Ментальні характеристики політичної свідомості українців

магниевый скраб beletage

Для українського етносу суттєвим моментом у становленні менталітету стали яскраво виражені автохтонність і формування способу життя відповідно до місцевого ландшафту. Під час досліджень українськими вченими було виділено чотири системотворчі ознаки ментальності українського народу:

1.         Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу.

2.         Кордоцентричність, що проявляється у сентименталізмі, чутливості, любові до природи, яскраво відображених у пісенному фольклорі.

3.         Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, дисциплінованості й організованості.

4.         Перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом. Уявлення про успіх, благо, про можливості людської особистості в українській думці не розвинені, примітивні, деякою мірою інфальтивні. „Україці – природні буддисти. Вони... знаходять вихід не в катарсисі, а в каталепсії. Стороння спостережливість та індиферентнфсть – це реакція безсильної перед світом і перед собою людини”, зазначає М. Розумний. Однак, незважаючи на нерозвиненість уявлень про особистість, конфлікт особистого і суспільного вирішувався українцем завжди на користь особистого. Несформованість свого „ми”, своєї соціокультурної аури призводить до історичних колізій, пеергинів, різко полярних тверджень про історію, про любдство, про державність. Тут, з одного боку, мова може йти про політичні складові менталітету, а з іншого – про вплив ментальності на політичну свідомість суспільства.

Висновки про інтровертивність вдачі українців грунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства – Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка. З інтровертивністю пов’язується і український егоцентризм, що „дає перевагу всьому особистому над усім загальним” і спричинив вже не одну історичну катастрофу України. Прагнення до самовираження не знає меж: „Духовна істота в мені – це Богові рівна істота, в ній цілий світ і Бог”, – писав Г. С. Сковорода.

Інтровертивних характер українського індивідуалізму, його спрямованість на відособлення індивіда від суспільства і від інших людей, спрямовує зусилля особистості на створення свого малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і вбереження себе від впливу інших людей і соціуму. Саме цим можна пояснити парадоксальність нинішньої ситуації, коли в нації індивідуалістів катастрофічно не вистачає соціально активних людей.

Водночас кілька дослідників зазначають і контрастні ознаки інтровертизму та емоційності українського менталітету. За великого егоцентризму („моя хати скраю”), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гуманізму; при розвиненому братолюбстві, всепрощенні, що ослаблює агресивність, войовничість, українець спроможний до помсти, бунту проти несправедливості, що посилюєтьяс тенденцією до анархізму; український інтровертизм не є замкненістю в собі, він є лише спрямуванням на себе. Велика чуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, оскільки українець не терпить самотності і спрямовує самовияв  на зовнішній об’єкт. Емоційність, домінування емоційно-чуттєвого переживання над холодною розсудливістю чітко виявляється і в політичній сфері. Для української політики і минулого, і сучасного характерним є багатоманітність глобальних „прожектів” різної спрямованості, що мають за мету перетворення дійсності в цілому, або ж її окремих сфер. Але з питанням переведення політичних планів, цілей на практичні рейки, прогонозуванням наслідків тих рішень, що приймаються в українській політиці, завжди були проблеми. А це і є свідченням її недостатньої раціональності.

Егоцентричне спрямування уваги на внутрішній світ заважає також визнанню авторитетів. Українці визнають авторитет швидше під впливом настрою, раптового захоплення, ніж унаслідок холодного аналізу заслуг людини. Ці риси українського електорату відмітив і дмректор Школи виборчих технологій (м. Москва) Д. Алексєєв: „Українець не любить почуватись у програші, тому голосувати за того, хто явно ен виграє, він не буде. Це дуже відрізняє його від росіянина, котрий жаліє слабких і полюбляє чинити „на зло”.

Утім, є й інший погляд на вищезазначені риси українського менталітету. Український дослідник Є. Онацький емоційність та чуттєвість вважає не негативними, а позитивними і деякою міроюзахисними (від раціоналістичного руйнування душ) рисами української вдачі, прикметою „нашої національної вищості. „Без сумніву, ми маємо зберегти й належно плекати здорову емоційність, бо розвиватися й рости можна тільки на грунті того, що вже маємо. Але треба звернути увагу й на розвиток нашого інтелекту й волі, щоб осягнути всебічний розвиток нашої особистості. Мусимо йти до цього шляхом повільного виховання, але в жодному разі не відкиданням нашої емоційності, не висушуванням нашого серця, не нищенням нашої людяности – теоріями, що походять з уже виродженого світу, де запанувала мертва логіка, бо мертве не може дати життя”.

Можливо, таке пееросмислення української емоційності стане однією з умов подолання комплексу меншовартості в національно-політичній свідомості, який значною мірою грунтується на пріоритеті раціонального над ірраціональним та негативному ставленні до власного, внутрішнього, іманентного, емоційно забарвленого світу. Цей комплекс сформувався під впливом історичних реалій і проявляє себе як як на рівні політичної еліти (постійне порівняння успіхів, досягнень, невдач, тих чи інших політичних рішень з відповідними у „старшого брата”), так і масової свідомості (в настроях запрограмованості повторення російських політичних сценаріїв в політичному житті України).

Переважна більшість українських дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв’язком українця з землею пояснюється домінування емоційного над раціональним. Більше того, В. Липинський вважав родючу землю  і сприятливий кліимат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до „дегенерації громадських інстинктів”, розвивали лінощі і неспроможність до постійного, тривалого і методичного зусилля.

