Політична соціологія

магниевый скраб beletage

 

Політична соціологія вивчає соціокультурні відносини, пов'язані з управлінням суспільством. Слово «політика» походить з грецької «поліс» – місто. Етимологія пов'язана з історією: грецькі міста становили окремі держави, що виконували всі функції управління, а в одному з таких міст-держав – Афінах зародилася демократична форма правління (демократія в букв. перекладі – «влада народу»), що зробила управління державою не тільки правом, але й обов'язком всіх громадян поліса.

У широкому розумінні під політикою трактується діяльність з досягнення певних цілей у різних галузях, у вузькому – політика – сфера відносин між людьми, які виникають із приводу організації й функціонування державної влади. Держава як один з найважливіших соціальних інститутів – офіційно визнана політична форма організації суспільства, що має право на монопольне застосування насильства. У процесі регулювання поведінки людей держава здійснює політичну владу. Влада – це система соціально-політичних відносин, що виражають здатність, право й можливість кого-небудь вирішальним чином впливати на дії й поведінку інших людей, спираючись на волю, авторитет, юридичні й моральні норми, загрозу примусу й покарання, звичаї й традиції. Сутність влади знаходить своє вираження у відносинах панування й підпорядкування.

«Відмінність між владою й пануванням полягає в тім, що в першому випадку наказ не є законна необхідність, а підпорядкування – необов'язково борг, тоді як у другому випадку підпорядкування засноване на визнанні наказів тими, хто їм підкоряється».10 Панування може бути трьох типів. «Раціональне панування ґрунтується на вірі в обов'язковість легального встановлення й у легальність носіїв влади, що здійснюють панування. Традиційне панування засноване на вірі у священний характер старих традицій і в легітимність тих, хто традиційно покликаний здійснювати владу. Харизматичне панування припускає особисту відданість, викликану наявністю священного дару або доблесті в людини, і довіра до знайденого або встановленого нею порядку»11. Наприклад, коли ми виконуємо вимоги міліціонера показати документи – це раціональне панування. Воно ґрунтується на наявності форми, у яку одягнений міліціонер, що свідчить про його приналежність до державної влади. Коли ми поступаємося місцем у транспорті дитині, літній людині або жінці, ми додержуємося традицій, що існують у суспільстві. А от коли ми виконуємо бажання коханої людини, ми робимо це на основі нашого особистого до неї ставлення.

М. Вебер дає детальнішу класифікацію панування. Говорячи про раціональне панування, він аналізує характерні ознаки бюрократичної організації. Поняття традиційного панування він простежує до його диференціації на геронтократичне, патріархальне й патромональне. Геронтократія (правління старших) переходить у патріархальному суспільстві в панування правлячим родом чоловіків – патріархів, а в сучасну епоху в панування керівників підприємств – патронів, що піклуються про співробітників.

Має місце невідповідність між чотирма типами поведінки, за М. Вебером, про які зазначалося вище, і трьома типами панування. Його можна елімінувати, якщо два раціональних типи поведінки віднести до одного типу легального панування.

Ознаки держави: 1) особливий механізм у вигляді системи, що відокремлюється від суспільства, органів і установ; 2) система норм і встановлень, тобто право; 3) територія.

Держава виникла з додержавних неполітичних форм влади проводиря роду, племені, вождя, жерця або шамана в процесі розвитку суспільного поділу праці, соціальної диференціації й соціальної нерівності.

Існують різні концепції держави, що пояснюють причини її виникнення й роль у розвитку людства. Держава розглядалася як: досконала форма співжиття (І. Кант), втілене право (В. С. Соловйов), проекція божественного порядку на Землі (Г. Гегель), спосіб стримування егоїстичних і агресивних бажань людей (Т. Гоббс), примирення інтересів різних соціальних груп і досягнення спільних цілей (Ж.-Ж. Руссо), форма класового панування й насильства (К. Маркс, анархісти). Існують різні типи держави – і звідси кожна із цих концепцій черпає підстави для свого підтвердження.

Поняття політичної системи суспільства ширше поняття держави. Політична система складається із трьох рівнів. Перший рівень – ідеологічний, він включає сукупність ідеологічних поглядів, розповсюджених у цій політичній системі. Другий рівень – організації влади. До нього належить держава з усіма атрибутами, які уможливлюють здійснення влади – суд, армія, каральні й тюремні установи. Третій рівень – нормативний – сукупність законів даного суспільства: основний закон – Конституція, цивільний і кримінальний кодекс.

