ВІРУВАННЯ СТАРОДАВНІХ ГЕРМАНЦІВ

магниевый скраб beletage

(до ІV ст. н. е.)

 

Відомості про найдавнішу германську міфологію нечисленні й смутні. Напевно відомо, що тут відправлявся солярний культ. Наприклад, вшановувалося сонце у вигляді свастики (збереглася срібна пряжка такої форми ІІІ-IV ст.).

Зафіксовані письмовими джерелами явища переконливо свідчать про виразні риси тотемізму в германських віруваннях найдавнішої пори. Деякі давньогерманські племена на¬зивали себе іменами тварин і ро¬слин. Це ебурони (eber – вепр), геруски (gerus – молоді олені). Пізніше це простежується навіть в особистих іменах: Athawulfus (“шляхетний вовк”), Beremudus (“гнівний, мов ведмідь”), Riculf (“могутній вовк”), Eburwin (“друг вепря”) та ін. Існував також погляд, що люди походять від рослин. Так, чоловіки беруть свій початок від ясеня, жінки – від вільхи. Богам було присвячено певних тварин: скажімо, верховному богові Одіну належали ворон і вовк. Поклонялися також обробленому камінню, священним деревам та священному вогню.

 

Міф про творення світу

Колись не було нічого, окрім величезної тріщини, з якої витікала вода, замерзаючи великими крижинами. З льоду виник велетень Імір та корова Аудумла, яка вигодувала його своїм молоком. З солоних камінців, що їх лизала корова, народжується предок богів Бурі, а з тіла велетня – діти-велетні (йотуни). Бурі став прародителем великого бога Одіна, який згодом очолить сонм богів.

Боги вбивають Іміра, якого не любили. З плоті його вони роблять землю, з крові – море, з кісток – гори, з черепа – небо, з мозку – хмари, а з волосся – ліс. Люди були вирізьблені з дерев: чоловік – з ясеня, а жінка – з в'яза. Для себе боги створили в небі місто Асгард, що являло собою пишні золоті та срібні палаци.

Шляхом-мостом з Асгарду на Землю була веселка (Біврьост). Чотири краї неба підтримували створені богами потворні карлики – Норді (північ), Судрі (південь), Аустрі (схід) та Вестрі (захід). Посеред світу росло потужне вічнозелене дерево, яке здіймалося аж над Асгардом, а три корені його сягали світу богів, велетнів-йотунів і людей.

 

Отже, за уявленнями давніх германців, до богів-асів існувала епоха велетнів-йотунів, котрі були подолані асами. Аси запанували у світі й стали жити в небесному Асгарді (місті асів) у постійних бенкетах і веселощах, чекаючи невідворотного кінця світу. Аси також боролися з ванами, стародавніми богами родючості ; проте коли настане кінець світу, вони битимуться разом проти злого руйнівнка Локі. Хитрий Локі, утілення зла, мислився як завжди готовий на різні недобрі витівки. Він сміливий і вродливий, але йому ніхто не довіряє, тому що від нього завжди можна чекати небезпеки – він постійно готує якісь підступи. Іноді розглядають Локі як бога вогню, хоча скоріше він є негативним втіленням культурного героя (на протилежність Одіну). Йому належатиме роль губителя світу.

Боги давніх германців. Головним богом був Одін (Водан), спочатку визнаний як бог вихору й бурі (порівняйте ведичного Рудру). Одночасно він є і богом померлих, і богом війни . Іноді його називають богом воронів, тому що на його плечах сидять два ворони (Хугін – Той, що думає, та Мунін – Той, що пам'ятає), які літають по всьому світі й розповідають Одінові про всі події. Одін є царем Валгалли, світлого царства асів, де й розташовано Асгард, куди потрапляють після смерті душі лише тих хоробрих воїнів, що загинули в бою; їх приносять до Валгалли крилаті діви-воїни валькірії (порівняйте з грецькою дівою-воїном Афіною та її помічницею, богинею перемоги Ніке). Одіну приписано також володіння чарами й риси культурного героя. Так, він винаходить руни – письмена давніх германців у вигляді зарубок на дереві, а також чарівні поетичні заклинання. Одін здобув священний мед, що дав йому чарівно-поетичне натхнення (порівняйте сому та хаому в східних аріїв). Він також керує психічним життям людини, зокрема всякими збудженнями. На голові Одіна – крилатий золотий шолом, а в його правиці – золотий спис, який завжди влучає у ціль. Їздить він на восьминогому коні, який може скакати не лише по землі, але й у повітрі. Проте бог любить змінювати вигляд; зокрема, його можна зустріти серед людей у вигляді старого, одягненого в синій одяг, який ходить по землі й винагороджує того, хто гостинно його приймає.