Вплив геополітичного становища на формування менталітету українців теж неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях, і водночас до анархізму. Так, М. Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла „ні царя, ні пана”, а Д. Яворницький дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномена, що слугував „живим провісником свободи”, „живим протестом проти насилля і рабства. І. Лисяк-Рудницький розглядав степ не як ворожий ічужий українцеві, а як формотворчий чинник українськорго характеру. „Українська людина пограниччя був козак, що в XVI – XVII ст. став репрезентативним типом свого народу”.

На думку сучасного дослідника С. Грабовського, тлумачення пограниччя лише на межі хліборобської і кочової цивілізації хоча і є справедливим, але вочевидь недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнення (і взаємовпливу) західного і східного християнства (з усіма єресями та трансформаціями і першого, і другого), а на додачу – християнства, ісламу й іудаїзму. Україна (з XVII ст.) виступила місцем перетину традицій, з одного боку, європейської цивілізації, заснованої на чільній ролі міст (саме до неї належали українські землі з часів Київської Русі і до держави Богдана Хмельницького) і, з іншого боку, євразійсько-російської цивілізації, в якій чільна роль належала селам і панським маєткам. Цей ряд можна продовжити аж до XX ст., коли в 30-і роки Східна Україна виступала понраниччям „диктатури пролетаріату”, а Західна – „європейської демократії”, та і нині йдеться про роль української держави як „моста” між геополітичними і соціокультурними материками.

Чисельні історичні факти підтверджують анархічний індивідуалізм українців, відсутність згуртованості, єдності, взаємопідтримки, прагненн  до особистої свободи, без належного прагнення до державності. В умовах України державність тривалий час була чужорідною – турецькою, польською, російською – нав’язаним інститутом гноблення, який до того ж обмежував індивідуальну свободу і господарську ініціативу. І тому, природно, такий досвід викликав у суспільній психології і свідомості реакцію відторгнення, неприйняття державності. Перевага практично-соціальних інстинктів над пролітичними виражається в устремлінні українського народу впродовж всього історичного розвитку до соціального порядку на рівні компактних спільнот – родини, братства, громади, які поєднані почуттямспільноти формуються під впливом почуттів, а не розуміння необхідності чи інтересу. Тому значно слабшим є розуміння необхідності єдності великих спільнот, яке вимагає певного абстрагованого розуміння. Все ж під впливом ідеалістичного начала українським народом шанується традиція як сума витворених століттями ідеалів. Традиція виконує дисциплінуючу функцію, особливо важливу при анархічності вдачі. Авторитет ідеалу набагато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.

Певною мірою саме ці особливості українського менталітету в свій час сприяли популярності більшовицьких лозунгів. Вихованому на ідеях козацького демократизму і соціалістично забарвленого народництва, пересічному українцеві імпонували гасла із закликами до всевладдя рад, зображення верхніх прошарків суспільства у ролі „паразитів”, проголошення боротьби з бюрократизмом і багато іншого в більшовицькій риториці. І сьогодні, коли, здається, соціалістична ідея, дискредитована її викривленим втіленням в СРСР, мала б померти, вона виявляється живучою саме завдяки ментальним рисам українського народу, на тлі масового зубожіння в умовах сучасного реформування.

Відсутність єдності, злагоди в суспільстві в сучасній історії України проявилася в протиставленні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості і меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і східного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успішно проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства.

Разом з тим стійкі самоврядні потенції української ментальності, традиційний природний демократизм українського народу, психологічне несприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в суспільно-політичній, державотворчій практиці.

Ще одна риса українського характеру – терплячість, має теж два протилежні аспекти. Вона і позитивна, бо необхідно, щоб влада змогла в спокійній обстановці приймати зважені, оптимальні рішення, втілювати їх у життя на певному етапі розвитку держави, коли об’єктивно виникають складні економічні та політичні умови, створюється кризова ситуація.

Іншого значення набуває терплячість в умовах, коли владні структури або неспроможні вивести країну з кризового стану через свою некомпетентність, або в своїй діяльності прагнуть досягнути власних цілей, далеких від інтересів народу та держави. Стабільність і безконфліктність в Україні, як свідчить досвід останніх років, має досить суперечливий характер, і залишається одним із факторів, що майже не впливає на політичне та економічне формування. Безконфліктність базується в основному не на відсутності чи врегульованості суперечностей, а на свідомому чи інстинктивному самоусуненні від їх вирішення. Орієнтація пересічного українця на свої власні сили, вміння пристосуватися до змін середовища при бажанні забезпечити сімейний та особистий добробут дають, вже вкотре, шанс правлячій еліті впроваджувати свої модернізаційні проекти.

Дослідження, висвітлення і осмислення особливостей української  ментальності пов’язане з нагальною потребою досягти певної відповідності державотворчих процесів та „образу” держави особливостям вдачі, внутрішнім прагненням і потенційним можливостям українського народу. Політична еліта, пропонуючи реформи, повинна усвідомлювати, на які політичні, соціальні, економічні і культурні фактори вона може розраховувати, модернізуючи суспільство. Адже існує небезпека переступити поріг максимально допустимого потоку інновацій, коли суспільство через самобутність своєї культури просто не в змозі осягнути, переосмислити і включити у свій світогляд новаторські ідеї, оскільки вони викликають дискомфорт у перважної більшості населення. Глибоке знання базових рис української вдачі має сприяти  (разом з іншими чинниками) осмисленню напрямків творення і розвитку вітчизняного державотворчого процесу з урахуванням світової практики й самобутності історичного досвіду українського народу.   

 

Питання 64.