До політичних структур суспільства належать, крім держави з її трьома гілками влади – законодавчої, виконавчої й судової, політичні партії – організовані об'єднання частини населення на основі певної програми для участі в організації влади, і непартійні організації (наприклад, профспілки).

Соціологи виділяють три типи ставлення держави до підданих. Перший тип можна назвати тоталітарним. Це такий тип, коли держава регулює поведінку громадян у всіх сферах суспільного життя: не тільки політичній, але й моральній, релігійній, культурній, сімейній тощо. Другий одержав назву авторитарного. У цьому випадку держава бере на себе повноту влади в політичній сфері, а у всіх інші надає громадянам більшу свободу. Третій тип – демократичний – припускає, що громадяни беруть участь в управлінні державними справами з допомогою інститутів громадянського суспільства як сукупності недержавних об'єднань (наприклад, земляцтв, профспілок, клубів, освітніх установ, партій, творчих союзів) або індивідуально.

Відповідно виділяють три типи ставлення підданих до держави. Перший тип називають провінціалістським. Сюди належать особи, які цікавляться тільки справами, що відбуваються в їхньому регіоні, місті, селі, але не в державі в цілому. Другий тип одержав назву підданицького. Особи, що належать до цього типу, приймають і підтримують будь-яку владу в державі й зазвичай голосують на виборах за тих кандидатів, які знаходяться при владі в цей момент. Третій тип – ті, що беурть участь. Представники цього типу прагнуть до участі в державних справах і не тільки приходять на виборчі дільниці в дні виборів, але й активно включаються в політичне життя: беруть участь у мітингах, зборах, демонстраціях.

Виділяють також три рівні політики. Перший рівень – ідеологічний, або помилково свідомий (відповідно до визначення ідеології як помилкової свідомості, за К. Марксом). Другий – прагматичний – сукупність способів захоплення, утримання й здійснення влади. Цей рівень конкретної політики найменш раціональний і найбільш підсвідомий, тому що рішення тут приймаються найчастіше на основі інтуїції. Третій – сутнісний – рівень виявлення причин подій, що відбуваються. Це найраціональніший, справді свідомий рівень політичного життя, на якому й перебуває наука.

Політична соціологія вивчає форми правління в суспільстві, відносини між людьми й суспільними верствами в процесі управління державою, тенденції політичного життя й процеси політичного розвитку.

До основних тенденцій сучасного, політичного життя відносять глобалізацію, під якою трактується посилення ролі міждержавних регіональних і всесвітніх організацій на зразок ООН у розв'язанні політичних проблем.

До процесів політичного розвитку, характерним для сучасного життя, можна віднести модернізацію в країнах, що розвиваються (сюди належать: а) раціоналізація політичної влади, її більш відкритий характер; б) диференціація політичних функцій; в) розширення участі населення в політичному житті); модифікацію в розвинених країнах – процес зміни системи без руйнування основних принципів політичного устрою; трансформацію – перехід сучасної політичної системи від одного виду до іншого (приміром, зміна політичного ладу, що відбувся в Україні на початку 90-х років XX ст.).

Конкретні завдання політичної соціології в наступному: аналіз суспільної думки, виявлення рейтингів партій і окремих політиків, інтересів і симпатій електорату, що особливо важливо в період виборчої кампанії.

 

                       

 

           

 

                       

 

                       

 

           

                       

 

           

 

                       

 

           

           

Схема 10. Політична система суспільства

           

 

Політика й економіка. Політика в першу чергу звертає увагу на економіку, визнану базисом суспільства. Повне підпорядкування її припускає позбавлення окремих працівників не тільки приватної власності, але й господарської ініціативи, що також стає карною як спосіб прояву самостійності.

