Теорія політичної модернізації: виникнення і етапи розвитку

Модернізація (з франц. moderniser від modern – сучасний, робити сучасним, осучаснювати) означає приведення суспільної системи у відповідність із вимогами сучасності, виведення її на рівень найрозвиненіших станів. Теорія модернізації сформувалася в процесі аналізу політичних доль країн, що одержали звільнення від колоніальної залежності в 50 – 60-х роках XX ст. поставили в практичну площину питання про шляхи своєї подальшої трансформації. Цей аналіз виявив наявність досучасного періоду в розвитку сучасних держав, що перебували на стадії розвитку традиційних суспільств. Теорія модернізації виникла як сукупність різних схем і моделей аналізу, що дозволяють описувати й розкривати динаміку подолання відсталості традиційних держав. У центрі теорії модернізації – обґрунтування загальної моделі глобального процесу цивілізації, суть якої в описі характеру й напрямків переходу від традиційного до сучасного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворення нормативних і ціннісних систем. При цьому поняття «традиційне суспільство» і «сучасне суспільство» відбивають різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем, наявність різних механізмів соціальної регуляції й адаптації, а також технологій соціальних змін. І нарешті, вони фіксують різні місце й роль індивіда в різних соціальних системах і можливості його самореалізації.

Як свідчить історичний досвід, розвиток суспільства йде від простих до складних структур. Розвиток виробництва як відбиття постійного росту потреб людей йшов шляхом множення й ускладнення форм поділу праці. Процеси диференціації й інтеграції в сфері праці стимулювали появу нових груп інтересів, ріст розмаїтості соціальних відносин, способів життя. Закони зростаючої розмаїтості діяльності людей, ускладнення соціальних відносин і соціальної структури суспільства обумовили високу адаптивність суспільства до змінюваних умов, свого функціонування. Отже, соціальна модернізація означає перехід суспільства від простих до більш складних форм організації соціального життя.

Політична модернізація – це частина більш загального процесу соціальної модернізації. Політична модернізація є механізмом удосконалювання, відновлення й застосування соціальної системи на основі нових форм, методів, засобів і прийомів, технологій політичної діяльності, а також політичних програм, концепцій, цілей.

У теорії соціальній, у тому числі й політичній модернізації, можна виділити два періоди. Перший період припадає на 50-60-і роки XX ст., коли був очевидний пріоритет західних країн, і насамперед США, в сфері управління, стандартів споживання, технологічного розвитку, розвитку демократичних інститутів тощо. У цей період модернізація трактувалася як вестернізація, копіювання західних зразків у всіх сферах життя, у тому числі демократизації країн, що розвиваються, за західним зразком. Модернізація тлумачилася як лінійний рух від нижчого до вищого стану, «доганяючий розвиток» відсталих країн до рівня передових, сучасних держав. При тлумаченні модернізації як послідовного руху до заданого стану (рівня розвитку передових західних країн) через низку проміжних етапів основним рушійним фактором визнавалася економічна допомога західних країн, стверджувалося, що іноземні інвестиції капіталів нібито здатні перетворити технології, цінності й політичні інститути й тим самим перемогти низькі стандарти споживання, порушення прав людини, деградацію культури тощо.

Загальна схема політичної модернізації, на думку американського політолога С. Ейзенштадта, містить у собі п'ять основних моментів:

1) створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей і інститутів;

2) територіальне й функціональне розширення сфери центрального законодавства, адміністрації й політичної активності;

3) постійне розширення включеності в політичне життя соціальних груп і індивідів;

4) виникнення й швидке збільшення раціональної політичної бюрократії;

5) ослаблення традиційних еліт і їхньої легітимізації; заміна традиційних еліт модернізаторськими тощо.

Однак концепція модернізації як лінійного руху й послідовного освоєння афро-азіатськими й латиноамериканськими країнами цінностей і інститутів західних організацій влади, відносин держави й громадянина не витримала випробувань життям. Здійснення перетворень політичних систем країн, що розвиваються, за цими стандартами призвело не до підвищення ефективності державного управління й підвищення рівня життя населення, а до корупції й сваволі бюрократії, катастрофічного розшарування населення і його політичної відчуженості, наростання конфліктів і напруження в суспільстві.

В 70 – 90-х роках концепція модернізації була переглянута: детальніше почали досліджуватися конкретні політичні процеси з урахуванням специфічних історичних і національних умов, культурної своєрідності різних країн. Західна модель суспільного розвитку перестала розглядатися як вищий і єдиний еталон сучасності. У рамках модернізаційного процесу будь-які позитивні зміни соціальних, економічних, політичних структур, які проводилися незалежно від західної демократичної моделі, почали визнаватися формою розвитку цих держав. Причому сам факт існування традиційних інститутів і цінностей більше не розглядалася як перешкода до осучаснення. При збереженні пріоритету універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку головний наголос учені почали робити на національну форму його реалізації. В зв’язку з цим розширилася й кількість моделей модернізації. Крім «догоняючих», з'явилися моделі «часткової», «форсованої», «безвихідної» тощо модернізації.

Основними детермінантами, визначаючими характер перетворень, визнавався не капітал, а соціокультурні фактори, включаючи тип культури країни, її національний характер, обумовлюючий ступінь сприйняття цілей і норм політичного розвитку. Почало вважатися загальновизнаним, що модернізація може здійснитися тільки за умови зміни ціннісних орієнтації широких соціальних верств, зміни типу політичної культури.

Питання 99.