РОЗДІЛ 10. УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ : Державне казначейство України : B-ko.com : Книги для студентів

РОЗДІЛ 10. УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ

10. 1. Поняття державного боргу

Всі доходи державного бюджету, які розглядалися раніше, держава мобілізує як обов'язкові платежі. Обмеженість цих коштів змушує її застосовувати і добровільні методи залучення коштів від юридичних та фізичних осіб. Державні запозичення на добровільних засадах є інструментом додаткової мобілізації грошових коштів до державного бюджету, інструментом регулювання грошового обігу, грошово-кредитної сфери у цілому та платіжного балансу, інструментом стабілізації економіки, стимулювання інвестицій та забезпечення економічного розвитку країни. Саме тому мова сьогодні йде про необхідність для кожної держави мати „власну, побудовану на національно-державних інтересах фінансову доктрину, складовою якої, як правило, виступає державне запозичення”[93,с.191].

Сума непогашених безумовних фінансових зобов’язань держави, утворених внаслідок державних запозичень і державних гарантій, складає її державний борг. Достатньо значні обсяги державного боргу та ріст витрат на його обслуговування, що уже сьогодні є проблемним для багатьох країн, роблять необхідним удосконалення механізму управління ним.

Сукупність грошових коштів акумульованих державою як позичальником та гарантом називається державним кредитом. У цих економічних відносинах держава виступає позичальником, а юридичні та фізичні особи на добровільних засадах - кредиторами. Кошти від позичок надходять до державного бюджету. У розвинених країнах державний кредит є основним джерелом фінансування дефіциту державного бюджету.

Основними принципами державного кредиту є добровільність, строковість, зворотність і платність. Позики держави не забезпечуються конкретною заставою, хоча держава гарантує виконання своїх зобов’язань всім своїм майном, і здебільшого не мають цільового спрямування.

Принцип добровільності полягає у тому, що гроші залучаються державою внаслідок вільного волевиявлення юридичних чи фізичних осіб. Держава може скористатися своєю силою і залучати кошти через обов'язкові державні позики але це скоріше виняток, ніж правило.

Кошти залучаються на визначений строк, після якого повертаються – принцип строковості. Кредитор і позичальник, узгоджуючи свої економічні інтереси, обов'язково визначаються з терміном кредиту.

Принцип зворотності вказує на обов'язковість повернення позичених коштів кредитору. Навіть у дуже складних економічних умовах держава однозначно повертає залучені кошти кредитору. Як виняток, може мати місце «заморожування» коштів на певний строк, або так звана “реструктуризація”, що дозволяє лише продовжити термін повернення коштів.

Платність – це видова ознака кредиту і одночасно принцип кредитування. При наданні кредиту сторонами встановлюється певний розмір плати за позичені кошти, який задовольняє обидві сторони.

Державний кредит регулюється нормами двох галузей права - цивільного і фінансового. Цивільно-правове регулювання охоплює договірну сторону відносин, у той час як фінансово-правове - відносини з формування централізованих фондів. Незважаючи на те, що держава виступає позичальником, вона однобічно встановлює умови державного кредиту (види, строк, платність тощо), не дозволяючи і забороняючи іншій стороні змінювати встановлені умови.

Державний кредит виступає у формі державних позик. Класифікація позик здійснюється за різними ознаками:

- за місцем позики: внутрішні (на території) і зовнішні (поза межами) країни;

- за строками: короткострокові, середньострокові і довгострокові;

- за формою виплати доходу: виграшні, процентні, процентно-виграшні,

 безпрограшні.

Кошти, які держава позичає у юридичних осіб, населення, нерезидентів, міжнародних фінансово-кредитних організацій, а також у урядів іноземних країн складають її державний борг. Законом України “Про державний внутрішній борг України” від 16 вересня 1992 року визначено, що державний внутрішній борг це строкові боргові зобов'язання Уряду в грошовій формі, які гарантуються всім майном державної власності.

У складі державного боргу України розрізняють внутрішній – сума запозичень від внутрішніх кредиторів та зовнішній – вся сума заборгованості кредиторам за межами країни. За строками борг складається із заборгованостей минулих років та заборгованості, що знову виникає за новими борговими зобов'язаннями.

Державні позики Уряду забезпечуються випуском цінних паперів – облігацій внутрішнього державного боргу (ОВДП) та казначейських зобов’язань. Боргові зобов'язання Уряду можуть мати короткостроковий - до 1 року, середньостроковий - від 1 до 5 років і довгостроковий - 5 і більше років терміни.

Державні цінні папери можуть розміщуватись тільки серед юридичних осіб, тільки серед фізичних осіб або мати універсальне призначення – розміщуватись як серед юридичних так і фізичних осіб. За формою виплати доходів розрізняють процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні та безпроцентні позики.

Ринок державних цінних паперів виконує дві основні функції: обслуговування державного боргу, пов'язаного з дефіцитним фінансуванням державних витрат і мобілізацією для цього відповідних фінансових ресурсів, і грошово-кредитне регулювання економіки, яке реалізується шляхом здійснення операцій на відкритому ринку.

