РОЗДІЛ 2 ІСТОРІЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ І СОЦІОЛОГІЧНІ ТЕОРІЇ XX СТОЛІТТЯ

магниевый скраб beletage

 

Соціально-політичне вчення Конфуція

Найдавніші соціально-політичні вчення виникли в Китаї, і це пов'язане з загальною соціально-політичною спрямованістю китайської культури. Найбільшим мислителем Китаю й автором першого соціального утопічного проекту був Конфуцій (552–479 до н. е.). Він уважав, що ідеальна держава має будуватися за аналогією з гарною сім'єю. До речі, за однією з концепцій походження держави, вона виникла шляхом об'єднання окремих родів, які були її основою. Держава, за Конфуцієм, повинна нагадувати велику сім'ю, у якій правитель, як батько, піклується про підданих, а піддані шанують його й люблять один одного, як брати. Конфуцій уподібнював державу живому організму. «Правитель у столиці країни, як серце в тілі [людини]»1. Відгомони таких уявлень дійшли до наших днів, коли правителя називають «цар-панотець», «батько рідний», до всіх громадян звертаються «товариш», а в монастирях – «брат» і «сестра».

Держава необхідна, за Конфуцієм, для справедливого й гідного існування людей, які розділені на чиновників і простих людей, що займаються відповідно розумовою й фізичною працею. «Той, хто є правителем над людьми, стурбований [думками про долю країни], але не трудиться [фізично]; народ же трудиться [фізично], однак не стурбований [такими думками]»2. Конфуцій сформулював принцип соціальної гармонії. «Верхи [повинні] сумлінно піклуватися про низи, а низи [повинні] чесно служити верхам»3. Тоді запанує «моральна злагода».

Правильне управління державою – основа добробуту народу. На чолі держави повинні стояти мудрі люди, а найкращі правителі – це правителі, які від народження несуть у собі знання, дароване їм небом, і передають його людям.

Мистецтво управління полягає у «виправленні імен», тобто кожну людину треба поставити на посаду, на якій вона здатна приносити найбільшу користь державі. Вимога «виправлення імен» означає, що правителем має бути людина, яка може правити, слуга ж повинен служити й бути здатний до цього; батько повинен виконувати обов'язки батька, син – сина тощо. Якщо «імена неправильні, мова суперечлива; коли мова суперечлива, справи не завершуються успіхом; коли справи не завершуються успіхом, не процвітають правила поведінки й музика; коли не процвітають правила поведінки й музика, покарання й штрафи накладають неправильно; народу нікуди поставити ноги й покласти руки» (Лунь Юй, XVI ст.).

Досвід прагнення до реалістичності привів Конфуція до правила «золотої середини» – запобігання крайнощів у діяльності й поведінці. Шляхетний чоловік «[чітко дотримується] середини й не схиляється на жодну сторону. Саме в цьому й полягає справжня сила! Коли в державі панує порядок, [він] не відмовляється від тієї поведінки, [яка в нього була раніше]... Коли в державі відсутній порядок, [він] не змінює своїх принципів до самої смерті»4. Шляхетний чоловік не безрозсудний: «Коли в державі панує порядок, його слова сприяють процвітанню; коли в державі немає порядку, його мовчання допомагає йому зберегти себе»5.

Вчення про ідеальну державу Конфуцій створював у полеміці з так званими законниками, соціальною школою, представники якої вважали, що застава добробуту й могутності держави – в гарних законах. Заперечуючи «законникам», Конфуцій зазначає, що гарні закони без чеснот у членів суспільства не приведуть до соціальної гармонії, тому що населення буде ухилятися від їхнього виконання, у той час як високий рівень моральності гарантує процвітання держави без наявності строгих законів. Філософ XX ст. К. Поппер пише, що неможливо створити інститути, «які працювали б незалежно від того, які люди їх обслуговують»6. Неможливо ідеальний суспільний устрій без ідеальної людини. Дві проблеми – соціального й особистісного прогресу – тісно пов'язані одна з одною і нерозривні одна без іншої. Це добре розумів найвідоміший китайський філософ.