Політична модернізація – провідна  сила соціальної модернізації

У найзагальнішому вигляді модернізацію можна подати як наближення різних фрагментів і цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найрозвиненіших станів.

Політична модернізація – це частина більш загального процесу соціальної модернізації, коли перетворення відбуваються у всіх основних компонентах соціальної системи: економіці, соціальних відносинах, культурі, освіті тощо. Але вибір шляху модернізації відбувається й починається саме в сфері політики, із прояву політичної волі до змін. Послідовно проведена політична модернізація служить фактором, гарантом забезпечення послідовності модернізації інших сфер суспільного життя.

Об’єктивною підставою й потребою модернізації служать реальна цілісність людства, різноманіття форм взаємозалежності різних його частин, яка обертається в певних випадках і тим, що відсталі, реліктові його частини, утворення починають негативним чином впливати на передові фрагменти, стримувати їхній розвиток.

Цілі модернізації втілюються в таких соціальних цінностях, як економічний ріст, рівність, демократія, стабільність, добробут, справедливість, порядок, а характеристиками соціального життя, від яких у ході модернізації хочуть звільнитися, є бідність, нерівність, репресії, насильство, залежність.

Основні напрямки модернізації в сучасному світі:

- індустріалізація й інформатизація суспільства;

- формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні природозбережуючих технологій;

- демократизація, розширення участі населення в управлінні суспільними справами, підконтрольність політичної влади і її відповідальність перед суспільством;

- радикальна зміна параметрів соціальної сфери убік підвищення добробуту основної маси населення, подолання розриву між багатими й бідними;

- забезпечення доступності освіти і її високої якості, що гарантує для тих, хто її одержує, можливість активної діяльності й життєвого успіху в новій, мінливій системі соціальних відносин;

- розширення сфери свободи людини, ріст можливості вибору й незалежності від тиску традицій, середовища, місця проживання.

Форми модернізації значною мірою залежать від типу політичної системи й політичної влади. Тут можуть вибиратися драконівські, суто репресивні заходи, коли суспільство буквально «заганяють» у новий стан, або заходи, які стимулюють і створюють можливість розвитку того людського матеріалу, що підлягає модернізації, коли створюються умови й стимули його прискореного розвитку, свободи, кваліфікації й відкритості.

Виділяють два основних типи модернізації: органічну (первинну) і неорганічну (вторинну, «доганяючу»). Органічна модернізація – це вдосконалення суспільства завдяки внутрішнім причинам саморозвитку, зумовленого кризою еволюційного розвитку. Первинна модернізація підготовлюється перебігом попереднього розвитку й здійснюється за рахунок внутрішніх, органічних джерел. Така модернізація має самостійний, інноваційний характер, її духовною основою є власний історичний продукт.

Нині під органічною модернізацією мається на увазі насамперед перехід у постсучасність, до постіндустріального, інформаційного суспільства.

Вторинна модернізація – це формування інтелектуальної й політичної «відповіді» на виклик з боку розвиненіших країн. Така модернізація характерна для країн, які з тих чи інших причин відстали у своєму розвитку й намагаються за рахунок широкого використання досвіду передових держав наздогнати їх за рівнем і якістю життя, тобто це осучаснення навздогін. Неорганічна модернізація пов'язана з відновленням суспільства під впливом ззовні, з боку країн первинної модернізації.

Первинна модернізація охоплює епоху першої промислової революції, руйнування традиційних спадкоємних привілеїв і проголошення рівних громадянських прав, демократизація тощо.

Логіка первинної модернізації: спочатку відбувалися зміни в духовно-ідеологічній сфері (Відродження, Реформація, Просвітництво), потім трансформувалася економіка, тобто визрівали реальні інтереси в суспільстві й відбувалася диференціація форм власності; внаслідок утворювалася певна горизонтальна структура – громадянське суспільство, і тоді вже здійснювалися зміни політичної системи, закріплення в ній представництва реальних соціальних інтересів.

Вторинна, «доганяюча» модернізація, припускає, що одні елементи суспільства «втекли» уперед, більш-менш відповідають розвитку в передових країнах, а інші – ще не «визріли», відстають у своєму розвитку або зовсім відсутні. Розвиток суспільства при вторинній модернізації нагадує, на думку бразильського історика Н. Вернек Содре, «рух квадратного колеса». Варіюються в різних країнах лише систематичність «струсів», глибина «вибоїв» та швидкість руху. «Рух квадратного колеса» – вдалий образ циклічного процесу «доганяючої» модернізації, коли чергуються еволюційні й революційні початки. Колесо зі скрипом перевалюється, а потім завмирає на новій грані – період бурхливого, але досить нерівномірного розвитку, змінюється стагнацією або повільною еволюцією в раніше обраному напрямку. Одна зі складних проблем, які виникли при такому русі, полягала в тім, що соціальна структура суспільства, погано пристосована до різких струсів, все-таки повинна була пристосовуватися до змін. І успіх модернізації в цьому випадку залежав від ефективності суспільно-політичних інститутів, які могли б адекватно реагувати на зміни й амортизувати поштовхи: від державно-правової системи, партій і рухів, практики безпосередніх контактів керівників країни з бізнесом, інтелектуалами, народом, від збройних сил, засобів масової інформації тощо.

Як свідчить світовий досвід, перехідні суспільства можуть застрягти на стадії «часткової модернізації», коли традиційність і раціональність як принципово протилежні способи поведінкової орієнтації людини й суспільства, від яких залежить формування економічних, технічних, адміністративних навичок і відповідних організаційних структур, інституціоналізуються в рамках того самого суспільства. Окремі традиційні інститути аж ніяк не є неминучою перешкодою модернізації, а навпаки, і про це свідчить досвід багатьох країн, можуть сприяти успішному політичному розвитку. Однак впровадження готових зразків, вироблених модернізованим світом, у соціально-історичний контекст суспільства, що не встигло модернізуватися за рахунок внутрішніх процесів, породжує існування неподоланних залишків минулого новими елементами, які проявилися внаслідок реформ. У результаті відбувається накладення один на одного типологічно різнорідних конфліктів, що викликає їх взаємне загострення. Впроваджені в новий контекст елементи модернізованого суспільства перестають функціонувати в ньому як раціональні, і разом з тим немодернізовані елементи не можуть функціонувати як традиційні. Симбіоз виявляється неплідним.

Питання 98.