Як приклад розглянемо ситуацію в СРСР і Україні. У СРСР після Жовтневого перевороту 1917 р. спочатку експропріювали експропріаторів, потім усіх, хто має власність (селян), потім експропріювали думку (інтелігенцію), виправдавши тим самим найпохмуріші передбачення анархіста М. Штирнера. У підсумку розвал сільського господарства, перетворення селян з більш-менш вільних трудівників у підневільних працівників, які мають жити за вказівками зверху, а країни – з експортера харчової продукції в хронічного імпортера. Колгоспи й радгоспи, володіючи майже всією розораною землею, давали лише вдвічі більше продукції, ніж мізерні присадибні ділянки. Без припинення політично негативного впливу на економіку (у тій або іншій формі) продовольчу проблему не розв'язати. У так звані застійні роки криза почала насуватися й на індустрію. Політика КПРС під час відсутності реальної протидії не могла не прагнути до контролю над економікою за характером своєї природи. Вона могла дати свободу підприємствам тільки за неодмінної умови, що останні будуть беззаперечно підкорятися владі. Оскільки таких гарантій немає, то однією рукою даючи економічну свободу підприємствам, іншою її відбирали. В основі лежало небажання упускати головну власність – владу. Звідси принцип – усе змінювати, нічого не змінюючи. Економічна свобода підприємств небезпечна втратою політичної влади – от що змушувало стримувати господарську ініціативу підприємств. Вихідна теза про необхідність управляти економікою, щоб направляти розвиток суспільства, залишалася непохитною основою державної політики протягом 70 із зайвим років.

«Рефолюція» (новий термін, що означає корінну перебудову суспільства, досягнуту без крайніх форм насильства) 1991 р. привела до кардинальних змін в економіці, які також відбулися не спонтанно, а стали результатом нової державної політики. На зміну націоналізації промисловості, проведеної більшовиками, прийшов процес зі зворотним знаком – приватизація, тобто перехід від суспільної власності на засоби виробництва до приватної. Падіння виробництва більш ніж удвічі й, по суті, деіндустріалізація господарства – очікуваний наслідок. Так політика впливає на економіку.

Тісний зв'язок між політикою й економікою існує і в західних країнах. У трикутник пануючої еліти входять ті, хто заправляє корпораціями, які охороняють свої привілеї (взагалі всі члени пануючої еліти – люди багаті), і невідомо, у чиїх руках більше реальної влади. Мабуть, швидше в економічної еліти, ніж у політичної.

Який вплив сильніший – політики на економіку, чи навпаки? Відповідаючи на це питання, Р. Арон пише, що в країнах, де традиційно важливіші політичні відносини (він має на увазі Схід), політика впливає на економіку більше, а в країнах, де традиційно важливіші економічні відносини (західні країни), більший вплив економіки на політику.

Ідеалом взаємин економіки й політики можна вважати концепцію соціальної держави, розглянену вище. Політика має так впливати на економічні відносини, щоб зберігалися параметри соціальної держави, забезпечуючи всім громадянам необхідний економічний і соціальний мінімум і регулюючи економічну нерівність таким чином, щоб вона йшло на користь всьому населенню.

Політика й право. Ступінь впливу політики на право знов-таки найкраще показати на прикладі СРСР і нинішньої України. Прийшовши до влади в 1917 р., більшовики оголосили, що право, як і держава, було буржуазним і тому його необхідно знищити. Хто ж буде виконувати відтепер юридичні функції? Право, як і все інше, класове, і на зміну буржуазному має прийти пролетарське право. Що це таке і як воно функціонуватиме? За В. Леніним, наводити порядок повинні збройні робітники, караючи на місці без суду й наслідків. В епоху Громадянської війни так і було, а потім форми права відновили, але швидше як видимість, ніж по суті, аж ніяк не перешкоджаючи масовим незаконним репресіям.

Починаючи з розгону Установчих зборів, які не підтримали більшовиків, правові норми ніколи не розглядалися як щось необхідне, а швидше як «буржуазний мотлох», без якого цілком можна обійтися. Цьому розумінню сприяло й те, що в марксизмі право, як і духовна культура взагалі, – лише надбудова над економікою, звідки тільки крок до визнання її чимсь другорядним. Марксизм виходить із визначального характеру держави стосовно права й моралі суспільства, що майже було закріплено після Жовтневого перевороту. «Загальне виборче право – знаряддя панування буржуазії», – писав В. Ленін. Висновок: геть загальне виборче право й буржуазне право взагалі! За В. Леніна мали місце розстріли без суду й наслідків та інші антиправові дії. У 1921 р. В. Ленін проголосив нову економічну політику (НЕП), але не створив для неї правових гарантій. Й. Сталін знищив економічну політику В. Леніна після його смерті, скориставшись відсутністю права.

