Е. Дюркгейма є поняття соціального факту. У загальній методології науки це відповідає поняттю наукового факту в соціології. Е. Дюркгейм виділяє дві формули, покликані обґрунтувати наявність предмета соціології і його доступності емпіричному дослідженню. Перше: соціальні факти варто розглядати як речі. Під цим Е. Дюркгейм мав на увазі, що потрібно спостерігати соціальні факти ззовні, як ми спостерігаємо фізичні речі, тобто об'єктивно, які існують незалежно від свідомості дослідника. Така точка зору одержала назву позитивізму в соціології (згадаємо, що засновником позитивізму як філософського напрямку був «батько» соціології О. Конт).

Сам Е. Дюркгейм надавав перевагу слову «раціоналізм». Соціальні факти, вважав він, мають властивості, які не містяться в самій свідомості людини, оскільки суспільство не зводиться до сукупності його членів. Як властивості води не виводяться із суми властивостей атомів водню й кисню, так властивості суспільства, досліджувані соціологією, не виводяться із суми властивостей його членів. Е. Дюркгейм стверджував, що суспільство – це не просто сума індивідів, а система, створена їхнім об'єднанням, особлива реальність із властивими їй ознаками. Тому й пояснювати суспільне життя потрібно соціологічними, а не психологічними або іншими причинами. Між психологією й соціологією, за Е. Дюркгеймом, існує такий же розрив, як і між біологією й фізико-хімічними науками. Отже, Е. Дюркгейм обґрунтовував свій підхід наявністю емерджентних властивостей соціальних систем, які утворюються саме за рахунок соціокультурної взаємодії, досліджуваної соціологією. Надалі такі уявлення дали підставу для розвитку системного підходу, націленого на вивчення саме емерджентних властивостей об'єктів.

Позитивістському підходу в соціології протистояв підхід М. Вебера, який брав до уваги фундаментальні відмінності предмета гуманітарних наук від природничих. Вони полягають: 1) у більшій складності соціальних систем; 2) у залежності соціальної реальності як від об'єктивних, так і від суб'єктивних факторів (від психологічної реальності); 3) у включеності в соціальне дослідження особистих, групових і ідеологічних інтересів; 4) в обмеженості можливості експерименту в суспільних науках – як у розумінні одержання результатів, так і в розумінні їхньої перевірки (тут часто доводиться задовольнятися спостереженням).

Американські соціологи У. Томас і Ф. Знанецький вважають, що останнє навіть важливіше, ніж складність соціальних явищ порівняно з природними: «Соціальна теорія як така не може перевірити свої результати лабораторним методом, а повинна повністю покладатися на логічну досконалість свого абстрактного аналізу й синтезу», що «робить проблему контролю обґрунтованості узагальнень особливо важливою»4. Відмінність від природничих наук, за У. Томасом й Ф. Знанецьким, у тім, «що в той час як наслідок фізичного феномена цілком залежить від об'єктивної природи цього феномена й може бути перелічене на основі його емпіричного змісту, то наслідок соціального феномена залежить до того ж і від суб'єктивної позиції, яку займає особистість або група щодо даного явища, і може бути прораховано, якщо ми знаємо не тільки об'єктивний зміст передбачуваної причини, але також і значення, яке вона має в цей момент для даних мислячих істот»4.

Ці відмінності з предмета визначають специфіку гуманітарних наук. Вона характеризується такими рисами: історичність, зв'язок з культурою, розуміння. Історичність гуманітарних наук проявляється в тім, що коли об'єктом пізнання стає людина, зовсім закономірно виявляти цікавість до особливих рис індивіда, тієї або іншої спільності, епохи. Зв'язок гуманітарних наук з культурою визначає потребу в розумінні цінностей, якими керуються люди, що творять культуру. Ціннісне судження суб'єктивне, але врахування цінностей необхідне у гуманітарних дослідженнях для їхньої організації й відбору фактів. Відбір виробляється за принципом, який називається віднесенням до естетичних, моральних або політичних цінностей. У гуманітарних науках йдеться не про гіпотетико-дедуктивну систему, як у природничих, а про сукупність тлумачень, кожне з яких ґрунтується на відборі фактів і нерозривно пов'язане із системою цінностей. Якщо відбір фактів суб'єктивний, то що дає гуманітарній науці загальнозначущість її результатів? Об'єктивні процедури перевірки її результатів. Під розумінням мається на увазі, що якщо в природничих науках пояснити спостережувані феномени можна тільки з допомогою математичних за формою й характером посилань і розуміння має таким чином опосередкований характер, то в гуманітарних науках розуміння виявляється безпосереднім, оскільки людська поведінка – це зовнішньо проявлене усвідомлення наділених розумом індивідів.

