Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895)

магниевый скраб beletage

 

Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Народився у місті Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого дворянина козацького походження. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, де вчився з 1849 по 1853, а також у Полтавській гімназії. За незалежні погляди М. Драгоманов був виключений з останнього класу без права вступу в будь-який інший навчальний заклад. Однак завдяки втручанню попечителя Київського навчального округу М. Пирогова йому було дозволено скласти іспити за курс гімназії екстерном. 1895 р. вступив на історично-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира, який закінчив 1863 р. З 1864 р. працював приват-доцентом на кафедрі античної історії цього ж університету. 1867 р. склав магістерський іспит, а 1870 р. захистив дисертацію на тему „Питання про історичне значення Римської імперії і Тацит”. Після цього йому було присвоєно наукову ступінь магістра загальної історії. Упродовж 1870-1873 рр. М. Драгоманов пеербував у закордонному відрядженні, під час якого відвідав найбільші наукові центри Європи: Берлін, Рим, Гайдельберг, Цюрих, Прагу. Двічі побував у Галичині. Після повернення до Києва у 1873 р. став штатним доцентом кафедри античної історії. Одночасно М. Драгоманов був одним із найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства і особливо київської Громади (згодом названої Старою). 1875 р. став жертвою репресій царського уряду і за рішенням Олександра II був звільнений з університету і перебував під негласним наглядом поліції. З метою уникнення арешту М. Драгоманова керівництво Старої Громади відрядило його за кордон для організації видання журналу „Громада”. Восени 1875 р. М. Драгоманов переїхав до Відня, а незабаром до Швейцарії, де оселився у м. Клороне біля Женеви. З осені 1876 р. разом з однодумцями, серед яких були А. Лехоцький, С. Подолинський, Ф. Вовк, а згодом М. Павлик, М. Драгоманов працював над створенням друкарні та редакції журналу „Громада”. 5 збірників „Громади” вийшли у світ упродовж 1878-1882 рр., а з 1880 р. почав виходити журнал „Громада”. Це був перший сучасний український політичсний часопис. Тоді ж виник і перший український гурток соціального спрямування, очолюваний М. Драгомановим. 1886 р. М. Драгоманов пориває зі Старою Громадою, члени якої були незадоволені його надто радикальними поглядами і відмовились від подальшого фінансування його діяльності. За умов матеріальних нестатків М. Драгоманов прийняв запрошення новоствореного Софійського університету (Болгарія) і 1889 став професором кафедри загальної історії. Повернувшись до педагогічної діяльності, працював над комплектуванням, укладанням каталогів та бібліографічних показників для бібліотеки університету. Одночасно не припиняв і громадсько-політичної діяльності, що призвело до вимоги царського уряду видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості уряд Болгарії відмовився це зробити. Помер М. Драгоманов 1895 р. похований у Софії. Суспільно-політичні та філософські погляди М. Драгоманова сформавалися під впливом ідей кирило-мефодіївців, Т. Шевченка, П.-Ж. Прудона, англійських лібералів, російських революціонерів-демократів та ін. Він був прихильником ідей демократизму та федералізму і намагався поєднати завдання українського визвольного руху з сучасними йому західноєвропейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями у суспільному житті. Прагнув зберегти і розвинути ті українські національні традиції, що не перешкоджали прогресивному розвитку. Свій ідеал М. Драгоманов вбачав у добровільному об’єднанні гармонійно розвинених особистостей, застерігаючи від зловживання елементами примусу у суспільному житті. Був прихильноком утворення федеративної держави, яка на основі адміністративного децентралізму, культурно-національної автономії, широких інтегративних зв’язків вирішила б національне питання демократичним шляхом. Зразком для її утворення М. Драгоманов вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. М. Драгоманов був прихильником визнання пріоритету політичної свободи над економічними, суспільними та класовими інтересами, примату загальнолюдських культурних цінностей над національними особливостями. Одночасно М. Драгоманов не відхиляв значення широкого впливу національних традицій на формування культурної спадщини народу. Виступав за відокремлення церкви від держави та секуляризацію українського громадського та культурного життя. Засуджував втрату Україною національної державності і зазначав про негативний вплив цього фіктора про подальшу долю українського народу. Разом з тим, визнаючи історичні права українців на самовизначення, не вірив у можливість відновлення національної державності. Прагнув спрямувати український суспільний рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію у межах Російської та Австро-Угорської імперій. Закликав до об’єднання та створення союзу всіх прогресивних сил східноєвропейського регіону, але одночасно застерігав від їх цілковитого організаційного злиття і нівелювання особливостей українського громадсько-політичного руху. М. Драгоманов виступав проти українського регіонального сепаратизму, його політична програма мала загальноукраїнський характер, у ній підкреслювалась єдність всього українського народу – від Закарпаття до Кубані. Намагався налагодити тісні контакти і взаєморозуміння всередині українського громадського та культурного життя, хотів подолати „історичну правду”, що пролягла між Галичинию та Наддніпрянською Україною. М. Драгоманов вважав, що до часу повалення російського самодержавства центром українського національного руху повинна залишатися Галичина, якій необхідно позбутися надмірної провінційності. Багато уваги М. Драгоманов приділив вивченню різних аспектів російських, польських, балканських напрямів суспільно-політичного руху. Засуджував польський „історичний” патріотизм, прихильники якого прагнули відновлення Польської держави в кордонах 1772 р., а також велькодержавного спрямування політики російського царизму. Накреслив перспективи нормалізації українсько-єврейських взаємин, зокрема, визнавав потребу існування єврейської культурно-національної автономії. М. Драгоманов не створив власної цілісної і завершеної економічної програми. Ще за часів навчання у гімназії він вважав себе соціалістом. Соціалізм  М. Драгоманова – насамперд етичний, йому притаманне прагенння до соціальної справедливості. М. Драгоманов заперечквав марксистську теорію як помилкову, нездійсненну і шкідливу для українського політичного життя. Перші наукові праці  М. Драгомановприсвячені розгляду питань античної історії. Згодом розпочав дослідження української етнографії та фольклористики. Опублікував багато праць, присвячених українській народній творчості: „Исторические песни малорусского народа” (тт. 1-2, 1874-1875, у співавторстві з В. Антоновичем), „Малорусские народные предания и рассказы” (1876), „Нові українські пісні про громадські справи” (1881), „Політичні пісні українського народу XVIII- XIX ст.” (ч. 1-2, 1883-1885). Багатогранна наукова, літературно-критична, публіцистична і громадська діяльність М. Драгоманова мала значний вплив на розвитоу українського політичного життя. Особливо відчутним він був у Галичині серед представників радикального та народовського напрямів суспільно-політичного життя. На Наддніпрянщині погляди М. Драгоманова впливали на ідеологію деяких політичних партій.