Соціологія релігії

магниевый скраб beletage

 

Соціологія релігії вивчає взаємозв'язок релігії й соціуму. Однією з перших праць із соціології релігії була книга Е. Дюркгейма «Елементарні форми релігійного життя» (1912). У ній Е. Дюркгейм зробив спробу на основі вивчення примітивних релігійних форм створити загальну теорію релігії. Е. Дюркгейм вивчав тотемізм і узагальнив отримані результати на інші, складншіі форми релігії.

Соціологія, за Е. Дюркгеймом, виявляє реальність за всіма релігіями. Цією реальністю є перетворене суспільство. Релігія – витвір колективної сили суспільства. За Е. Дюркгеймом, «релігійні інтереси – лише символічна форма суспільних і моральних інтересів». Заперечуючи О. Конту, який побажав створити нову релігію людства, Е. Дюркгейм зазначав, що релігію не можна викликати по команді.

Сутність релігії, за Е. Дюркгеймом, не у вірі в трансцендентного Бога, а в поділі світу на священне й мирське. Релігія припускає священне, потім організацію вірувань у священне, зрештою, обряди або практику, що більш-менш логічно випливає з вірувань. Досліджуючи тотемізм, Е. Дюркгейм проаналізував поняття клану й тотема. Клан – це група споріднення, що не будується на кревних зв'язках. Об'єднуючим началом споріднення тут виступає рослина або тварина. Об'єднуюче начало – це тотем, його аналогом у цивілізації є міфологічна система. Кожний тотем має свою емблему або герб. Герб і прапор роду й держави – відгомін тотемної епохи. Ці символи священні. «Тотемні предмети, що мають емблему тотема, вимагають типово релігійної поведінки: помірності або, навпаки, непомірності. Члени клану мають утримуватися від того, щоб їсти або торкатися тотема, або предметів, що мають стосунок до сакральності тотема (така заборона називається табу), або, навпаки, вони повинні недвозначно виявляти тотему повагу»18.

Тотемізм, за Е. Дюркгеймом, – це віра не в окремих тварин або людей, які смертні, а в безіменну й безособову силу, що живе в кожній із цих істот, яка безсмертна. Ця сила, за Е. Дюркгеймом, – сила суспільства. Можна сказати, що Е. Дюркгейм досліджує релігію, щоб обожнити суспільство. «Суспільство збуджує в нас почуття божественного. Воно одночасно й невідворотна влада і якісно вища стосовно індивідів реальність, що викликає повагу, готовність до самопожертви й поклоніння»19.

Як приклад обожнювання суспільства Е. Дюркгейм наводить Велику французьку революцію, коли революційний ентузіазм привів до освячення понять Батьківщини, Свободи, Розуму, аж до спроби створення офіційного культу Розуму й Вищої Істоти. Е. Дюркгейм міг би сказати, що суспільства – це машини для виготовлення богів. Так і відбувається, коли люди впадають у неприродний, екзальтований стан.

Е. Дюркгейм водночас заклав основи соціології пізнання. На його думку, релігійний поділ всіх феноменів на повсякденні і священні, що випливає з подвоєння суспільства (його поділ на реальне і перетворене), визначає первинні форми класифікації. Ідея причинності також походить із ідеї сили, породженої суспільством і переважаючої сили індивідів. Е. Дюркгейм уважав, що в цілому наявність у розумі ідей, які не породжені відчуттями, має своєю першопричиною колективне життя, що створює безособові, тобто колективні й водночас спільні уявлення. Природа універсальності науки є суспільною. Саме суспільство дає науці силу впливу на свідомість людей.

Можна виділити дві основні точки зору на співвідношення релігії й соціуму: марксистську, відповідно до якої релігія є надбудовою суспільства й визначається економічним базисом; і веберівьскю, відповідно до якої релігія – визначальний фактор економічної поведінки.

М. Вебер досліджував релігійну поведінку від її ірраціональної форми – містичного переживання, що повертає нас до джерел духовної культури, до раціональних форм, представлених протестантською етикою. М. Вебер дав порівняльний аналіз світових релігій і проаналізував взаємини економічних умов, соціальних факторів і релігійних переконань. Йому вдалося довести вплив культури, світогляду, релігії на соціальну організацію.

