Поділ влади як принцип сучасної держави

Поділ влади сьогодні є одним з основних принципів сучасної держави. Поділ влади означає інституціональний розподіл повноважень між різними гілками влади.

Інститут поділу влади почав зароджуватися ще в стародавності. Уже в Афінській і Римській республіках громадяни прагнули не допустити концентрації влади в одних руках.

У сучасному вигляді принцип поділу влади був сформульований Д. Локком, Ш. Л. Монтеск'є й полягає в тім, що для утвердження політичної свободи забезпечення законності й усунення зловживання владою з боку будь-якої соціальної групи, установи або окремої особи необхідно розділити державну владу на законодавчу (вибрану народом і покликану виробляти стратегію розвитку суспільства шляхом прийняття законів), виконавчу (призначену представницьким органом влади і яка займається реалізацією даних законів і оперативно-господарською діяльністю) і судову (яка виступає гарантом відновлення порушених прав, справедливого покарання винних).

Принцип поділу влади діє й у вертикальному аспекті як збалансоване співвідношення центральної влади з регіональною, місцевою владою. Зосередження занадто великої влади в центрі може призводити до ігнорування місцевих інтересів, і, навпаки, надмірна компетенція місцевих органів може негативно позначитися на загальнонаціональних інтересах.

Кожна із цієї влади є самостійною й такою, що стримує одна одну і здійснює свої функції з допомогою особливої системи органів.

Поділ влади – це функціональний розріз єдиної державної влади й не означає багатовладдя. У правовій демократичній державі влада є єдиною, тому що її єдиним джерелом є народ. Тому йдеться тільки про розмежування повноважень між гілками єдиної неподільної державної влади. Отже, принцип поділу влади припускає не тільки єдність і взаємодію влади, але й певне верховенство законодавчої влади, конституційні рішення якої обов'язкові для всіх.

Оскільки державна влада єдина, то її гілки постійно взаємодіють, що породжує боротьбу, зіткнення, суперництво тощо. Законодавча влада втручається в повноваження виконавчої й навпаки. Щоб не відбулося повного абсолютного поглинання однієї гілки влади іншою, була вироблена система «стримувань і противаг». Її сутність полягає в тому, щоб зрівноважити владу, не дати можливості кожній з них залишатися безконтрольною. Система «стримувань-противаг» закріплюється в Конституції й законах, становлячи сукупність правових обмежень щодо конкретної державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, центральної й місцевої.

Так стосовно законодавчої влади використовується досить жорсткаа юридична процедура законодавчого процесу, що регламентує основні його стадії. У системі противаг важливу роль покликаний відігравати президент, який має право застосовувати відкладене вето при поспішних рішеннях законодавця. Діяльність конституційного суду також можна розглядати як стримуючу, тому що він має право блокувати всі антиконституційні акти.

Щодо виконавчої влади використовуються обмеження відомчої нормотворчості й делегованого законодавства, заборони на прийняття нею актів, що зачіпають такі відносини, які повинні бути врегульовані тільки законом. Сюди ж належать термін президентської влади, імпічмент, вотум недовіри уряду, заборона відповідальним працівникам виконавчих органів обиратися до складу законодавчих структур, займатися комерційною діяльністю.

Для судової влади теж є правообмежуючі засоби, закріплені в Конституції, процесуальному законодавстві: презумпція невинності, право на захист, рівність громадян перед законом і судом, гласність і змагальність¬

процесу, відвід суддів тощо. Незалежне правосуддя покликане контролювати дотримання Конституції й законів усіма державними й суспільними установами й громадянами, вирішувати суперечки, що виникають між ними забезпечувати стабільність державного й суспільного ладу. Підпорядкування законодавців і уряду рішенням суду ґрунтується!

на принципі верховенства права. Крім того, фіксуються правообмеження, які забороняють здійснювати функції, що належать за законом іншому органу. Діяльність державних структур має обмежуватися їхньою компетенцією, що ґрунтується на принципі «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом».

Принцип поділу влади повинен мати своїм наслідком не простий розподіл функцій між різними ланками державного апарату, а створення щодо незалежних сфер володарювання з діючими в кожній з них особливими структурами.

Раціональність принципу поділу влади привела до його поширення в більшості країн сучасного світу. Застосування цього принципу себе цілком виправдовує: зводиться до мінімуму можливість сваволі, громадяни захищаються від зазіхань, підвищується відповідальність влади перед суспільством.

Однак взаємодія й співвідношення законодавчої, виконавчої, судової, центральної й місцевої влади не можуть бути визначені раз і назавжди. Зі зміною проблем, які розв’язуються ними, і якості цієї влади доводиться шукати відповідним змінам оптимальний для нових умов баланс влади. Але завжди важливо, щоб вони не втручалися у функції одна одної, не намагалися підмінювати одна одну. Зіткнення між ними знижують авторитет і ефективність влади.

За минулі сторіччя принцип поділу влади, розвиваючись і вдосконалюючись, витримав випробування часом і нині займає провідне місце в конституційному конструюванні владних структур, розподілі функцій і повноважень між ними. Цей принцип сучасний і актуальний і на початку третього тисячоріччя нашої ери. Цей принцип демократичний: він передбачає таку організацію державної влади, яка дозволяє ефективно виявляти й відображати інтереси як більшості, так і меншості населення, його різних груп – національних, регіональних, професійних.

Питання 33.