Соціологія поселень

магниевый скраб beletage

 

Перехід до осілого життя після неолітичної революції 10 тис. років тому й утворення хліборобсько-скотарського господарства привели до створення історично перших поселень – сіл, що складалися з декількох окремо розташованих жител. У селах має місце специфічне для суспільства сусідів особисте знайомство один з одним. Відносини між людьми в них відповідали відносинам у малій групі.

Приблизно 6 тис. років тому з'явилися перші цивілізації, характерною ознакою яких стала наявність міст. За М. Вебером, необхідною ознакою міста є те, що воно становить замкнене (у будь-якому разі, відносно) велике поселення, де є ринок – «наявність не спорадичного, а регулярного товарообміну усередині поселення як істотної складової частини доходу й задоволення потреб населення»2.

Необхідність у містах пов'язана з ростом поділу праці й потребою, що випливає звідси, в обміні товарів між окремими територіями із проживаючим на них сільським населенням.

Зі збільшенням кількості міст і чисельності жителів у них ріс поділ праці між міськими й сільськими жителями. У міста переселялися люди, які не хотіли займатися сільськогосподарською працею – ремісники, торговці. Відповідно розвивався ринок як засіб обміну між товарами, що виготовлялися в місті, необхідними сільським жителям, і сільськогосподарськими продуктами, які потрібні жителям міст. Ріст ринку й необхідність забезпечення безпеки товарообміну й міського населення вимагали росту чисельності війська і бюрократичного апарата. У місті людина все далі відходила від природи, готовлячи кризу своїх відносин з нею. Соціальні відносини в містах будуються за принципом відносин у великих групах, що відразу відчувають на собі люди, які приїжджають із сільської місцевості.

Залежно від типу основних споживачів на міському ринку, міста можуть бути чиновницькими, якщо основними споживачами є посадові особи (приклад: Пекін), або вотчинними, якщо основними споживачами є вотчинники й носії політичної влади (приклад: Москва). «У всіх цих і численних подібних випадках місто є більшою або меншою мірою містом потреб, тому що шанси на доходи його підприємців і торговців залежать від наявності серед населення різних за становищем великих споживачів... Місту споживачів протистоїть як промислове, так і торговельне місто»3.

В античності житель міста мав земельний наділ, який його годував. Таке місто називається містом сільськогосподарського типу. Дотепер це збереглося в малих містах, але не у великих, сучасних, жителі яких купують продукти харчування. Античні міста були найчастіше політично незалежними, і житель міста ставав громадянином поліса, наділеним всіма правами й обов'язками щодо управління ним. Приклад: Афіни. Такі міста стають основами держав і навіть імперій, як, наприклад, Рим.

У стародавності й у Середні віки місто часто було фортецею й місцем перебування гарнізону. Формою фортеці міг бути частокіл або високі вали. Фортеця називалася «бург», а жителі, зобов'язані її зберігати й сторожити, називалися буржуа. Так виник новий стан. «Однак історично найважливішими попередниками міського укріплення є не обгороджені села або викликані необхідністю укріплення, а щось інше, а саме бург, фортеця, де жив сеньйор з підлеглими йому як посадовій особі або особисто як його дружини воїнами разом з сім'ями і челяддю»4. Із влади правителя в місті поступово утворилася державна влада. «У Месопотамії... утворенню територіальних царств передувала влада князів, які сиділи у фортецях, так само як у Західній Індії в період Вед, імовірно, в Ірані часів найдавніших Гат»5.

«Не кожне «місто» в економічному розумінні й не кожна фортеця, де діяло особливе в політико-адміністративному сенсі право жителів, були «общиною». Як масове явище, міська община в повному розумінні цього слова відома тільки Заходу»6. Тільки на Заході жителі міст склали особливий стан городян, які мали певні привілеї. У той самий час у містах Європи зникали традиції інших станів, як і родові зв'язки. Але міська влада формувалася на основі панування родів. Західне місто «було не тільки економічно центром торгівлі й ремесла, політично (зазвичай) фортецею й часто місцезнаходженням гарнізону, адміністративно-судовим органом, але також скріпленим клятвою братерством... У Середні віки місто було скріпленою клятвою «комуною» і вважалося в правовому розумінні «корпорацією»... Виникнення автономної й автокефальної корпорації в Середні віки з управлінням міської ради, очолюваної «консулом», «майером» або «бюргермейстером» – явище, що істотно відрізняється від усіх не тільки азійських, але й античних міст»7.

Міські комуни в Європі стають постійним явищем до XI ст. Під «комуною» тлумачилося те, що міста мали власні політичні права, автономію судовиробництва й проводили самостійну господарську політику. Вищим суверенним органом комуни в італійських містах уважалися офіційні збори городян (парламент). В Англії при королі Іоаннові Безземельному (1199-1216) не тільки була прийнята Велика хартія вольностей (1215), але Лондон став комуною з обраними шерифом, мером і суддями, які з початку XIII ст. разом з виборними радниками були об'єднані в міську раду.

Політична самостійність призводила до того, що міста повністю підкоряли собі більші околишні території, а іноді й інші міста, і засновували заморські колонії. Особливо це вдавалося Венеції й Генуї. Італійські й ганзейські (що входили в Ганзейський союз міст) проводили власну міжнародну політику.

У Середні віки в містах було прийнято запрошувати правителів з інших місць (згадаємо й про запрошення Рюрика в Новгород), не приналежних ні до одного з міських угрупувань, що боролися за владу.

На питання, чому саме в Європі розпочався такий розвиток міст, М. Вебер відповідає: «Виникненню міського братерства, отже, міської громади, перешкоджала магічна замкненість родів, а в Індії – каст. У Китаю роди були носіями важливих релігійних традицій культу предків і тому непорушні», і в кожному місті був свій бог (або шанований у культі колишній мандарин міста)8. У Греції поширення використання рабів належить саме до розквіту демократії. «Це співіснування рабської й вільної праці виключило в античності можливість виникнення цехів. «Демократичне» місто поділяється не на цехи, а на demoi або триби, отже, на територіальні й (формально) переважно сільські округи».9 Такий розвиток середньовічних європейських міст і привів до становлення капіталізму й сучасної держави.

Поки переважаючим способом господарювання залишалося сільське господарство, міста виконували роль столиць держав (у простішому випадку –це міста-держави) і мали більшу або меншу автономію (як, наприклад, міста Ганзейського союзу). В епоху становлення капіталістичного способу господарювання роль міст зростала. Вони перетворювалися в центри промислового виробництва й культурного життя. Починаючи з XVIII ст. можна говорити про тенденції урбанізації, тобто ріст кількості й значення міст. Якщо на початку XX ст. чисельність сільського населення переважала, то до кінця XX ст. більша частина населення розвинених країн проживала в містах. Іде процес росту міст за рахунок сільської місцевості, ніби діє закон соціального притягання: сильніша маса в містах притягає до себе розрізнені маси сільського населення. Причому великі міста притягають більше. Так з'являються мегаполіси, надміста з населенням понад 10 млн осіб, які якісно відрізняються від маленьких і середніх міст.

Нині тенденція урбанізації – одна з основних світових тенденцій, і її показники в XXI ст., очевидно, будуть рости по експоненті.