М. Вебер «протиставляє два основних типи релігійної дії: містицизм і аскетизм, що представляються йому двома можливими відповідями на проблему зла, двома ймовірними варіантами шляху до спокути»19. Аскеза, у свою чергу, буває внутрішньомирською і позамирською. Протестантська етика – приклад внутрішньо мирської аскези, коли людина не йде з миру.

Релігія розвивається від переваги магічного й містичного в ній до «розчаклування» світу, що завершує релігійну еволюцію. Так само й наука витісняє зі світу змісти, у яких, однак, людина відчуває потребу.

М. Вебер виділяє верстви суспільства, які пов'язані з певною релігією. «Так, конфуціанство було становою етикою літературно освіченої світської раціоналістичної бюрократії... Навпаки, носіями раннього індуїзму були літературно освічені представники спадкоємної касти, що не займала ніяких посад... Буддизм поширювався мандрівними ченцями, які віддавалися спогляданню й відкидали світ... Іслам був спочатку релігією воїнів-завойовників, лицарського ордена, що складався з дисциплінованих борців за віру... і, нарешті, християнство було спочатку вченням мандрівних ремісників, специфічно міською релігією за своїм характером і залишалася такою за всіх часів свого внутрішнього й зовнішнього розквіту – в античності, Середні віки, у пуританізмі»20.

М. Вебер розглядає дві концепції Бога: 1) надсвітового, особистого, гнівного Бога-творця, який прощає, любить, карає і 2) безособову вищу істоту, доступну тільки стану споглядання в пророцтві, заснованому на особистому прикладі. Перша концепція панувала в іранській ті іудеохристиянській традиції, друга – в індійській і китайській. Релігія, за М. Вебером, виникає в містах, а в селах панують магічні уявлення й землеробські культи. Так, давньоєврейська релігія зародилася в Єрусалимі, куди був перенесений Ковчег Завіту. І Христос прийшов у Єрусалим, де був розіп'ятий. У раннім християнстві язичник іменувався просто сільським жителем.

Релігія порятунку, за М. Вебером, створює нову соціальну спільність за типом існуючих колись, але таких, що мали нерелігійну основу. «Общинна релігійність сприйняла цю давню економічну етику сусідських відносин і перенесла її на відносини до побратима по общин»21. Порівнйямо з релігійним звертанням «брати й сестри».

Всі сфери діяльності взаємозалежні з релігією. Так, римське право має своїм джерелом казуїстику зв'язку з римськими богами. Практика договору царів з підданими продовжилася в завіті Яхве з ізраїльтянами. Зв'язок діяльності з релігією гарантована тим, що зміст всіх звичайних молитов навіть у найпотойбічішних релігіях полягає, за М. Вебером, в усуненні усіх існуючих бід і даруванні потойбічних переваг.

М. Вебер вказує на відмінність між чаклуном, пророком і священнослужителем. «...авторитет священнослужителя заснований на священній традиції; навпаки, пророк претендує на цей авторитет у силу особистого одкровення або своєї харизми. Від чаклуна його відрізняє те, що він сповіщає одкровення певного змісту, причому сутність його місії становить не магія, а вчення або заповідь»22.

Соціальне значення релігійних уявлень полягає, за М. Вебером, у створенні єдиного осмисленого ставлення до життя, «систематизації всіх життєвих проявів, знання всієї практичної поведінки до певного способу життя, яким би він не був у кожному окремому випадку»23. Об'єднуюче значення міфології в створенні єгипетської цивілізації очевидне. Ту саму роль відіграло християнство в середні віки в Європі, а іслам – у створенні мусульманської цивілізації. У сучасну епоху ця об'єднуюча роль багато в чому перейшла до ідеології.

