Національні інтереси України

магниевый скраб beletage

Концептуальну основу національної стратегії України у птитаннях безпеки було закладено ще 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, а також міжнародним відносинам. У схваленій на початку 1997 р. Верховною Радою Концепції національної безпеки України вперше визначено напрями розгляду проблеми національної безпеки, загрози та заходи з відведення цих загроз. У сконцентрованому вигляді представлено офіційні погляди та ідеї щодо національної безпеки та оборони України. У створенні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади та політичні партії. Це означає, що згаданий документ фіксує консенсус політичних сил у найважливішій сфері суспільного та державного життя.

Надзвичайну роль для гарантування національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки відіграло прийняття Конституції України. В ній багато уваги приділяється національній безпеці та її складникам – безпеці державній, зокрема економічній, інформаційній, екологічній. Згідно з Конституцією засновано новий державний орган – Раду національної безпеки та оборони України, поепердником якої була створена ще 1992 р. Рада національної безпеки при Президентові України. За роки існування ця Рада чимало зробила для розвитку та уточнення концепції національної безпеки України, нагромадила досвід у координації діяльності всіх силових структур, співпраці з Міністерством закордонних справ у формуванні зовнішньої політики. Важливим напрямом діяльності Ради стали моніторинг вгутрішніх загроз національній безпеці та розв’язання відповідних проблем внутрішньої політики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За умов зростаючої взаємозалежності світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як винятково військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Зокрема, після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС для неупереджених політиків і дослідників стала очевидною неподільність безпеки, яка повинна базуватися на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, екологічних, технологічних, гуманітарних та інших чинників. Національна безпека має тепер багатокомпонентний характер, у якому суто військові чи навіть зовнішньополітичні її аспекти вже не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Мінімізація загроз передбачає існування й функціонування військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної безпеки та забезпечують захист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій державних, урядових чи партійних структур.

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачення поняття „національна безпека” не лише за рахунок введення додаткових вимірів у економічній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок визначення безумовного примату прав і свобод людини над правами держави.

Подальша однозначна опора як промислово розвинених країн, так і країн, що розвиваються, на військову силу не лише не підвищує, а й істотно знижує рівень, межу їхньої національної безпеки. Такий підхід підриває економічну могутність, конкурентоспроможнвість усього господарства держави, а також науку й культуру. І що особливо небезпечно, така одноманітність підриває, власне, життєздатність людини, суспільства й планети в цілому.

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони відображають не лише загальні особливості й специфічні риси, що випливають із труднощів розвитку молодої багатонаціональної держави, яка перебуває на стадії становлення власної державності, а також сукупність геополітичних, економічних, екологічних, соціокультурних особливостей країни та її найближчого оточення. Безпека кожної країни має конкретно-історичний характер, вона залежить від геополітичного становища, наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади. Багатовікова підлеглість України іншим державам пояснюється не в останню чергу й неконсолідованістю керівної еліти. Представники владних ешелонів попередньої доби існування Української держави суперничали й конфліктували між собою в питаннях зовнішньополітичних орієнтацій та пріоритетів. А тому зараз важливо, щоб розбіжності в підходах різних політичних партій і рухів не гальмували досягнення консенсусу з проблем національної безпеки, державотворення.

На сучасному етапі (90-і рр. XX ст.) проблеми національної безпеки України потребують формування повнокровної, відповідної до нагальних внутрішніх і зовнішніх потреб національної державності. Адже ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гарантувати дотримання прав і свобод людини, захист і населення від можливих загроз. Розбудова нового суспільства перебуває на початковій стадії. Незалежність України поки що вельми хистка, вона детермінована відсутністю адекватних державних можливостей та формуванням механізму гарантування національної безпеки. Суверенітет України інколи порушується втручанням у внутрішні справи з боку найближчих сусідів. Соборність нашої держави ставиться під сумнів окремими політичними силами з-за кордону, що заявляють про територіальні претензії до України. До того ж і розбудова демократичної, соціально-правової держави з розвиненим громадянським суспільством – справа довготривала й копітка. За цих умов надзвичайно важливим постає завдання вироблення основних засад концепції національної безпеки України. Конкретно-історичний підхід зумовлює формування чітких стратегічних і тактичних орієнтирів, що відрізнялися від орієнтирів недавнього минулого. Наша держава враховує ті колосальні зміни, що сталися в Європі й світі на початку 90-х рр. До них належать: подолання наслідків „холодної війни”, соціально-політичне самовизначення країн і народів Центральної та Східної Європи, об’єднання Німеччини й розвал ОВД, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим величезним геополітичним зрушенням стало можливим подолання біполярного поділу Європи і світу. Поява на карті світу незалежної України є красномовним свідченням корінних змін на континенті. Дуже швидко відбувся процес визнання державної незалежності України. Так, понад 70 держав офіційно визнали нашу державу протягом місяця після її проголошення, зокрема Росія, Польща й Німеччина. А вже протягом першого року понад 130 країн світу визнало державну самостійність України.

Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин, а також розширення зв’язків України з більшістю європейських і міжнародних організацій світу має дружний і передбачуваний характер. Вже з перших кроків на шляху утвердження незалежної держави Україна проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних суперечок, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. Українська дипломатія нарощує зусилля в напрямі політичного та економічного практицизму і стратегічного партнерства. Навколо ліквідації ядерного арсеналу України точилися гострі дискусії і суперечки як у самій Україні, так і за її межами, мали місце й спекуляції. Проте без’ядерного статусу наша держава досягла на власних запропонованих умовах, а саме: приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу.

