Політичні ідеї Античності : Політологія у питаннях і відповідях : B-ko.com : Книги для студентів

Політичні ідеї Античності

Час Античності – це майже тисячолітній період розвитку. У цей період політична думка ще не виділилася в самостійну галузь знання, виражалася у філолофсько-етичній формі. Політичні уявлення були частиною космоцентричного світогляду, у центрі якого перебувала ідея про цілісність світу, взаємозв'язок природи, людини й суспільства. Політика й суспільство у філософських поглядах не були відділені один від одного. Реальною основою для побудови політичних концепцій є поліс (місто-держава), у якому не було чіткого поділу функцій і елементів держави й суспільства.

Цей етап розвитку політології прийнято називати державно-центричним, для якого характерний погляд на політику насамперед як на сферу державних відносин.

Для Демокріта (близько 544-483 рр. до н. е.), наприклад, політика була вищою формою мистецтва.

Більш-менш розгорнені уявлення про політику були виражені софістами – Піфагором, Продиком, Аразімахом і ін. Вони вважали, що світ політики – це світ людської діяльності («Людина є міра всіх речей»), підкреслюючи умовність правових норм, державних установлень. «Справедливість – це не що інше, як вигода для сильного» (Протогор). «Кожна влада встановлює закони, корисні для неї самої: демократія – демократичні, тиранія – тиранічні, так само чинять і інші» (Аразімах).

Найвщого розвитку антична політична думка досягла у вченнях Платона (427-347 рр. до н. е.) й Арістотеля (384-322 рр. до н. е.).

У творах Платона «Держава», «Закони» уперше сформульоване цілісне вчення про суспільний устрій, у центрі якого – уявлення про ідеальну державу. Платон утверджував ідею непорушності й загальнозначущості державних установлень. На думку Платона, держава виникає як необхідне утворення для задоволення людських потреб у їжі, житлі, одязі тощо. Забезпечення реалізації спільних інтересів громадян – це головне завдання держави. Особисті інтереси повинні бути підпорядковані цьому загальному завданню.

Ідеальна держава, за Платоном, – це співтовариство громадян, які розділені на три стани: просвітителів-філософів, воїнів і трудящих. Кожний цей стан зобов'язаний виконувати певні суспільні функції.

Влада повинна належати філософам, тому що тільки вони здатні керуватися розумно зрозумілими суспільними інтересами. Щоб відгородити філософів від низинних пристрастей, Платон наполягав позбавити їх права власності й скасувати індивідуальний шлюб і моногамну сім’ю.

Воїни мають впроваджувати рішення філософів і охороняти встановлений порядок. Платон теж пропонував позбавити їх власного майна й увести спільність дружин, звільнивши також від виховання дітей, яке повинне здійснюватися державою.

Трудящі повинні були творити матеріальні блага. У теорії ідеальної держави немає навіть згадки про рабів. Рабство для Платона – передумова діяльності вільних громадян.

Ідеальна форма правління такою державою – аристократична або монархічна. Форми правління, що існують у реальному житті, Платон розміщує в порядку їх «погіршення»: тимократія (влада честолюбців), олігархія (панування небагатьох багатіїв), демократія (влада більшості), тиранія (влада якого-небудь представника сильного роду). Ці форми – відхилення від ідеалу й мають, на думку Платона, логічний взаємозв'язок.

Відомо, що Платон безуспішно намагався реалізувати свій проект на практиці в м. Сіракузи й переконався, що «правителя-філософа» знайти неможливо.

Подальший розвиток політична думка античності одержала в працях його учня Арістотеля, який критикував вчення Платона. Головний твір Арістотеля «Політика». У ньому філософ оголошує людину істотою не тільки разумною – homo sapiens, але й політичною, державною – homo politikus і робить висновок, що політика – це насамперед сфера державних відносин, а людина за своєю природою – громадянин. Той, хто живе поза державою, «є або твариною, або божеством».

Функції держави Арістотель пов'язує з вищою метою людських істот – спілкуванням. Держава, за Арістотелем, – це вища форма спілкування, суспільних зв'язків. Сутність держави філософ вбачав у політичному спілкуванні людей, які об'єдналися для яких-небудь цілей. У політичному устрої він розрізняв законодавчу, адміністративну й судову частини.

Досліджуючи безліч полісів, Арістотель класифікує їхні форми правління на правильні й неправильні за принципом служіння даної форми правління досягненню загальної користі або особистому благу правителів. Правильні – ті, які служать досягненню загального добра, незалежно від того, чи править один, небагато або багато. До правильних він відносить монархію (правління одного), аристократію (правління деяких), политію (правління багатьох); до неправильних – тиранію, олігархію, демократію. Критикуючи пошуки ідеальної форми держави в Платона, Арістотель у ролі найкращої пропонує вже існуючу форму правління – политію, незважаючи на те, що политія має недоліки, вона поєднує в собі кращі ознаки олігархії й демократії. У ній домінує середній елемент у всіх сферах громадського життя: «Держава, що складається із середніх людей, буде мати й кращий державний лад».

Давньоримські мислителі внесли в розвиток політичної думки ідею договірної основи держави правової держави. Тіт Лукрецій Кар (99-55 рр. до н. е.) «Про природу речей», Марк Тулій Цицерон (103-43 рр. до н. е.) «Про республіку» і «Про закон». Цицерон прийшов до думки, що умовою свободи є підпорядкування закону всіх, а причина утворення держави – турбота людей про охорону власності. В основі права лежить вимога не шкодити іншим і не замірятися на чужу власність.

У працях античних мислителів політика виступає єдиною формою цивілізованого буття людини. Держава й суспільство відділилися одне від одного. Вищою метою держави вважалося створення можливостей для щасливого життя, яке, у свою чергу, можливе лише в правильно організованій державі. У працях античних мислителів були відсутні чіткі межі між філософією, етикою й політикою, що обумовило їх моралізаторський характер.

 

Питання 6.