Кожний соціальний прошарок шукає в релігії своє й по-своєму ставиться до релігійних уявлень. Воїнам потрібна войовнича релігія, націлена на священну війну з іновірцями. Бюрократія нерелігійна. «Специфічне ставлення бюрократії до релігійних питань класично виражене в конфуціанстві: цілковита відсутність «потреби в порятунку» і взагалі у всіх потойбічних обґрунтуваннях етики, що замінюється опортуністично-утилітарним за змістом, але естетично облагородженим вченням бюрократичного станового конвенціоналізму»24. Раннє християнство було релігією ремісників. «Та обставина, що общинна релігійність зазвичай пов'язана із середнім і дрібним бюргерством, природно пояснюється тим, що в західному місті певною мірою втрачають своє значення кревно споріднені зв'язки, зокрема, внутріродові»25. Ремісничим прошаркам найближча раціональна етика справедливої відплати. У цьому ж середовищі поширене сектантство. Для пролетаріату й буржуазії характерна байдужість до релігії.

Раціоналізм, за М. Вебером, веде до зменшення впливу релігії. Тенденція раціоналізації протистоїть релігійності. «Сотеориологічний міф і його олюднений Бог або рятівник, що став Богом, є, подібно до магії, концепцією специфічно народною й тому спонтанно виникаючої у всіляких місцях. Тоді як безособовий, що піднімається над богами етичний порядок космосу й порятунок, заснований на особистому прикладі, навпаки, – інтелектуальна ідея, специфічно ненародна, адекватна етичній раціоналізованій світській освіті»26.

Релігія залучається для виправдання вищого становища знаті: «щаслива людина у своїх відносинах з менш щасливою не задовольняється самим фактом свого щастя, але хоче ще володіти «правом» на нього, а отже, усвідомленням, що вона, на відміну від менш щасливої, це щастя «заслужила»27. Разом з тим нижчі верстви те, чим вони не можуть бути, замінюють чеснотами того, «чим вони коли-небудь будуть, до чого вони «покликані» у майбутньому житті на землі або у світі іншому»28.

Буддизм, на відміну від іудаїзму й християнства, – «це релігія порятунку інтелектуалів, послідовники якої майже без винятку належать до привілейованих каст, переважно до касти воїнів, які гордовито й зверхньо відкидають ілюзії як земного, так і потойбічного життя»29. М. Вебер порівнює з буддистами неоплатоників, маніхейців і гностиків.

У цілому М. Вебер дає таку соціальну характеристику прихильникам різних релігій: «У конфуціанстві – це бюрократ, що впорядковує світ, в індуїзмі – маг, що впорядковує світ, у буддизмі – мандруючий світом чернець, в ісламі – воїн, що перемагає світ, в іудаїзмі – мандрівний торговець, у християнстві – мандрівний ремісник, причому всі вони не як представники своєї професії або матеріальних «класових» інтересів, а як ідеологічні носії такої етики або релігії спасіння, що особливо легко поєднується з їх соціальним становищем»30.

Специфічні жіночі чесноти визнавалися суто релігійними там, де жінки відігравали в релігійній громаді основну роль. «Сила аполітичної християнської релігії любові, так само як і зростання, починаючи з I і II ст., імператорського правління, значення всіх вчень про порятунок і общинних релігій взагалі, виросли не з «соціально-політичних» інтересів або з «пролетарського» інстинкту, а саме з відсутності таких інтересів. Носіями антиполітичних релігій порятунків були не тільки й навіть не переважно пригноблені верстви, а насамперед верстви освічених людей, не зацікавлених у політиці, оскільки вони не мали реального впливу, або втратили смак до неї»31.

Перешкоди до розвитку капіталізму на Сході лежать, за М. Вебером, тільки в типі релігії, що розвинена в різних країнах Сходу. «Для різних народних релігій Азії світ залишився великим зачаклованим садом, а шанування, або вигнання «ду¬хів» і пошуки порятунку з допомогою ритуалу, ідолопоклонства

 або сакраментальних дій – єдиним способом орієнтуватися й убезпечити себе на землі й у потойбічному світі. І магічна релігійність неінтелектуальних верств у

 країнах Азії так само не вела до раціональної методики життя, як не вело до неї пристосування до світу в конфуціанстві, відмова від світу в буддизмі, панування над світом в ісламі або надія на прихід месії й економічні права парія в іудаїзмі»32.

