Політична думка епохи Відродження

Відмінні риси розвитку політичної думки Відродження кореняться в змінах соціально-економічного життя Західної Європи. Починаючи з XIV століття в Італії й з XV ст. в інших країнах відбувається розклад феодального способу виробництва й виникнення передумов для нової історичної епохи. Це обумовило зміни в напрямках і сутності розвитку політичної думки. Головним в епоху Відродження є відмова від однобічного, однозначного теологічного трактування понять політики, держави, права. У цей період на перший план виходять проблеми світського життя, її інтересів і потреб. Починається розвиток гуманістичних начал у політичній теорії: аналізуються питання прав і свобод людини, закону й держави. Систему політичних ідей епохи Відродження визначають як громадянську концепцію політики.

Центральне місце в соціально-політичних вченнях займає ідеологія централізованої держави, тому що в цей час складаються національні абсолютистські монархії, звільнені від гегемонії універсальної папської церкви, які були прототипами сучасних західноєвропейських держав.

Сфера політики досліджується в цей час на противагу її середньовічному тлумаченню не з погляду релігійно-етичного, а з позицій раціонально-критичних.

Найбільш яскраві зразки такого розуміння політики ми знаходимо у видатних мислителів Н. Макіавеллі (1460-1527 рр.) і Ж. Бодена (1530-1596 рр.). Важливим внеском італійського мислителя Н. Макіавеллі в розвиток політичної думки було протиставлення теологічної теорії держави концепції світської держави. Н. Макіавеллі виводить закони держави з розуму й досвіду, а не з теології, і вважає, що політика – це автономна сфера діяльності людини, що виходить з її власної волі, а не з божественного одкровення. За Н. Макіавеллі, політикуі визначає не Бог, а практика й природні закони життя й людська психологія.

Головним у вченні Н. Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який припускає відмову від умоглядних схем належного, морального врахування у політиці умов дійсності й підпорядкування політичних дій політичним інтересам. У своїй знаменитій праці «Правитель» він доводить, що політика не може й не повинна керуватися апріорними схемами й категоріями релігійної моралі. Аналізуючи політичне життя конкретного суспільства, він відзначає великий вплив боротьби протилежних соціальних сил і робить висновок, що ідеальна держава можлива лише при змішаній формі монархічної, аристократичної й демократичної влади. Але в умовах сучасної йому Італії, стверджує Н. Макіавеллі, необхідна сильна централізована монархічна держава, здатна створити умови для ідеальної.

Ідеологом сильної централізованої держави є також і француз Жан Боден. Його політичні погляди викладені в праці «Шість книг про державу». Щоб Франція вийшла з хаосу релігійних війн, уважає Ж. Боден, необхідна сильна державна влада з вирішальною силою єдиного джерела права –монархом.

Ж. Боден висуває одну із найзначніших ідей Відродження – ідею державного суверенітету (фр. sowerain – носій верховної влади).

Суверенітет необхідний для подолання феодальної роздробленості. Суверенітет, за Ж. Боденом, найістотніша ознака держави, під яким він розуміє вищу, абсолютну й постійну владу над підданими в політичному співтоваристві. Вищий характер державної влади означає верховенство. Абсолютність влади – у її необмеженості якими-небудь умовами і її неподільності. Сталість означає, що державна влада не встановлена на який-небудь термін, а існує за власним правом.

Ж. Бодену належить також ідея про зв'язок форм держави й географічних кліматичних умов. Для помірного поясу типовою є держава розуму, тому що народи, які проживають тут, мають почуття справедливості, любов до праці. Південні народи байдужі до праці й тому мають потребу в релігійній державі. Північні народи, що живуть у суворих умовах, визнають тільки силу, і вони будуть керовані тільки сильною державою.

 

Питання 8.