Політична еліта сучасного українського суспільства.

магниевый скраб beletage

В історичному аспекті першим циклом елітотворчих процесів є період Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Як держава Київська Русь сформулювалася під впливом об’єктивних чинників, передусім через загрози зовнішніх ворогів. У таких умовах князь був об’єктом, який акумулював ресурси, у тому числі й людські. Для виконання управлінських функцій князь призначав групу людей-бояр. У винагороду за виконання цих функцій бояри отримували землю. Бояри Київської Русі були досить пасивним елементом, оскільки відчували на собі тотальну владу князя та тимчасовість їхнього становища.

У Галицько-Волинському князівстві боярство було сильнішим і активнішим. Це пояснюється тим, що бояри були власниками своїх земель, а не дарованих князем. Як спільність, вони розвивалися самостійно і передусім були виразниками власних інтересів. Показником сили боярства є те, що вони ставили свй підпис на документах поряд з підписом князя. Каналами рекрутування політичної еліти було військо, регіональне управління. На той час вищі верстви не були ізольованими, їхніми членами могли стати за певні заслуги навіть смерди. Боярство намагалося закріпити отримані блага. Цей процес розвивався через вирішення суперечності між власними інтересами бояр та інтересами держави. І, як свідчить історія, цю суперечність вирішено на користь власних інтересів, тому боярство не підтримало князів у боротьбі проти Золотої Орди і радо вітало прихід литовських князів як таких, що забезпечать їм панування в своїх землях. Уже за декілька десятків років українські вищі верстви ополячилися та покатоличилися, розчинились у політичній еліті нової держави.

Тут можна говорити про закінчення першого циклу елітотворення. Його тип відповідає ознакам мобілізаційного, де людські ресурси були під владою князя. Політичну еліту цього періоду визначимо як бюрократію. Із закінченням циклу елітотворення відбувався занепад держави, усунуть атрибутивні ознаки української державності. Групи, які в системі ієрархії найближчі до влади, відкинули цінності української держави. Ці люди, будучи українцями за походженням, сформували литовсько-польську політичну еліту.

Водночас залишилися групи, які намагалися культивувати українське, не будучи, на жаль, навіть контелітою. Однак саме завдяки їм, їхнім ідеям маємо новий цикл елітотворення, який у літературі пов’язують з державою Б.Хмельницького.

Держава Б.Хмельницького утворилася під впливом зовнішніх чинників. Важливу роль відіграв Б.Хмельницький, який виступив головним суб’єктом політичного процесу. Глава держави, акумулюючи людські і матеріальні ресурси чітко усвідомлював потребу і значення політичної еліти. На керівні посади за певні заслуги він призначав козацьку старшину. Політична еліта збігалася елітою військовою. Це було зумовлено і типом держави, офіційна назва якої – Військо Запорізьке. Стати козацьким полковником було не важко, і тому на початку становлення держави політична еліта була відкритою. За службу козацька еліта отримувала привілеї, зокрема право на володіння землею, а також призначення на керівну адміністративну посаду в регіоні. Козацька старшина, яка ще донедавна не мала нічого, хотіла закріпити отримані привілеї. Так землі почали передаватись у спадок, посади найчастіше теж ставали родовими. На початку еліта стояла за інтересами українського суспільства, та згодом зосередилася на власних інтересах. І. Мазепа спробував повернути еліту до державних інтересів. Та козацька старшина вже стояла в черзі за російськими чинами й титулами. І вдруге політична еліта розчинилася- цього разу в московському панстві. Закінчився другий цикл елітотворення. Ця модель теж мобілізаційна. Козацька старшина перетворилася на бюрократію, яка закріпила за собою земельні угіддя, поступово набула російського громадянства, втратила проукраїнські інтереси.

Однак ідея української державності не зникла. Вона знову і знову відроджувалася в мистецтві та літературі. Сформувалася культурно-освітня інтелігенція. Саме вона підхопила прапор національного визволення. Кирило-Мефодіївське братство є прикладом творення української інтелігенції. Його членами були вихідці з родин середніх та дрібних поміщиків. З огляду на вплив народницьких теорій інтелігенція розробила українську ідею. На підставі виробленого нею матеріалу наприкінці ХІХ- на поч. ХХ ст. розпочався процес національної ідентифікації. Створено українські політичні партії, як спробу утворити контреліту, яка в 1917 р. перетворилася на еліту незалежної держави.

Еліта, що опинилася при владі, сформувалася з інтелігенції і була представлена гуманітаріями (письменниками, науковцями, адвокатами та ін.), вона проголосила утворення держави. Та це, на жаль, єдиний її здобуток. Політична еліта не впоралася зі своїми функціями: не створила державницької ідеології, яка б об’єднала все суспільство, не зуміла створити ні армії, ні чиновницького апарату. Вона також не змогла об’єднатися з елітою економічною. В. Винниченко писав: „Нема на Україні буржуазії, що визнала б себе українською”. Нехтування економічними інтересами, а також інтересами регіонів довело некомпетентність еліти та призвело до втрати державності.

