Партійні системи: поняття й класифікація

Немаловажне наукове й практичне значення в партології має проблема типології партійних систем. Поняття «партійної системи» відображає спосіб взаємодії різних партій у боротьбі за владу. Під партійною системою трактується сукупність політичних партій, які існують і діють у країні.

Партійні системи протистоять апартійним, тобто таким формам політичної влади, де відсутні партійні об'єднання.

Поширення в політології набула типологія партійних систем, що спирається на суто формальний, кількісний критерій – за кількістю партій, які існують у країні. Відповідно до такого підходу, всі партійні системи поділяються на одно-, дво- і багатопартійні.

Однопартійна система характеризується монополією на владу з боку однієї партії. В однопартійній системі немає політичної конкуренції. Правляча партія не допускає поряд із собою інших претендентів на владу.

Термін «двопартійна система» має досить умовний характер. Його вживання пов'язане з тим, що в деяких країнах політичну владу здійснюють поперемінно тільки дві великі політичні партії, а інші партії не можуть успішно з ними суперничати.

У багатопартійній системі більше двох партій мають досить сильну організацію й вплив, щоб впливати на функціонування урядових інститутів. У числі різновидів таких систем виділяють трьох-, чотирьох-, п’ятипартійні, помірковано й украй багатопартійні системи.

У порівняльній оцінці партійних систем потрібно пам'ятати, що тут не діє такий критерій «чим більше, тим краще». Велика кількість партій не свідчить про більшу демократичність суспільства.

Перевагою однопартійної системи є відсутність міжпартійної боротьби партій за владу, а також здатність сконцентрувати влада в умовах суспільної кризи (війна, розруха тощо) і повести весь народ до досягнення єдиної мети. Якщо політична партія може відбити інтереси більшості народу, що можливо лише за умови високої демократичності усередині самої партії, то її діяльність досить ефективна.

Історичний досвід свідчить, що монополія однієї партії на владу поступово веде до відриву партії (партійного керівництва) від мас, від рядових членів, до загнивання самої партії і її краху.

До переваг двопартійності відносять: поступове зм'якшення ідеологічних конфліктів між партіями, формування стабільного не підданого кризам відповідального однопартійного уряду, полегшення процесу вибору при голосуванні, спрощення політичного життя.

До недоліків двопартійності варто віднести відстороненість третіх політичних об'єднань від реального політичного процесу й поступову втрату великими партіями своїх відмінних рис.

Перевагою багатопартійності є можливість появи нових політичних ідей і оформлення їх носіїв у партійні об'єднання. Політична багатобарвність різноманітить вибір виборців.

Але дані переваги припускають і пов'язані із цим недоліки. У парламентських системах дуже важко сформувати стійку парламентську більшість, що призводить до нестабільності коаліційного уряду. Рядовому виборцеві складно розібратися в політичних ідеях, майже неможливо познайомитися із програмними документами всіх партій, надзвичайно ускладнений усвідомлений вибір у виборчих кампаніях.

Однак кількісна класифікація не бере до уваги відмінності між партійними системами, зумовлені політичним режимом, не враховує якісну сторону міжпартійних відносин (можливість утворення союзів партій або формування парламентських коаліцій). Все це викликало до життя якісну типологію партійних систем, яка найчастіше застосовується при аналізі багатопартійності.

Поряд із класичною двопартійною системою виділяють також і модифікований її варіант – систему «двох з половиною партій». У ній конкурують між собою дві великі партії, але жодна з них не має абсолютної більшості в парламенті й для формування уряду змушена входити в коаліцію із третьою нечисленною партією. Стратегічне становище малої партії й здійснюваний нею явний або прихований шантаж забезпечують партії важливі пости в уряді, дозволяють впливати на зміну політичного курсу.

Багатопартійна система з домінуючою партією характеризується тривалим перебуванням при владі однієї партії за наявності малоефективної опозиції. Правляча партія за ступенем впливу на виборців значно перевершує всі інші партії й одержує більшість депутатських мандатів у парламенті. Різновидом таких систем є системи з наявністю партії-«гегемона». У них формально існує кілька партій, але реально здійснює політичну владу тільки одна; «другорядні партії» визнають провідну роль партії-«гегемона» і у своїх програмних і статутних документах підкреслюють ідею підпорядкованості.

Поляризована, або біполярна, партійна система характеризується наявністю двох потужних партій з полярною політичною орієнтацією, що значно перевершують за своїм впливом на виборців всіх інших партій. Позиції центристських партій постійно розмиваються й прагнуть до одного з політичних полюсів.

Система помірного плюралізму характерна для країн, у яких існує невелика кількість політичних партій (три – п'ять), і жодна з них не може самостійно знаходитися при владі. Партіям властива певна «стриманість» в оцінці програм і цілей інших партій, що створює можливість створення коаліцій і спільного співіснування у владних органах держави; у такій системі відсутні антисистемні партії й двосторонні опозиції, ідеологічне розходження в партій не носить антагоністичного характеру. Ведеться доцентрова конкуренція.

Для системи поляризованого плюралізму характерна: наявність антисистемних партій і антисистемної, двосторонньої опозиції, а отже, наявність однієї або групи політичних партій, що займають центральне становище. Такі системи можна назвати «багатополярними». Для них властиві сильне ідеологічне розмежування, перевага відцентрових тенденцій над доцентровими, наявність безвідповідальної опозиції.

Атомізаційна партійна система вкрай поляризована в ідеологічному сенсі. Тут досягається своєрідний поріг, за яким кількість партій – десять, двадцять або більше – має вже невелике значення.

Існують і інші класифікації партійних систем. Так, з погляду характеру політичних систем, можна говорити про демократичні, авторитарні й тоталітарні партійні системи; з позиції пануючих соціальних цінностей – про соціалістичні й буржуазні системи; з огляду на характер відносин між партіями й державою – про конкурентну й неконкурентну партійну системи.

Звичайно, не існує єдиного стандарту в оцінці ефективності тих або інших партійних систем. Разом з тим загальним критерієм ефективності партійних об'єднань є чуйність політичних партій до запитів і потреб населення, можливість залучення з допомогою політичних партій у процеси прийняття державних рішень як можна більшого числа владозначущих інтересів громадян, критичне коректування урядового курсу й здійснення демократичного контролю над діяльністю еліт.

Питання 48.