Специфіка соціології як науки привела М. Вебера до висновку, що в той час як природничі науки націлені на пояснення, суспільні – на розуміння. З погляду цього підходу, «вся соціальна, значуща людська поведінка є вираженням мотивованих психічних станів, що внаслідок цього суспільствознавець не може бути задоволений спостереженням соціальних процесів просто як послідовності «зовнішнім чином пов'язаних між собою» подій і що встановлення кореляцій або навіть універсальних зв'язків у цій послідовності подій не може бути його кінцевою метою. Навпаки, він повинен конструювати «ідеальні типи» або «моделі мотивацій», – терміни, у яких він прагне «зрозуміти» наявну соціальну поведінку»5. На думку М. Вебера, пошук істини в соціології неможливий без почуттєвого ставлення до об'єкта дослідження, переживання і «вживання» у нього.

Розуміння, за М. Вебером, може бути як раціональним, так і на основі співпереживання й відчування. З погляду американського соціолога А. Шюца, розуміння – не метод, а особлива форма особистого досвіду, у якій людина одержує знання про соціокультурні відносини.

М. Вебер назвав соціологію наукою, що «розуміє», тобто шукає зміст соціальних дій людей. «Соціологія, що розуміє» розглядає явища зсередини, але не з погляду їх фізичних або психологічних властивостей, а з погляду їхнього змісту. Відмінність М. Вебера від Е. Дюркгейма не в тім, що він менш раціональний, навпаки, він припускає раціональною не тільки науку, але й (частково) поведінку людини.

Мета гуманітарних наук, за М. Вебером, двояка: дати пояснення причинних зв'язків (як роблять природничі науки), а також інтерпретацію, що розуміє поведінку людських спільностей. На початку гуманітарного дослідження варто побудувати ідеально-типову конструкцію індивідуальної історичної події. М. Вебер увів методологічно важливе в соціології поняття «ідеального типу»: «Конструкція мети раціональної дії – внаслідок своєї зрозумілості й заснованої на раціональності однозначності – служить у соціології типом («ідеальним типом»), з допомогою якого реальними, зумовленими різними ірраціональними факторами (афектами, оманами), поведінка може бути зрозуміла як «відхилення» від раціонально сконструйованої»6. Ідеальний тип пов'язаний з категорією розуміння, оскільки будь-який ідеальний тип – це встановлення осмислених зв'язків, притаманних якій-небудь історичній цілісності або послідовності подій. В ідеальному типі виділяються не спільні для всіх історичних індивідуальностей риси й не пересічні характеристики, а типові ознаки явища як такого. Ідеальний тип не слід плутати з ідеалом. Ідеальний тип співвідноситься з дійсністю, тоді як ідеал призводить до оцінного судження. Може бути ідеальний тип будь-якого явища, у тому числі негативного. Щоб легше зрозуміти, що таке ідеальний тип, корисно зіставити його з типами, зображуваними в художніх творах: типом зайвої людини, поміщика, героя-одинака тощо. Треба тільки мати на увазі, що створення типів у творах мистецтва – кінцева мета, тоді як у соціологічних дослідженнях – тільки засіб побудови теорії. Це типи з вираженими характерними рисами великої кількості конкретних людей, які виконують певну соціальну роль (типи політичних лідерів і т. д.). М. Вебер особливо підкреслював, на противагу позитивізму, що «ідеальні типи» не витягаються із емпіричної реальності, а конструюються теоретично. Він наголошував, що ідеальний тип не гіпотеза, а лише вказує, у якому напрямку має йти утворення гіпотез. Його можна віднести до особливого виду емпіричних узагальнень. Отже, гуманітарні науки є водночас і розуміючими, і причинними. Причинність у гуманітарних науках неоднозначна. Так з'єднуються дві мети гуманітарного дослідження – пояснити й зрозуміти.

В Е. Дюркгейма було близьке до цього поняття соціального виду, яке він використав за аналогією з біологічним видом. «...Між безперечною безліччю історичних суспільств єдиним, але ідеальним поняттям про людство є посередники – соціальні види»7. В іншім місці Е. Дюркгейм говорить про соціальні типи. З різними типологіями ми будемо зустрічатися в соціології дуже часто.

Методологію М. Вебера не обов'язково протиставляти методології Е. Дюркгейма. Можна вважати, що вони доповнюють один одного, і потреба в такім доповненні варіюється залежно від того, якою мірою раціональний компонент входить у досліджувану реальність. Відмінність у двох методологічних підходах, важлива на стадії утвердження методології соціології, на цей момент багато в чому стерлася. Визнається, що соціологія «є водночас і розуміючою, і пояснюючою. Розуміючою, оскільки вона виявляє логіку індивідуальних або колективних учинків. Пояснюючою – тому що вибудовує закономірності й окремі, одиничні вчинки включає в цілісності, які надають їм сенсу»8.