Відповідно до існуючих теоретичних установок право стало поступово перетворюватися у фікцію. Але держава залишилася. Більше того, під час відсутності стримуючого впливу права й маючи всі важелі влади, воно ставало всемогутнім, а народ – безправним. Під час відсутності правових механізмів набуло чинності право сильного. Царська правляча система була зруйнована, а замість її затвердилася необмежена влада ЦК КПРС і його представників на місцях. Це допомогло створити Сталіну режим особистої влади. При царі суд присяжних виправдав Віру Засулич, що зробив політичне вбивство. Чи могло таке трапитися при Сталіні?

«Рефолюція» 1991 р. ліквідувала неправову владу КПРС в Україні. Але неодноразово спостерігалося, як вищі чини виконавчої влади маніпулюють органами правосуддя, домагаючись потрібних. Альтернативою правової держави є правове свавілля й створення кримінальної держави.

Ідеал взаємин політики й права – правова держава, про яку писав Ж.-Ж. Руссо, коли вищу державну цінність представляє закон і перед ним усі рівні. У Конституції України записано, що в нас правова держава, але це побажання на майбутнє, до якого, втім, всі країни лише більшою або меншою мірою наближаються.

Політика й мораль. Це складна тема для сучасної політики, про що свідчить відомий вираз «політика – брудна річ». Так не могли вважаати Платон і Аристотель, тому що для цих мислителів політика служить загальному добру, а єдність етики й політики – очевидна. Навіть у Новий час із концепції утилітаризму випливало, що мета політики – досягнення найбільшого добра для найбільшої кількості людей. Але в XX ст. М. Вебер відрізняє етику переконань (і милосердя) від етики відповідальності (і справедливості) і святих від політиків. Е. Фромм говорить про совість материнського й батьківського типу. Перша закликає до любові й всепрощення. Друга наказує виконувати обов'язок. Відповідно до цього людина може бути права, але не праведна, і навпаки. Причина суперечливості етики й політики – у боротьбі за владу, коли мимоволі порушуються моральні норми. Суддів немає, а нерідко їх призначає переможець. Повертаючись до нашого прикладу, цілком логічно припустити, що, знищивши опір права, КПРС спробувала зробити це і з мораллю. У певному сенсі влада, що ґрунтується на насильстві, завжди протилежна моралі й вступає з нею в непримиренну боротьбу, виграти яку їй тим легше, чим більше мораль буде трактуватися як щось вторинне, надбудовне, відносне.

Держава як система влади хоче створити таку людину, яка була б гарним підданим. А гарний підданий той, хто підкоряється владі, і разом з тим прагне до активної участі в самій її системі, оскільки він же її формує. Інакше кажучи, держава хоче, щоб її громадяни були вмілими начальниками й старанними підлеглими. Заохочуючи поширення ідеології влади й стимулюючи прагнення до неї відповідною системою винагороди, держава тим самим сприяє моральній дискредитації людини.

Особливо це характерно для тоталітарних режимів, де правителі ставляться до своїх громадян як до дітей, яких не можна сприймати всерйоз і давати самостійність, а себе виставляють у ролі батьків, які вправі вчити жити. Словосполучення «батько рідний» щодо глави держави цілком виражає суть даної претензії. А якщо «діти» не хочуть залишатися дітьми, поліцейський апарат покарає за провини.

У вік зовнішньої формальної організованості кожний займає в ієрархії відведене йому або із труднощами здобуте місце, виконуючи обов'язок підлеглого стосовно вищестоящого й начальника стосовно тих, хто стоїть нижче. Будучи таким двійником, начальник-підлеглий несе в собі явне протиріччя, тому що змушений одночасно мати волю, щоб керувати, і не мати її, щоб підкорятися.

Розумна людина цілком все це усвідомлює, а якщо вона до того ж відповідальна, то переживає. Вона розуміє, що влада, яка ґрунтується на зовнішньому примусі людини до підпорядкування під впливом безвихідності її становища або нерозумності, аморальна. Совість людини повстає проти насильства, і її бажання може бути тільки одним: сховатися від всесильного начальства й забитися в куток. Людина, яка бачить і сприймає серцем всю несправедливість піраміди влади, свідомо або мимоволі стає зайвою людиною, якщо не піднімається на боротьбу з несправедливістю.

