Динаміка політичних конфліктів

магниевый скраб beletage

Політичний конфлікт, як і будь-який інший конфлікт, – це динамічний процес, що проходить кілька етапів розростання й вирішення. Зазвичай у соціальному конфлікті виділяють чотири стадії: передконфліктну, конфліктну, вирішення конфлікту й післяконфліктну. У свою чергу, кожна зі стадій може поділятися на кілька фаз.

Перша, передконфліктна стадія розбивається на дві фази. Початкова фаза характеризується формуванням конфліктної ситуації й загостренням протиріч у системі міжособистісних і групових відносин у зв’язку з  розбіжністю інтересів, цінностей і установок суб'єктів конфліктних взаємодій, що виникли. На цій стадії можна говорити про приховану (латентну) фазу розвитку конфлікту.

Цю стадію можна охарактеризувати з допомогою соціально-психологічного поняття «депривації». Депривація – це стан, для якого характерна розбіжність між очікуваннями й можливостями їхнього задоволення. Депривація із часом може або підсилюватися, або зменшуватися, або залишатися незмінною.

 

 

У вітчизняній конфліктології найчастіше характеризують дану стадію з допомогою поняття «соціальне напруження». Соціальне напруження – це особливий соціально-психологічний стан суспільної свідомості й поведінки індивідів, соціальних груп і суспільства в цілому, специфічна ситуація сприйняття й оцінки подій характеризується підвищеною емоційною збудженістю, порушенням механізмів соціальної регуляції й контролю. У політичному конфлікті соціалье напруження проявляється в наростанні акцій протесту: демонстрацій, мітингів, страйків з вимогами відставки уряду й президента, зміни політичного курсу тощо. Ці акції часто мають несанкціонований характер, а організатори й учасники виступів ігнорують вимоги влади про їх припинення.

Соціальне напруження виникає, коли конфлікт у повному розумінні цього слова не оформився, коли відсутні чітко визначені сторони конфліктів і не виявилося в досить чіткій формі протистояння по лінії «ми – вони».

Друга фаза першої стадії починається з інциденту або приводу, тобто якоїсь зовнішньої події, що приводить до  руху конфліктуючі сторони. На цій фазі першої стадії конфлікт із латентної фази переходить у відкриту й виражається в різних формах колективної поведінки.

Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту. Конфліктна поведінка – це дії, спрямовані на те, щоб прямо або побічно блокувати досягнення протилежною стороною її цілей, намірів, інтересів. Для вступу в цю фазу необхідне не тільки усвідомлення своїх цілей і інтересів як протилежних іншій стороні, але й формування установки на боротьбу, психологічної готовності до неї. Формування такої установки є завданням першої фази конфліктної поведінки. Конфлікт інтересів у цій фазі набуває форми гострих розбіжностей, які індивіди й соціальні групи не тільки не прагнуть урегулювати, але й усіляко збільшують, продовжуючи руйнувати колишні структури нормальних взаємозв'язків, взаємодій і взаємин. В емоційній сфері наростає агресивність, відбувається перехід від упередженості до ворожості й відвертої ворожості, формується «образ ворога».

Соціальне напруження на цій стадії може перерости в політичну кризу. Для неї характерні загальне (масове) невдоволення й обурення діяльністю правлячих кіл, які продемонстрували свою нездатність розв’язувати проблеми, що стоять перед країною. Політична криза означає втрату довіри мас до своїх політичних державних лідерів, уряду, правлячої партії тощо.

Перша фаза конфліктної поведінки породжує тенденцію до посилення конфлікту, але вона може стимулювати його учасників до пошуку шляхів вирішення конфлікту. Назріваючий перелом характерний для другої фази конфліктної поведінки. На цій відбувається ніби „переоцінка цінностей” і вибір подальшої тактики поведінки. Перебіг конфлікту змінює уявлення сторін про себе, про супротивника й зовнішнє середовище, виснажуються ресурси.

Конфліктуючі сторони можуть вибирати такі програми поведінки:

1) продовження конфлікту, аж до досягнення перемоги;

2) зниження рівня напруження; переведення конфлікту у приховану форму за рахунок часткових поступок супротивникові;

3) пошук способів вирішення конфліктів. Якщо обрано третю програму, наступає третя стадія в розвитку конфлікту – стадія вирішення.

Вирішення конфлікту здійснюється як через зміну об'єктивної ситуації, так і через суб'єктивну психологічну перебудову, зміну суб'єктивного образу ситуації, який склався у ворогуючих сторін. Можливе часткове і повне вирішення конфлікту. Повне вирішення означає припинення конфлікту на об'єктивному й суб'єктивному рівнях, кардинальну перебудову всього образу конфліктної ситуації. «Образ ворога » трансформується в «образ партнера », а психологічна установка на боротьбу змінюється орієнтаціями на співробітництво. При частковому вирішенні конфлікту змінюється тільки зовнішня конфліктна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукальні установки до продовження протиборства.

Сучасна конфліктологія сформулювала умови, за яких можливе успішне вирішення конфліктів: своєчасний і точний діагноз причин конфліктів, обопільна зацікавленість у подоланні протиріч на основі визнання інтересів кожної зі сторін, спільний пошук шляхів подолання конфлікту. Велике значення має заключна, післяконфліктна стадія. На цій стадії мають бути розпочаті зусилля з остаточного усунення протиріч інтересів, цілей, установок, ліквідоване соціально-психологічне напруження, припинена будь-яка боротьба.

Питання 89.