Співвідношення цілей, засобів і методів у політиці

Політичне життя, як і будь-яка інша форма суспільного життя, багатогранна й різноманітна. Основу політичного життя становлять владні відносини. Ці відносини здійснюються між різними суб'єктами політичного життя: громадянами, соціальними групами, політичними діячами, політичною елітою тощо. Розглянемо, які цілі переслідують учасники політичного життя, які методи вони використовують для їх досягнення.

Насамперед, слід уточнити, що таке цілі, засоби й методи в політиці. Політика є цілеспрямованою формою діяльності. Цілі політики – початковий момент політичного процесу, що визначає установки політики, завдання влади й форми політичної діяльності, а також її кінцевий результат: досягнуті цілі. Отже, досягнення цілі є рушійною причиною політики. Ціль у політиці, як і в будь-якому іншому виді діяльності, служить внутрішнім спонукальним мотивом.

Цілі розрізняються: 1) за значенням, це приватні цілі (окремої влади, установ, партій) і більш значні (самого суспільства, окремих груп і класів), а також найбільш загальні (держави й народу). Конкретні цілі даного суспільства (відновлення суспільства, вихід із кризи) і максимальні цілі історичного масштабу (такі, як досягнення загальної рівності, справедливості, свободи тощо); 2) за змістом (політичні, соціальні, економічні, політико-юридичні, ідеологічні тощо); 3) за розташуванням у часі, за черговістю й за стадіями політичного процесу: найближчі, проміжні, більше віддалені й кінцеві (для даних процесів).

Можливі й ще більш дробові класифікації політичних цілей за соціальними, партійними й іншими ознаками. Важливо підкреслити, що політика – це, за висловом французького політолога Ш. Фрейнда, «царство цілей». Безцільної політики не буває.

Як інструменти знарядь практичного здійснення цілей виступають засоби й методи. «Засоби» і «методи» – близькі поняття. Політичні засоби – конкретні фактори впливу суб'єктів політичних відносин на об'єкти. До засобів, породжених самою владою або політикою, належать всі види основного прояву влади – командування: накази, розпорядження тощо, а також всі види примусу, які становлять сутність влади й політики, починаючи із зовнішнього й кращого прояву – авторитету, і закінчуючи застосуваннями сили. До інших засобів політичного процесу належать політичні страйки, виборчі кампанії, путчі, бунти, збройні повстання тощо.

Методи політики ззавичай характеризують способи впливу її засобів. До методів політики звичайно відносять, насамперед, примус і переконання, насильство й ненасильство.

Ще на зорі формування політології в ній було поставлене питання про співвідношення мети й засобів. Це питання, по суті справи, є питанням про моральний сенс політичного життя. Він може бути сформульований у такий спосіб: застосування яких засобів морально виправдане для досягнення політичних цілей.

Широке застосування серед політичних діячів набула установка, що мета виправдовує засоби. Теоретичне обґрунтування цієї установки подане в працях Н. Макіавеллі. З погляду цієї установки, будь-яка політична дія є моральною, якщо вона продиктована високою метою. Практика свідчить, що політики, як правило, всі свої цілі представляють високими й шляхетними, обіцяючи народам благоденство й процвітання. Такими цілями виправдовувалися всі злочинні політичні акти: війни, масовий терор, революції тощо.

У політичній практиці й теорії існує й протилежний підхід до співвідношення цілей і засобів. З погляду цього підходу, засоби повинні домінувати над метою.

С точки зору цього підходу засоби є моральним критерієм політики. Застосування засобів, а не тільки шляхетні цілі визначають майбутнє того або іншого співтовариства. Насильством, убивствами, терором не побудувати високоморального суспільства. На цій платформі сформувалася ідеологія ненасильницьких дій у політиці, біля витоків якої стояли лідер національно-визвольного руху Індії Махатма Ганді (1864-1948 рр.) і лідери боротьби за расову рівноправність у США Мартін Лютер Кінг (1929-1968 рр.).

Ідеологія ненасильницьких дій, що виступає за високоморальний зміст політичних дій, набуває в сучасному світі широкого застосування. Вона дозволяє надати політичному життю гуманістичного характеру, перетворити політику з «брудної справи» у шляхетне заняття. Однак цей підхід далеко ще не домінує в політичному житті. Більшість політичних діячів підходять до політики прагматично, утверджуючи необхідність установлення сумірності цілей і засобів.

Даний підхід має компромісний характер. Він намагається врахувати моральну значущість як цілей, так і засобів, оскільки протиріччя цілей і засобів у політичному житті має неминучий характер. Прихильники цього підходу прагнуть побудувати систему ієрархії моральних цінностей і з їхньою допомогою виправдати застосування деяких аморальних засобів як «меншого зла».

Природно, у теорії дуже важко передбачити всі випадки життя й чітко вказати, які засоби є моральними й разом з тим ефективними. Але в сучасному суспільстві чітко впевнені, що в ролі критерію застосування політичних засобів мають виступати основні принципи гуманізму, що утверджують пріоритет загальнолюдських цінностей над груповими цінностями (право на життя, безпеку, свободу, розвиток особистості).

Питання 15.