Донцов Дмитро Іванович (1883-1973)

магниевый скраб beletage

 

Український публіцист і громадсько-політичний діяч. Автор численних творів. Серед них найвідоміші: „Історія розвитку української державної ідеї” (1917 р.), „Українська державна думка і Європа” (1919 р.), „Основи нашої політики” (1921 р.), „Націоналізм” (1926 р.),  „Де шукати наших традицій” (1938 р.), „Дух нашої давнини” (1944 р.).

Свою творчість Д. Донцов почав із заперечення традиційного українського націоналізму XIX ст., назвавши його за федералістичні, автономістичні мрії, несміливість політичних вимог та компроміс провансальством і хуторянством. Він закликав до переорієнтації українства на Захід, оскільки бачив політичну несумісність українських і російських істоичних традицій, національних звичаїв, способу життя. Спираючись на постулати географічного детермінізму, стверджував, що росіянам природно притаманні абсолютизм, правовий нігілізм, що значною мірою відрізнялося від українських національних традицій. Д. Донцов намагався ідеологічно обгрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Д. Донцов сформулював основні принципи „нового” (інтегрального) українського націоналізму: вольовий принцип (культ волюнтаризму); постійне прагнення боротьби за незалежність; романтизм, непримиренність, фанатизм, аморальність у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти (підкорення натовпу елітарній меншості); орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність (панування сильних над слабкими).  Д. Донцов опублікував низку статей з проблем української політики 20-30-х рр., опрацьовував тактику політичної партійної боротьби, критично оцінюючи невдачі національної революції та національно-визвольного руху,він звернув особливу увагу на проблему формування національної політичної еліти. Спираючись на ідеї Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, В. Парето, Г. Моски, він обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання нації, чим завоював в умовах „злиденності політичної думки міжвоєнної доби (О. Мотиль) прихильності тогочасної західноукраїнської молоді”.

Захист Д. Донцова полвтичної аморальності зустрів критику не лише з боку науковців, а й серед поміркованих націоналістичних політиків, деяких християнських теоретиків. Полемічний, запальний характер його творів викликав негативні відгуки у періодиці української еміграції, що вплинуло на оцінку творчої спадщини Д. Донцова в цілому.