У постконфронтаційний період полюсом стабільності Європи залишається НАТО. Це реально завершена, перевірена часом система, здатна впливати на ситуацію безпеки на континенті. Полюс сил, що формується навколо Росії, поки що не набув життєспроможної форми. Для України, як і для Росії, важливо не посилювати розбіжностей і можливого протистояння цих центрів впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому числі й України, – нарощування співпраці з західноєвропейськими структурами, не протиставлення, а виваженість у стосунках із Росією та в межах СНД. Важливо, щоб перехідні процеси в Україні, Росії та інших пострадянських країнах, як і в цілому у Східній Європі, привели до утворення стабільності й динамічної демократії, формування засад цивілізованого розвитку держав в інтересах громадянського суспільства.

Поширення сфери впливу НАТО на схід є вельми болючою проблемою для Росії. Вона сприймає це як перенесення „берлінського муру” на колишній радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує проти розширення НАТО, має знаходити об’єктивні напрями співпраці з усім колом європейських країн, із регіональними їх об’єднаннями. Важливо з’ясувати, що справі зростання довіри, а потім і співпраці може прислужитися програма „Партнерство заради миру”, яку НАТО разом зі східноєвропейськими країнами, в тому числі із Україною, здійснює з 1994 р. Розвиваючи дедалі активніше відносини з НАТО, Україна в 1995 р. у рамках „Партнерства заради миру” підписала індивідуальну програму співробітництва з цим альянсом.

Іншими кроками до стабільності та безпеки на континенті є скорочення озброєнь усіх видів. Зі свого боку Україна підтвердила власну відповідальність за виконання Договору про звичайні збройні сили в Європі, підписавши 5 червня 1992 р. спеціальну угоду учасниць Договору про ОБСЄ. Цей Договір зменшує загрозу несподіваного нападу на Україну та завчасно підготовлених ззовні великомасштабних воєнних дій. Згідно з Договором наша держава в три етапи до кінця 1995 р. скоротила близько 2300 танків, 3000 бронемашин, 400 бойових літаків.

Актуальною є дієва співпраця в миротворчих акціях. До неї вже не один рік залучається Україна, цьому ж процесові підпорядковуються спільні військові навчання українських та північноатлантичних підрозділів. Необхідно з’ясувати позицію України щодо бажання стати нейтральною, позаблоковою державою. Але повного нейтралітету не може бути принципово. Це стосується всіх векторів зовнішньої політики України. Важливо показати конструктивізм України в СНД. Так, наша держава запропонувала укладення низки договорів із питань безпеки і співробітництва, ініціювала підписання 20 березня 1992 р. декларації про незастосування сили або загрози силою у взаємовідносинах між державами – учасницями СНД. Вітаючи розвиток взаємовигідних економічних стосунків, Україна несхильна до утворення „слов’янського трикутника”, формування військово-політичного союзу чи будь-яких наддержавних структур країн Співдружності. Така позиція визначається позаблоковим характером відносин України, її асоційованим членством у рамках СНД, економічною доцільністю.

Поряд із колективною системою безпеки Україназначне місце у зовнішній політиці відводить чинникам двосторонніх взаємовідносин. У рамках цього виміру безпеки України особливе місце українською дипломатією, політиками відводиться відносинам з РФ, США, ФРН, з у сіма країнами „сімки”, з безпосередніми сусідами та іншими державами. Визначення пріоритетів, оптимальної моделі відносин із сусідами та загальновизнаними світовими лідерами може дати позитивний результат і сприяти досягненню необхідної безпеки та авторитету України в світі. Складність її відносин із Росією детермінована різними чинниками. Основними генераторами напруженості виступають ядерна проблема, розподіл Чорноморського флоту, а також різні підходи щодо СНД, правового статусу росіян в Україні тощо. Представники вищих ешелонів влади Росії постійно демонструють твердість і незмінність своїх намірів виступати з позицій наддержави, з глобальними претензіями на особливу роль, зокрема на Європейському континенті. Тому перед Україною постають завдання знаходження й формування оптимальних партнерських відносин з РФ, врівноважених стосунків у рамках СНД відповідно до інтересів власної безпеки, незворотності геополітичних змін, успішного розвитку держави.

Нинішня адміністрація США на практиці демонструє розуміння проблем безпеки України, готовність сприймати нас як європейську державу, стабільність якої впливатиме на європейську безпеку. А втім, позиція Білого дому однозначно схильна до стратегічної пріоритетності Росії для національних інтересів США. Не менш важливо повніше враховувати й протиборство тенденцій інтервенціонізму та ізоляціонізму в США, де прихильниками цих ліній постають відповідно Білий дім та республіканська більшість у Конгресі. Отож, національній безпеці України відповідають партнерські, дружні відносини з Росією та реалізація стратегічної мети США щодо підключення держав молодої демократії, в тому числі й України, до загальноєвропейської інтеграції. Справі національної безпеки нашої держави покликані служити гнучка зовнішня політика, використання зручного і впливового геополітичного становища, запобігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи навіть групи держав.