Теорії політичної участі

У політології виділяються такі теорії політичної участі:

1. Теорія раціонального вибору. Основне положення цієї теорії зводиться до твердження, відповідно до якого основним суб'єктом політичної участі є вільний індивід, який прагне до максимальної реалізації своїх інтересів і ефективно діює в ім'я досягнення власних цілей. При цьому під інтересом індивіда трактується прагнення забезпечити особисте благополуччя. Звідси випливає, що участь індивіда в політиці можлива за умови, що можливі доходи від участі будуть перевищувати витрати. Цей принцип одержав назву «максимізації вигоди».

Деякими вченими була висловлена пропозиція замінити принцип «максимізації вигоди» принципом «максимізації каяття». Останній означає, що індивід бере участь у політиці, щоб уникнути тих або інших небезпечних наслідків.

2. Мотиваційні теорії політичної участі. До найбільш загальних мотивів політичної участі належать ідеологічний, нормативний і рольовий.

Перевага ідеологічного мотиву означає, що особистість бере участь у політичному житті, розділяючи й підтримуючи офіційну ідеологію суспільства. Такий мотив забезпечує ідентифікацію особистих політичних цінностей з політичними цінностями держави. Останні фактично входять у структуру особистості. Однак розбіжність особистих і політичних установок може викликати різко негативну й навіть ворожу реакцію проти держави й політичної системи.

Нормативний мотив зумовлює політичну поведінку людини за правилами, які диктуються політичною системою, без їх співвіднесення з особистісними цінностями й установками. Поведінка індивіда ґрунтується на визнанні сили влади, виробленій у процесі політичної соціалізації. Підпорядкування політичній системі розглядається як винятково правильна й цінна орієнтація.

Рольові мотиви визначаються тією соціальною роллю індивіда в існуючій політичній системі. Поведінка людини з домінуючим рольовим мотивом прямо пов'язана з її соціальним станом і власною самооцінкою. Чим нижче соціальний стан, тим імовірнішим стає радикальний настрій особистості проти існуючої влади.

Значний внесок у дослідження мотивів утягненості індивіда в політику внесли прихильники «гуманістичної психології». Відповідно до концепції її основоположника А. Маслоу, існує п'ять основних мотивів особистості: фізіологічні, потреба в безпеці, потреба в любові, потреба в самоствердженні, потреба в самоактуалізації. Ці потреби утворюють стійку ієрархію, у якій фізіологічні потреби вважаються нижчими, а потреби в самоствердженні й самоактуалізації – вищими. У міру задоволення нижчих потреб, дії людини починають визначати вищі потреби. Очевидно, що цей підхід може бути з успіхом застосований для дослідження політичної діяльності. При цьому фізіологічні потреби можуть трансформуватися в потребу підвищення життєвого рівня; потреба в безпеці – у прагнення до соціального миру, порядку й законності; потреба в любові – у потребу соціальної ідентичності (почуття приналежності до певної соціальної групи, партій, рухів тощо); потреба в самоствердженні – у потребу підвищення соціальних статусів і престижу; потреба в самоактуалізації – у потребу виразити й реалізувати свої інтереси й переконання у політичних сферах.

У суспільстві, у якому не задоволені первинні потреби індивіда, політична поведінка й участь будуть визначатися аж ніяк не прагненням втілити свої цінності й інтереси, досягти гуманних цілей, а незадоволеними соціально-економічними потребами й потребами в соціальній і правовій захищеності. Так, наприклад, в Україні соціологи фіксують найбільшу заклопотаність населення низьким рівнем життя й проблемами безпеки. Відповідно й включення в політику більшості українських громадян відбувається під гаслами підвищення життєвого рівня, соціального захисту, боротьби зі злочинністю, які відбивають незадоволеність двох нижчих потреб.

У сучасній політології поширення набули пояснення змін політичної поведінки в західному суспільстві на основі концепції Р. Інглхарта. Відповідно до його положень, у стабільному, економічно розвиненому суспільстві, у якому задоволені основні матеріальні потреби людей, відбувається зрушення убік постматеріальних цінностей. Це виражається в зміні системи вимог і домагань. На передній план виходять потреби в поліпшенні рівня життя, екології, більшої включеності особистості в процес прийняття рішень на місцевому рівні, подоланні бюрократизму й безособовості влади, гармонізації соціальних відносин тощо. Пояснення феномена нових масових рухів – молодіжних, «неформальних», екологічних, пацифістських тощо – будується, виходячи з концепції формування нових постматериальних потреб постіндустріального суспільства.

3. Теорії соціальних факторів політичної участі. У рамках цих теорій досліджуються взаємозв'язок і вплив на політичну участь таких факторів, як інституалізація, рівень соціально-економічної рівності й можливості соціальної мобільності, стабільність і ін. Так, С. Ліпсет і Д. Лернер запропонували дві моделі – ліберальну й популістську – взаємозв'язку політичної участі з іншими факторами. Перша модель більшою мірою належить до країн ліберальної демократії, друга – підходить для опису політичних процесів і участі в країнах, що розвиваються.

Відповідно до ліберальної моделі, динамічний соціально-економічний розвиток обумовлює згладжування соціальної нерівності, а отже, забезпечує зміцнення політичної стабільності. Обидва фактори впливають на демократичний характер політичної участі (спрямованість на зміцнення, розвиток демократичної політичної системи; інституалізація політичної діяльності тощо).

При побудові популістської моделі виходять переважно з форм прямої (неінституціоналізованої) участі, спрямованої на перерозподіл майнових благ і власності. Посилення такої участі перешкоджає економічній модернізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку, призводить до підриву політичної стабільності. Нерозв’язані проблеми накопичуються, збільшуючи кількість вимог (і тих, хто вимагає), пропонованих політичній системі, а отже, зростає й політична участь. Коло замикається. Унаслідок цього політична участь не приводить до зміцнення політичної системи, задоволення інтересів різних соціальних груп, а лише дестабілізує суспільство й політичну систему, перешкоджаючи соціальній і економічній модернізації. Популістська модель тісно пов'язана з такими явищами, як криза участі в суспільствах, що модернізуються.

Питання 66.