Основні теорії політичних еліт : Політологія у питаннях і відповідях : B-ko.com : Книги для студентів

Основні теорії політичних еліт

Факт існування політичних еліт не викликає сумніву в більшості політологів. Однак на питання про те, який тип відносин установлюється між елітою й суспільством, існує два наукових підходи. У першому утверджується існування відособлених еліт, що мають абсолютну владу над суспільством. У другому йдеться про існування безлічі тісно взаємодіючих і одночасно конкуруючих одна з одною еліт.

Ідеологами першої моделі теорії є Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс. Вони солідарно розглядають еліти як згуртовані групи, що володіють винятковими, насамперед, політичними рисами й утверджують свою перевагу над суспільством.

Групова згуртованість, єдність правлячих меншин засновані на спільності соціального статусу, соціального стану, елітарної самосвідомості, особливого виховання й освіти, що формують здатність до управління. Історичний досвід свідчить, що діють три фактори, які відкривають доступ у правлячий клас: військові заслуги, матеріальне багатство, підтримка духовної влади. Із цими факторами тісно пов'язані три історичні форми аристократичної влади: військова, фінансова й церковна.

Однак відомо, що домогтися влади буває легше, ніж її утримати. У суспільстві постійно йде боротьба за владу. Тому правляча еліта, що прагне зробити свою владу й привілеї незмінними, змушена зважати на прагнення нових політичних сил змінити старі. Ці дві тенденції в розвитку правлячого класу в Новий час зазначав Г. Моска. Розвиваючи його ідеї в сучасних умовах, В. Парето стверджував, що правляча меншість може утриматися при владі частково з допомогою сили, а частково за згодою більшості населення, яке необхідно переконати у власній правоті ідеологічними методами. На його думку, у суспільстві йде постійна ротація еліт. Якщо правляча еліта відкрита для входження до неї кращих передставників інших соціальних груп, то вона може продовжити своє панування. При іншому розвитку подій зміна еліт може відбутися революційним, насильницьким шляхом.

Певний внесок у розвиток теорії еліт в умовах індустріального демократичного суспільства вніс Р. Міхельс. На прикладі німецької соціал-демократії він переконливо показав, що в найдемократичніших організаціях виникають олігархічні тенденції. Апарат партії поступово зосереджує у своїх руках всі матеріальні й ідеологічні ресурси й перетворюється в «партійну еліту». Отже, у будь-якій організації закономірно складається олігархічна структура влади правлячих меншостей над підкореною більшістю.

В 40-50-х роках XX ст. американські політологи Д. Берхайлі, Д. Гібрайт і Д. Бен розробили нову технократичну концепцію еліти. Погоджуючись із ранніми теоріями еліт, автори нової концепції стверджували, що влада в сучасному суспільстві перейшла від підприємців до верстви організаторів виробництва – менеджерів. Політичне панування правлячої еліти засноване тепер не тільки на власності або можливості розподілу ресурсів, а на високому рівні освіченості, професійної компетентності.

Американський політолог Р. Мілс, французькі політологи Р. Шварценберг і П. Бірнбаум на підставі багатьох досліджень зробили висновок про те, що основною елітоутворюючою ознакою є не високий інтелект, знання й навички управляння, а володіння керівними позиціями в найважливіших сферах суспільства. У першу чергу вони мають на увазі політичну, економічну й військову сфери. Ті, хто керує ними й становлять реальну силу влади.

У США, наприклад, представники вищевказаних трьох відомств мають спільні соціальні джерела, ведуть однаковий спосіб життя, співпрацюють і укладають шлюби усередині своїх відособлених груп. Практично правляча еліта США формується з вищих верств американського суспільства, а не на основі вільних виборів. Ця нова олігархія діє й відтворюється під прикриттям демократичних інститутів американського суспільства, а останнє позбавлене будь-якої політичної влади.

Аналогічно панує й політична еліта сучасного французького суспільства. Для дослідження діяльності французької еліти П. Бірнбаум застосував соціокультурний підхід. Єдність французького правлячого класу не тільки економічна, але й соціально-культурна, що виявилося внаслідок дії трьох факторів:

1) Соціальна спадковість. У цьому середовищі існують активні горизонтальні зв'язки – шлюбні союзи, вільний перехід з економічної сфери у військову, адміністративну й навпаки. Однак вертикальні зв'язки, тобто поповнення еліти внаслідок вихідців з нижніх верств суспільства, майже відсутні.

2) Освіта. Вища освіта у Франції соціально орієнтована. Існують елітарні ВНЗ для дітей керівників вищих владних структур і звичайні навчальні заклади для дітей середнього класу.

3) Культурне середовище. Для вищого суспільства існує спільне елітарне середовище проживання, дозвілля, що створює можливості формування замкнутої, згуртованої соціальної групи.

Теорія множинності еліт протистоїть олігархічній моделі взаємодій еліти й суспільства. Стверджується, що в сучасному суспільстві еліта не є єдиним утворенням, а складається з декількох керівних груп, що співпрацюють і конкурують між собою.

Режим, при якому існує кілька еліт, один з розроблювачів нової теорії Р. Даль назвав поліархією. Він вивчав механізми й структуру влади в місцевому масштабі й зосередився на аналізі процесів прийняття рішень. Результати своїх досліджень він виклав у такий спосіб:

1) Однорідної еліти бути не може. Є кілька окремих еліт: політична, економічна, адміністративна, профспілкова.

2) Кожна еліта має власні цілі й домагається їхнього виконання, прагне зберегти свою владу.

3) Абсолютної влади не має жодна з еліт. Основні рішення виробляються й приймаються шляхом компромісу між зацікавленими групами влади.

4) Різні еліти одночасно є й союзниками, і суперниками, тому що захищають власні інтереси й через них знаходять взаємовигідні рішення.

Виходячи з вищевикладеного, Р. Даль робить загальні висновки: поліархічна модель може діяти й у масштабі американського суспільства, тому що останнє базується на принципах демократії.

На захист поліархичного суспільства у Франції виступив Р. Арон. Він висловив думку, що в сучасному суспільстві вища влада не може перебувати тільки в одного правлячого класу й повинна характеризуватися суперництвом між керуючими категоріями. Він виділив п'ять таких категорій:

1) вище державне керівництво;

2) вище адміністративне й військове керівництво;

3) власники й менеджери підприємств і банків;

4) керівники політичних партій і профспілок;

5) носії духовної влади, інтелектуали, священики, керівники засобів інформації.

У загальному вигляді відмінності між прихильниками олігархічної й поліархічної моделі влади полягають у наступному:

1) відмінності в розумінні структур еліт – закрита й відкрита;

2) відмінності в перспективах ліберальної демократії – песимістичний і оптимістичний;

3) відмінності в природі влади – примус або компроміс.

 

Питання 55.