Варіанти політичної модернізації: ліберальні і консервативні моделі : Політологія у питаннях і відповідях : B-ko.com : Книги для студентів

Варіанти політичної модернізації: ліберальні і консервативні моделі

Політична модернізація є різновидом політичного процесу, мета якого –  приведення суспільної системи у відповідність до вимог сучасності, виведення її на рівень найрозвиненіших станів.

З питання про рушійні сили й завдання політичної модернізації в західній політології виникли дві точки зору, що пропонують ліберальну й консервативну модель модернізації. Прихильниками ліберальної моделі є Р. Даль, Г. Алмонд, Л. Пай. На думку лібералів, основним критерієм політичної модернізації є ступінь втягненості населення в систему представницької демократії. У зв'язку з цим характер і динаміка модернізації залежать від відкритої конкуренції вільних еліт і ступеня політичної втягненості рядових громадян. Співвідношення цих форм, які обов'язково повинні бути у політичній грі, і обумовлює варіанти розвитку суспільства й системи влади в перехідний період.

Можливі чотири основних варіанти розвитку подій:

1) при пріоритеті конкуренції еліт над участю рядових громадян виникають найоптимальніші передумови для послідовної демократизації суспільства й здійснення реформ;

2) в умовах піднесення ролі конкуренції еліт, але за низької активності основної частини населення виникають передумови встановлення авторитарних режимів і гальмування перетворень;

3) домінування політичної участі населення над змаганням еліт (коли активність керованих випереджає професійну активність керуючих) може сприяти наростанню охлократичних тенденцій, що може провокувати жорсткість форм правління й уповільнення перетворень;

4) одночасна мінімізація змагальності еліт і політичної участі населення призводить до хаосу, дезінтеграції соціуму й політичної системи, що також може провокувати встановлення диктатури.

У руслі ліберального підходу Р. Даль висунув теорію поліархії, що обґрунтовує необхідність поліцентричної форми організації політичної влади. Ця форма має протодемократичний характер, оскільки, з одного боку, вона відрізняється від демократії деякими обмеженнями свободи – створення організацій, вираження громадянами своїх думок, виборчих прав; з іншого боку, вона виступала як більш досяжна й реальна модель організації влади, що, незважаючи на ці обмеження, забезпечувала відкрите політичне суперництво лідерів і еліт, високу політичну активність населення, створюючи тим самим політичні умови і передумови для здійснення реформ.

Р. Даль висунув сім умов, що впливають на досягнення країн поліархії:

1) установлення сильної виконавчої влади для проведення соціально-економічних перетворень у суспільстві;

2) послідовність у здійсненні реформ;

3) досягнення певних рівнів соціально-політичного розвитку, що дозволяє проводити структурні перетворення у державі;

4) встановлення відносин рівності (нерівності), що виключає сильну поляризацію в суспільстві;

5) наявність субкультурної розмаїтості;

6) інтенсивна іноземна допомога (міжнародний контроль);

7) демократичні переконання політичних активістів і лідерів.

Прихильники консервативної моделі напрямку (С. Хантінгтон, Дж. Нельсон, Х. Линц і ін.) наголошують на забезпеченні політичного порядку з допомогою централізованих інститутів управління. З погляду консерваторів, для політики основним показником розвитку є стабільність. Тому, вважає С. Хантінгтон, для держав, що модернізуються, необхідний «міцний політичний режим з легітимною правлячою партією, здатною стримувати тенденцію до розбалансування влади». Отже, модернізованість політичних інститутів, за С. Хантінгтоном, пов'язана не з рівнем демократизації, а з міцністю і організованістю, що гарантують пристосування до постійно змінюваних соціальних цілей, за які борються широкі маси, населення. Тільки жорсткий авторитарний режим, що контролює порядок, може забезпечити перехід до ринку й національну єдність. У своїх працях консерватори виділяють і умови, необхідні для еволюційної модернізації під керівництвом авторитарної політичної влади:

а) компетентність політичних лідерів;

б) виділення якісно різних і тривалих етапів у процесі реформ, кожний з яких повинен мати конкретні цілі й власні пріоритети;

в) точний вибір часу їх проведення.

Оскільки авторитарні режими неоднорідні, консерватори також указують на наявність альтернативних варіантів модернізації. Так, Х. Лінц уважав, що, по-перше, авторитарні режими можуть здійснювати часткову лібералізацію, пов'язану з певним перерозподілом влади на користь опозиції (напівзмагальний авторитаризм), щоб уникнути додаткового соціального напруження, але зберегти провідні важелі управління у своїх руках; по-друге, авторитарні режими можуть піти на широку лібералізацію у зв’язку з ціннісними прихильностями правлячих еліт; по-третє, режим правління може розвиватися шляхом тупикової лібералізації, за якої жорстке правління спочатку замінюється політикою «декомпресії» (передачаючий діалог з опозицією, здатний ввести невдоволення в законне русло), а потім виливається в репресії проти опозиції й закінчується встановленням жорсткіших диктатур, ніж колись.

Історичний досвід засвідчив, що встановлення авторитарних режимів у низці країн (наприклад, у Південній Кореї, Чилі, на Тайвані) дозволило цим країнам перебороти відсталість і вийти на рівень розвинених країн у соціальному й політичному розвитку. Однак заперечення демократизації несло в собі серйозну небезпеку сваволі еліт. У більшості країн Тропічної Африки, Латинської Америки й Південно-Східної Азії авторитарне правління встановлювалося без широкої громадської згоди щодо цілей розвитку, що зберігало соціальні передумови для переростання перехідних режимів у відверті диктатури.

Питання 101.