У повноцінному соціологічному дослідженні позитивна (раціональна) позиція вченого не обов'язково повинна протистояти включенню його почуттів. Цілісне дослідження може бути проведене тільки цілісною людиною. Тому методологічні підходи можуть застосовуватися спільно.

У XX ст. у соціології утвердилися підходи: системний, націлений на вивчення емерджентних властивостей соціальних систем; структурний, який досліджує соціальні структури; функціональний, що бере за основу вивчення функцій систем. Всі вони необхідні для цілісного пізнання соціокультурних взаємин, і з їхнього сполучення часом складалися нові синтетичні підходи (наприклад, структурно-функціональний).

Методи, що застосовуються в соціології

Метод – це сукупність дій, покликаних допомогти досягненню бажаного результату. Першим на призначення методу в Новий час указав французький математик і філософ Р. Декарт у праці «Роздуми про метод». Але ще раніше один із засновників емпіричної науки Ф. Бекон порівняв метод пізнання із циркулем. Здібності людей різні, і для того щоб завжди домагатися успіху, потрібний інструмент, який зрівнював би шанси й давав можливість кожному одержати потрібний результат. Таким інструментом і служить науковий метод. Метод не тільки зрівнює здібності людей, але також робить їхню діяльність однаковою, що є передумовою для одержання однакових результатів всіма дослідниками.

Науковий метод як такий поділяється на методи, використовувані на кожному рівні досліджень. Виділяються, отже, емпіричні й теоретичні методи.

До емпіричних методів належать:

спостереження – цілеспрямоване сприйняття об'єктивної дійсності;

опис – фіксація засобами природної або штучної мови відомостей про об'єкти;

вимір – кількісна характеристика властивостей об'єктів;

порівняння – зіставлення об'єктів за подібними ознаками або сторонами;

експеримент – спостереження в спеціально створюваних і контрольованих умовах, що дозволяє відновити перебіг явища при повторенні умов.

До теоретичних методів належать:

формалізація – побудова абстрактно-математичних моделей, що розкривають сутність досліджуваних процесів;

аксіоматизація – побудова теорій на основі аксіом (тверджень, доведення істинності яких не потрібне);

гіпотетико-дедуктивний метод – створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження про емпіричні факти.

Іншим принципом класифікації розглядається сфера використання методу: у всіх галузях людської діяльності; у всіх галузях науки; в окремих розділах науки. Відповідно виділяють загальні, загальнонаукові й конкретно-наукові методи.

До загальних методів належать:

аналіз – розчленовування цілісного предмета на складові частини (сторони, ознаки, властивості або відносини) з метою всебічного вивчення;

синтез – з'єднання виділених частин предмета в єдине ціле;

абстрагування – відволікання від несуттєвих для даного дослідження властивостей і відносин досліджуваного об'єкта з одночасним вичленовуванням цікавлячих властивостей і відносин;

узагальнення – прийом мислення, унаслідок якого встановлюються спільні властивості й ознаки об'єктів;

індукція – метод дослідження й спосіб міркування, коли загальний висновок будується на основі окремих посилань;

дедукція – спосіб міркування, коли із спільних посилань з необхідністю витікає висновок окремого характеру;

аналогія – прийом пізнання, коли на основі подібності об'єктів в одних ознаках роблять висновок про їхню подібність в інших ознаках;

моделювання – вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення й дослідження його копії (моделі), що заміщає оригінал з певних сторін, які цікавлять дослідника;

класифікація – поділ всіх досліджуваних предметів на окремі групи згідно з ознакою, важливою для дослідника (особливо часто використовується в описових науках, у тому числі в соціології).

Велике значення в сучасній науці набули статистичні методи визначення середніх значень, що характеризують всю сукупність досліджуваних предметів.

Методи соціології, як і будь-якої іншої науки, поділяються на ті самі три великі групи. До загальних належать логічні методи: індукція – дедукція, аналіз – синтез, аналогія, а також порівняння, класифікація, вимір, ідеалізація тощо. Зазначені методи конкретизуються в рамках соціології. Так, порівняння перетворюється в порівняно-історичний метод, що є одним з основних у соціології, а ідеалізація перетворюється в такий важливий методологічний прийом, як створення «ідеальних типів».

До загальнонаукових методів належать наукове спостереження, науковий експеримент, наукове моделювання й інші методи дослідження, про специфіку застосування яких у соціології буде розказано нижче.

До конкретно-наукових методів у соціології належать контент-аналіз – метод роботи з документами в емпіричній соціології, соціометрія тощо, про які йтиметься нижче.