Основною причиною виникнення державного боргу є бюджетний дефіцит. У свою чергу, ріст державного боргу збільшує обсяг виплат з його обслуговування, що посилює дефіцит бюджету. Якщо при цьому причинами дефіциту є кризові явища в економіці, держава насамперед повинна вжити негайних заходів фінансового оздоровлення, одним з яких є скорочення дефіциту. У розвиненій ринковій економіці бюджетний дефіцит є стимулом розвитку економіки через розширення внутрішнього попиту.

Якщо невиробничі витрати державного бюдже¬ту посилюють інфляційні процеси, то дефіцитне фінансування виробничих чи експортних проектів виконує дефляційну функцію. Навіть коли дефіцитне фінансування бюджету і призводить до зростання цін, то рівень інфляції при цьому все ж виявляється меншим, ніж при його прямому кредитному (емісійному) обслуговуванні. Тому покриття дефіциту бюджету за допомогою випуску і розміщення державних цінних паперів є найбільш цивілізованою і дефляційною формою обслуговування державного боргу.

Наочним прикладом цього може послужити досвід США, які пережили у 1980-х роках надзвичайно високий ріст дефіциту бюджету. За період 1980-1991 років він збільшився з 74 млрд. до І трлн. дол. США. Відповідно, з 900 млрд. до 3 трлн. дол. США зріс державний борг, причому, якщо у розрахунку на одного працівника у 1980 році він складав 8 500 дол. США, то у 1991 році - 28 800 дол. США. Однак, незважаючи на майже чотирикратний ріст заборгованості держави, темпи зростання цін у 80-х роках зменшилися порівняно з попереднім десятиріччям більш як у 2,5 рази.

Офіційним власником державних паперів виступає уряд. За його дорученням їх емісія може здійснюватися як скарбницею, так і іншими урядовими установами. У США право емісії мають 10 федеральних установ — Федеральна житлова адміністрація, Поштова служба, Федеральна корпорація зі страхування депозитів та інші виконавчі служби, підпорядковані федеральній адміністрації. Здійснює управління цими операціями Федеральний комітет відкритого ринку. Згідно з чинним законодавством емісію цінних паперів можуть здійснювати і адміністрації окремих штатів.

Державні цінні папери розміщують на національних, іноземних і міжнародних (євровалютному) ринках. Їх покупцями можуть бути фізичні та юридичні особи, резиденти й нерезиденти. Держава через своїх уповноважених представників виступає на не лише як продавець, а й як покупець власних цінних паперів. Право здійснення цих операцій надається Центральному банкові або спеціалізованій установі, яка діє від імені скарбниці.

Сьогодні держави користуються великим асортиментом цінних паперів, напрацювали різноманітні форми їх емісії та методи їх розміщення. Так, емісія цінних паперів може здійснюватися на ринкових і неринкових засадах: перші можуть передаватися іншим особам, другі - ні, емісія може здійснюватися як у формі паперових сертифікатів, так і у вигляді книжного запису (за рахунком емітента в банківській установі).

За терміном обігу виділяють три типи цінних паперів:

-              короткотермінові казначейські векселі - погашення до 1 року;

-              середньотермінові казначейські векселі термін погашення 1-5 років (у США – до 10 років);

-              казначейські облігації - довгострокові ринкові цінні папери погашаються 5 – 30 років.

Має місце первинний і вторинний ринок державних цінних паперів. На першому здійснюється перше розміщення цінних паперів, на другому - наступні продажі та купівлі цих же паперів дилерами, брокерами та іншими суб'єктами фондового ринку.

Успішне функціонування ринку державних цінних паперів досягається через:

-              гарантії високого і стабільного відсотка;

-              надання фондовим паперам держави антиінфляційного імунітету (позитивний відсоток, індексація, прив'язка їх емісії до матеріальних цінностей тощо);

-              законодавчі обмеження верхньої межі державного боргу;

-              запровадження податкових пільг для фізичних та юридичних осіб при інвестуванні ними своїх фінансових ресурсів у цінні папери держави;

-              належне інформаційне забезпечення учасників ринку державних цінних паперів.

Закон “Про державний внутрішній борг України”, прийнятий у вересні 1992 року, дозволив державі здійснювати емісію боргових зобов'язань. Але тільки у 1995 році було розпочато випуск ОВДП і тим самим запущено в дію цивілізований механізм покриття дефіциту державного бюджету.

Коли НБУ купує цінні папери на вторинному ринку він розплачується за це власними коштами, внаслідок чого грошова маса у обігу збільшується. У цьому випадку на внутрішньому ринку зростає платоспроможний попит, а також збільшується кредитний потенціал банківської системи через зростанням наднормативних резервів.

Купівля казначейських векселів чи ОВДП веде до зниження ліквідності фінансових активів покупців. Не є винятком і банки: з купівлею цінних паперів держави їхні резерви, а, відповідно, і кредитоспроможність падають. Як наслідок - загальна маса грошей, що знаходиться в обігу, а також ліквідність юридичних та фізичних осіб знижується.

Отже, операції з купівлі-продажу цінних паперів на відкритому ринку дають можливість неемісійного фінансування державних витрат, виступають економічним інструментом монетарного регулювання економіки та дозволяють визначити реальну вартість цінних паперів. Визначена ринком ставка відсотка за цінними паперами держави є орієнтиром ринкового відсотка для інших (приватних і корпоративних) інструментів фінансового і грошового ринку.