Оспівана Ф. Ніцше воля до влади призводить до моральної й духовної деградації людей, які піддалися цій спокусі. Чим вище піднімається людина службовими щаблями, тим менш спроможна до щирої дружби й любові й гідної довіри. Кому в цих умовах легше пробитися наверх? Насамперед людям, позбавленим морального почуття, тим, хто зміг створити собі й взяти на озброєння відповідну систему виправдання. Міркують, приміром, так: вищою істиною й джерелом розвитку є боротьба протилежностей. Людина не в змозі скасувати цей загальний закон, тому треба неухильно наслідувати його й боротися, незважаючи ні на що. Ця загальна концепція конкретизується в необхідність класової боротьби пролетаріату за звільнення або боротьби націй за життєвий простір. У такій конкретизації цю систему виправдання приймають не тільки окремі люди, але соціальні трупи й нації, і результатом стає нескінченне кровопролиття.

У працях політиків, які претендують на прагнення ощасливити увесь світ, мало згадувань про моральність. Якщо й є, то на кшталт: «Ми говоримо, що наша моральність підлегла цілком інтересам класової боротьби пролетаріату»12. Цим дається відповідь на питання, чому моральність як така залишається на другому плані. А якщо вважати, що світле майбутнє об'єктивно забезпечене, то навіщо взагалі потрібна мораль? Якщо до того ж вона належить до надбудови? Метою більшовиків було розхитати моральні підвалини, поставити на місце біблійних заповідей мораль беззаперечної слухняності, доносів і переслідувань. Ті, які порушували заповіді, що сформувалися в ході тисячолітнього розвитку людства, виявилися за офіційною термінологією «друзями народу», а ті, які наслідували їх – «ворогами народу». Внаслідок цього змінювалася побутова мораль, що призводило до росту злочинності, розлучень і неповних сімей. Висновок: без соціальної справедливості не побудуєш ні комунізм, ні його матеріально-технічну базу. Політика, якщо хоче привести людство до щастя, неодмінно має бути моральною. Ідеальним варіантом взаємодії політики й моралі було б створення справедливого суспільства.

Політика й церква. Останнє питання, яке ми порушимо, – про взаємостосунки політики й церкви. Воно вирішувалося в історії по-різному. Релігія підкорялася світській владі в більшості країн, включаючи Стародавню Грецію, хоча юнаки, даючи присягу, клялися залишатися вірними богам своєї країни. Вона ототожнювалася з політикою, як у Стародавньому Єгипті, де фараон визнавався богом і виконував обов'язки верховного жерця. І світська влада підкорялася релігії. Як у Стародавній Індії, де вищою шанувалася каста жерців, а їй підкорялися інші, у тому числі каста воїнів, з якої виходили царі; як у середньовічній Європі, де папа римський призначав і скидав правителів держав. Нарешті, світська влада боролася із церквою, як у часи виникнення християнства й зовсім нещодавно в СРСР. У Новий час у протиборстві з теократичною ідеєю панування католицької церкви сформувалася концепція державного, а потім народного суверенітету.

Вплив політики на церкву простежимо на радянському прикладі. Прийшовши до влади в 1917 р., більшовики вирішили розправитися із церквою, що виступила проти них, не тільки руйнуванням храмів, але й репресіями проти священнослужителів. До цього закликала атеїстична ідеологія марксизму, стверджуючи, що «релігія – це опіум для народу». Більшовики розглядали православ'я як ідеологічного супротивника й суперника в боротьбі за вплив на маси. Змінилася влада в 1991 р., і політики (колишні гонителі церкви) стали зі свічками в руках у соборах, прихильно дозволили відновлення зруйнованих храмів.

Який ідеал взаємин політики й церкви? Теократична ідея панування релігії навряд чи перетвориться в житті в найближчому майбутньому, але, безсумнівно, «не маючи противаги у вигляді релігії, політика піддається майже непереборній схильності вийти за всі рамки й межі»13. Але й релігія, якій не протистоїть політика, може впасти в нетерпимість і фанатизм. Корисно пам'ятати відмінність між політикою й релігією, не розділяючи їх повністю й даючи їм можливість співіснувати у взаємодії.