Не вдалося втримати державу і П. Скоропадському. У 1919 р. широкі маси „ввірвалися” в політику: селяни тіснили інтелігентів за допомогою авторитарно-вождистського отаманства (Махно, Григор’єв). З іншого боку, військові Болбочан і Оскілко, Мельник і Коновалець – намагалися відтиснути інтелігентів і створити диктатуру. На думку В.Савченко, Петлюра геніально об’єднав ці течії, створивши свою напіввійськову, напівотаманську, напівінтелігентську вождиську диктатуру, що єдина у 1919-1920 рр. змогла обстоювати державність.

З приходом радянської влади закінчився третій цикл елітотворення. Політична еліта не змогла протистояти історичним обставинам. А утворення незалежної держави було зумовлено не внутрішнім чинником, а зовнішніми обставинами (мобілізаційний тип).

Радянський період позначився творенням особливого типу еліти, яку в літературі називають номенклатура. О. Криштановська вважає, що особливими рисами номенклатури є монолітність (вся номенклатура належала до КПРС); ієрархічність, відсутність самовідтворення; географічна мобільність; внутрішня ротація; система привілеїв. Крім того, номенклатура не була національною.

Історія існування радянської номенклатури досить тривала, а тому її періоди якісно відрізняються один від одного. Наприклад, номенклатура 30-х років була відкрита, а ключову роль відіграв політичний капітал особливості – її світогляд, переконання, відданість партії. У 80-х роках номенклатура стала закритою, неабияку роль вже відіграв освітній капітал особистості, її професійні знання, компетентність, ділові риси. У 80-х роках номенклатура набула нових рис, її назвали технократією. Така еліта готова була змінити своє політичне становище, намагалася закріпити свою ставку на економічний капітал. Власне, знову всередині номенклатури виникала суперечність між інтересами номенклатури та державними (державними, не суспільними інтересами, бо держава повністю покривала суспільство). І, на думку О. Криштановської, це вагання і спричинило такий швидкий розпад політичної системи.

Водночас формувалася інша еліта. Як і на попередніх етапах, роль носія ідеї українства була в руках культурно-освітніх діячів. За цю ідею не один з них поплатився своїм жтиттям. Та завдяки їм українська ідея знову відродилася у 90-х роках.

Саме завдяки учасникам дисидентського руху українська ідея запанувала в суспільстві і в грудні 1991 року було проголошено незалежність України. Опозиція влилася до вищих ешелонів влади. Проте з плином часу більшість з них втратила високі пости. Та політичною елітою в Україні стала так звана „партія влади”: стара номенклатура, яка сприйняла цінності сучасності, – ті, які були потрібні, щоб залишитися при владі. Відбулася інкорпорація колишньої номенклатури, яка запозичила гасло націонал-демократії. А от щодо організаційно управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, різноманітних посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої. На сучасному етапі елітотворення простежується входження до політичної еліти представників олігархічних та кланових груп. Це пояснюється злиттям бізнесу та влади. Однак подальша і досить інтенсивна еволюція цих відносин – це залучення до потоку елітарної циркуляції тіньових ділків. По суті, процес конверсії власності у владу залучив до своїх механізмів представників кримінальної бізнес-еліти, безпосередньо інтегруючи їх у структури державного та політичного управління. Це свідчить про досить сильну орієнтацію керівного класу на матеріальний добробут як чи не єдиний сенсозначущий образ сучасного українського владування.

Щодо формування політичної еліти за типом політичної системи, то сьогодні важко говорити про партійних лідерів та президентський апарат, як головні канали рекрутування еліти. Партії недостатньо сформовані: нечітко визначене їхнє місце та роль в ідеологічному спектрі, соціальна база тощо; трапляється, що партія не висуває лідера, а її створюють „під” лідера. Президентський апарат із Президентом становить єдиний інститут президенства. Вони працюють головно на особу Президента, і не висувають політичних лідерів, є „тіньовою” політичною елітою.

Сьогодні можемо говорити про певну модернізацію мобілізаційної моделі. Зокрема відбувається входження економічної еліти до складу політичної, „закривання” еліти, що передбачає створення елітою власних традицій, і системи відбору еліт. Щоправда, маємо і негативні наслідки – це криміналізація та корумпованість еліти. Спостерігається посилення впливу центральної (київської еліти) щодо регіональної еліти, персонально-командний підхід.

Отже, для нашої історії характерна мобілізаційна модель елітотворення, яка передбачає створення еліти на засадах привілеїв за службу (бояри, козацька старшина, номенклатура). Створення такої еліти відбувається у два етапи: період формування еліти, коли вона мобілізована, енергійна, залежна від верховної влади; етап зрілості, коли домінеє прагнення закріпити отримані привілеї, що стає джерелом розходження інтересів з верховною владою.

Обидва ці етапи яскраво відображені в кожному циклі. Розходження інтересів еліти та інтересів держави еліта весь час вирішувала на свою користь, відступаючи від державницьких, національних цінностей, залишаючи український народ позаду в перегонах за чинами та титулами. Це і породило таку рису української ментальності, як недовіра до еліти. З іншого боку, наше суспільство на кожному етапі демонструє нездатність сформувати еліту, яка була б виразником його інтересів, таку, якій можна будо б довіряти. Крім цього, ментальності нашого народу притаманні егалітаристські настрої.

В умовах демократії народ обирає свою політичну еліту. І якщо народ бачить негативні ознаки еліти, то повинен її змінити. Якщо ж народ бачить і не вживає заходів, то варто пригадати слова Лао-Цзи: „Народ має таку владу, на яку заслуговує”.  

Питання 56.