Липинський В’ячеслав Казимирович (1882-1913) : Політологія у питаннях і відповідях : B-ko.com : Книги для студентів

Липинський В’ячеслав Казимирович (1882-1913)

 

Видатний український історик, громадсько-політичний діяч, філософ і публіцист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (з 1914 р.), ідеолог українського консерватизму. Народився у Затуринцях Володимир-Волинського повіту на Волині у польській шляхетській родині. Закінчив Київську гімназію. Деякий час служив у драгунському полку в Кременці. Вивчав агрономію, філософію та історію у Ягеллонському університеті в Кракові, а згодом – у Женевському університеті. 1908 р. повернувся в Україну, оселився на хуторі Русалівські Чагарі поблизу Умані (1913 р.), де займався науковою діяльністю. В цей період виходять його перші праці „Данило Братковський” (1909 р.), „Генерал артилерії Великого Князівства Литовського” (1909 р.). В історико-філософських працях „Шляхта на Україні” (1909 р. польською мовою), „Аріянський соймик в Кислині в маю 1638” (1910 р.) В. Липинський обгрунтував вирішальну роль шляхти в процесі формування української державності та закликав її боротися за відродження України. 1910-1912 рр. В. Липинський працював у Кракові над монументальною працею „Z dzieyjw Ukrainy”. До цієї книги ввійшли такі монографії, як „Назва Русь і Україна та їх історичне значення”, „Станіслав-Михайло Кричевський”, „Богдановим шляхом”, „Документи Руїни” та ін. 1912 р. В. Липинський виступав ініціатором створення Українського інформаційного комітету, завданням якого було пропагувати за кордоном ідею про необхідність створення Української незалежної держави. Під час Першої світової війни 1914-1918 рр. був мобілізований до російської армії, але через хворобу служив старшиною у резервній частині. 1917 р. В. Липинський, перебуваючи у Полтаві, запропонував представнику секретаря військових справ Генерального Секретаріату УЦР допомогу у формуванні української військової частини, але не знайшов підтримки. В червні 1917 р. взяв участь у створенні Української хліборобсько-демократичної партії (УХДП). У жовтні 1917 р. написав і видав у Лубнах партійну програму УХДП, основні положення якої передбачали створення самостійної Української держави та збереження приватної власності на землю. 1918 р. призначений гетьманом П. Скоропадським послом Української Держави в Австрії. Займав цей пост і за Директорії УНР. В еміграції жив у Австралії та Німеччині. 1920 р. вийшла відома монографія В. Липинського „Україна на переломі. 1657-1659”, в якій автор проаналізував історичний процес створення української державності в XV – на початку XVII ст. Влітку 1930 р. В. Липинський організував Союз українських хліборобів-державників, ставши головним ідеологом і лідером гетьманського руху. 1920-1925 рр. В. Липинський редагував неперіодичний збірник „Хліборобська Україна”, на сторінках якого вперше надруковано його найвідоміший твір – „Листи до братів-хліборобів”. 1926-1927 рр. очолював кафедру історії української державності в заснованому гетьманом П. Скооропадським Українському науковому інституті в Берліні. 1930 р. ідеологічний конфлікт В. Липинського з гетоманом П. Скоропадським призводить до розпуску СУХД. В. Липинський разом з М. Кочубеєм,В. Кучабським та ін. Заснував нову організацію – Братство українських клясократів-монархістів. Протягом усього цього часу В. Липинський займався науково-дослідною роботою. Помер у санаторії Вінервальд неподілік від Відня. Похований у Затуринцях.

Провідне місце в ідеології В. Липинського займає критика вразливих місць українського руху, які призвели до поразки Української держави 1917-1920 рр., та пошуки шляхів виходу із національно-політичної кризи. В. Липинський критикував народницький світогляд соціалістичних лідерів УЦР і Директорії УНР, які намагалися оперти національно-визвольне змагання на соціалістичні ідеї та шукали підтримки лише серед пролетаризованого і напівпролетаризованого селянства, робітництва та народної інтелігенції, відкидаючи державно-творчий потенціал „хліборобів” (заможного селянства й поміщиків) та українських чиновників, буржуазії та ін. В. Липинський стверджував, що ідею створення незалежної Української держави може реалізувати тільки весь народ під проводом „хліборобської верстви”. Політичний успіх українського національно-визвольного змагання, на думку В. Липинського, міг забезпечити перехід зрусифікованої та сполонізованої української еліти на українські національні позиції. Досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом пробудження і зміцнення почуття рериторіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України, незалежно від їхнього соціального статусу, віросповідання, етичного походження і рівня національно-культурної свідомості. Зразком такого успішного націо- і державотворення для В. Липинського були США. Забезпечити єдність українського руху мала легітимна фігура українського монарха. Спадкова монархія, вважав В. Липинський, була б найкращою формою політичного устрою України. Хоча В. Липинський був принциповим критиком демократії, його ідеологія спричинилася до утвердження ліберально-демократичних ціннот та поборювання тоталітарних тенденцій в українській політичній думці XX ст.