Франко Іван Якович (1856-1916) : Політологія у питаннях і відповідях : B-ko.com : Книги для студентів

Франко Іван Якович (1856-1916)

 

Український письменник, публіцист і суспільно-політичний мислитель кінця ХІХ – початку ХХ ст.

На початку творчості і громадської діяльності захоплювався марксизмом, особливо економічним ученням К. Маркса. З позицій марксизму дає аналіз тогочасного капіталізму в багатьох своїх статтях («Хто є робітник?», «На кого працюємо?», «Хто винний?», «Про соціалізм» та ін.). Разом з тим у працях І. Франка, особливо більш пізніх, деякі істотні положення марксизму піддаються гострій критиці, що свідчить про врахування ним змін у суспільному житті після смерті К. Маркса, а також про передбачення вченим можливих негативних наслідків реалізації окремих положень марксистського вчення. Погляди І. Франка розходилися з марксизмом насамперед з питань рушійних сил суспільного прогресу, засобів докорінної перебудови суспільства на соціалістичних засадах, а також щодо розуміння самого соціалізму, як суспільно-політичного ладу. Особливо негативно ставився І. Франко до ідеї диктатури пролетаріату, як головного засобу здійснення соціалістичних перетворень. З критичною гостротою ставився І. Франко до ідеї «державного соціалізму», жорсткої централізації всього суспільного життя, викладеної у «Маніфесті комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. У статті «До історії соціалістичного руху» він пише, що «оброблена ними програма державного соціалізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом», що всевладність такої держави «в практичнім переведенні означала би тріумф нової бюрократії над усім її матеріальним і духовним життям». Припускаючи в деяких своїх статтях застосування найрадикальніших методів докорінної перебудови суспільства (аж до можливості «пролити свою кров»), в інших статтях він схиляється до думки, що ідеали робітників слід здійснювати в розумній формі – «без насильства і кривавих потрясінь». Щодо соціалізму, то його ознаками, за І. Франко, повинні бути: співдружність людей праці, побудована на рівності господарств, встановленні «повної громадянської і політичної свободи»; відсутність держави, як сили примусу, тиску зверху на народ, управління зверху. Майбутнє суспільство, на думку І. Франка, – це справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Головним засобом здійснення народом своєї влади повинні бути громади, що здійснюють усі функції управління. Віддаючи пріоритет «безпосередній демократії», І. Франко не заперечує також і представницької демократії для вирішення деяких важливих для всього суспільства питань.

Велику увагу приділяв І. Франко також розв’язанню національного питання. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації, як суспільно-культурного організму, здатного до самостійного культурного і політичного життя. Саме така нація, на його думку, здатна протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. Особливого значення надав І. Франко розвиткові національної мови, «без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу». Для нього майбутня Україна – це розвинена, висококультурна нація Європи. І. Франко, виступаючи за політичну самостійність, політичну незалежність української та інших націй, вважав, що на певний час формою політичної незалежності соціально звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. Тобто створення федерації народів, що рівноправні в політичному і юридичному плані, мають форму демократичної республіки, заснованої на громаді як на первинному територіально-виборчому об’єднанні, що самоуправляється. Він обстоював об’єднання слов’янських націй у єдину федерацію і навіть оформлення всесвітної федерації. Виявляючи вкрай негативне ставлення до царизму, до бюрократично-поліцейського устрою Російської імперії, розглядаючи її як «темне царство», «тюрму народів», І. Франко разом з тим не поділяв русофобських поглядів, чітко відділяв російський народ від російського державного апарату, прогресивну російську культуру від реакційної.

Усе своє життя І. Франко, говорячи його словами, віддавав праці «для осягнення великого ідеалу – соціальної справедливості на грунті гуманного чуття».