Християнство позбавило рід будь-якого ритуального значення й тим самим сприяло як розвитку міст і капіталізму, так і об'єднанню людей у єдину спільність.

Тільки на Заході в аскетичному протестантизмі відбулося переміщення релігійної аскези у світське життя, «...принципово й систематично непорушну єдність мирської професійної етики й релігійної впевненості в порятунку створив в усьому світі тільки аскетичний протестантизм. Тільки в протестантській професійній етиці світ у своїй рукотворній недосконалості має винятково релігійне значення як об'єкт виконання обов'язку шляхом раціональної діяльності відповідно до волі надсвітового Бога. Раціональна, твереза, не пов'язана з мирськими інтересами діяльність і її успіх служать ознакою благословення Божого»33. Саме в протестантській церкві було досягнене повне «розчаклування» світу й переміщення шляху до порятунку зі споглядальної «втечі від світу» в активне аскетичне його «перетворення».

Бюргерські верстви – ремісники, торговці, підприємці – відрізнялися найбільшою багатозначністю своєї релігійної позиції й схильністю до індивідуальних пошуків спасіння. «Спільною для бюргерської верстви була тенденція убік практичної раціоналізації життєвої поведінки, що витікало з типу їхньої життєдіяльності, відносно далекої від впливу сил природи. В основі їх існування лежав розрахунок і прагнення панувати над природою й людьми. Активна аскеза, діяльність, бажана Богу, пов'язана з відчуттям себе його «знаряддям», стала тут релігійним обов’язком». Дві основні риси характеризують західний капіталізм: прагнення до прибутку (а правильніше, до все більшого нагромадження й раціональної дисципліни) й організація вільної (формально) праці, орієнтованої на товарний ринок. Відповідно два суспільних прошарки пов'язані з капіталізмом: буржуа – житель міста, що має засоби виробництва, і бюрократ – організатор виробництва. В XX ст. після так званої революції головною фігурою капіталістичного виробництва став не власник засобів виробництва, а керуючий, тобто бюрократ. Для становлення всіх цих основних особливостей капіталізму протестантська етика мала визначальне значення, але як тільки капіталізм виник, він функціонує за своїми законами, і вже не настільки важливо, чи стоїть на чолі капіталістичного підприємства християнин, іудей, мусульманин або буддист.

Протестантська етика, в основному кальвіністського напрямку, яку досліджує М. Вебер, ґрунтується на п'ятьох китах: 1) Бог створив світ і править ним, незбагненний для кінцевого розуму людей; 2) Бог заздалегідь визначив кожному порятунок або осуд на погибель, і людина неспроможна змінити приречення Божі; 3) Бог створив світ на славу собі; 4) людина має працювати для збільшення слави Божої й створення царства Божого на Землі; 5) справи мирські гріховні, порятунок же дається зверху як Божа благодать. Висновок: у цьому гріховному світі віруючий повинен трудитися на благо справи Божої. Але якщо майбутнє визначене, то хотілося б переконатися, яке воно. Вказівка Кальвіна, що доказом вибраності є стійкість віри як наслідок благодаті, не цілком задовольняло протестантів. Виникала спокуса побачити ознаку вибраності до порятунку в успіху господарської діяльності.

М. Вебер всебічно досліджував проблему співвідношення релігійних уявлень із економічними й у цілому зі ставленням до світу. Релігія в західному суспільстві просувалася убік «розчаклування» світу. «Чим більше релігія ставала книжковим вченням, тим більше вона будила раціональне світське мислення, вільне від церковного вчення»35. Сам процес «розчаклування» вів до ослаблення релігійного начала в житті суспільства, так що протестантизм сприяв як заміні релігії капіталізмом в економічній сфері, так і наукою у сфері духовної культури. Протестантська етика справила вплив на розвиток науки, оскільки в протестантській думці часто існувало уявлення, що суто емпіричні, навіть природничо-наукові дослідження, швидше, ніж філософія, можуть відповідати релігійним інтересам»36.