Величною фігурою в германському пантеоні був також Тор, син Одіна, – рудобородий велетень, що крутить вогненний молот. Це бог грози, дуже подібний до грецького Зевса, нашого Перуна чи ведичного Індри з його блискавкою. Проте Тор – не тільки бог грози, йому приписували також функції бога плодючості та бога-воїтеля. Його молот незвичайний – кинутий у ворога, він повертається до свого володаря, як бумеранг. Тор їздить у візку, запряженому парою цапів. Він захищає Мідгард (світ людей) та Асгард (світ богів) від велетнів-йотунів. Часто він зображувався поруч із такими символами: молот, колесо (алегорія Сонця), цап (уособлення плодючості). Сила Тора неперевершена, до того ж її вдвічі збільшує чарівний пояс, який він носить.

Разом із вшануванням Тора як бога грози, германці окремо виділяли бога безхмарного неба, котрого іменували Ціу (порівняйте звучання імені з тим-таки грецьким Зевсом, латинським Деусом, індійським Дьяусом або словом деві, що означало в індусів бога взагалі). Певно, риси, які в грецькому Зевсі – небесному володареві було з'єднано, у германців розділилися.

Германськими племенами шанувався культ родючості, й, відповідно, обожнювалася рослинність. Центральним божеством була Земля-Мати. Звідси також шанування священних гаїв та окремих тварин. Як богині родючості шанувалися Нертус та Ізіс і деякі інші (власне, кожна племінна група мала своїх відповідних богів). Родючість землі забезпечувалася також Фрейром і Фрейрою, братом і сестрою, які незаконно стали подружжям; останню з плином часу усе ж таки змінила давня Нертус. Це добрі боги, вони не любили сварок і війн, посилали людям багаті врожаї на полях.

З темою родючості пов'язане також ім'я Бальдера, про якого розповідають скандинавські міфи. На півночі нетерпляче очікували на весну. Усе життя тут проходило в боротьбі з суворою природою. Каменистий грунт і холодний клімат зводили нанівець працю землероба. Тому родюча сила природи уособлювалася в образі юного й прекрасного бога рослинності Бальдера, сина Одіна, який був найдобрішим з усіх богів, світлим і прекрасним. Він був осторонь усякої нечистоти. Та ось молодому богові почали снитися зловісні сни, і боги вирішили оберегти його, узявши клятву від усіх істот і речей, включаючи каміння та метали, не нашкодити улюбленцю асів. Але було зневажено жалюгідну рослину-паразита – омелу. Отож, боги стали розважатися стрільбою з лука в невразливого відтепер Бальдера. Але злий бог Локі підсунув замість стріли пагінок омели сліпому богові Гьоду, котрий і забив нещасного до смерті. Бальдера спалюють, як годилося за індоєвропейськими звичаями, на вогнищі, але господарка царства мертвих Хель погоджується відпустити його, якщо все живе почне його оплакувати. Так було осмислено в давньогерманському світі весняне оновлення природи (порівняєте з культом Тамуза чи Осіриса в південних суспільствах).

Германці вірили також у велетнів-тролів – чарівників, які шкодили людям. Світ давнього германця був щільно населений карликами (цвергами, гномами, ельфами), що уособлювали потаємне життя природи та земних надр. Власне кажучи, в основі всіх цих постатей лежить образ альва – найвірогідніше, втілення жителів підземного світу, небіжчиків. Пізніше альви розшарувалися на чорних (карликів-цвергів) і світлих (ельфів). Чорні карлики дрібні, ростом з дитину або навіть з палець, мають довгі бороди, козлячі ноги або гусячі лапи; вони працюють у надрах землі, володарюючи над коштовним камінням і металами. Карлики виконували інколи дуже важливі функції у світі: так, четверо з них, як пам'ятаємо, підтримують небо з чотирьох сторін світу. Ельфи ж – прекрасні зовнішньо, маленькі люди (юнаки та дівчата), які уособлюють весняне цвітіння природи. Вони танцюють при місяці, зачаровуючи слухачів чудовою грою на скрипці.

Існували також усякі демони, зокрема у сфері землеробства (житній вовк, житня матуся, вівсяна наречена тощо), які дуже подібні до грецьких дріад або наших мавок. Ці істоти мусили знайти притулок після збирання хліба в останньому снопі, який шанували й зберігали до наступного року.

Вірили германці й у нижчих духів на зразок фетіра (домовика); у привиди мертвих, котрі могли з'явитися, наприклад, до сімейної вечері. Кожна людина мала власного духа-охоронця: наприклад, якщо уві сні людині з'являвся білий ведмідь, це віщувало якісь важливі події (сага про Ервага).

Усі істоти й речі світу розташовано немов по вертикалі світового дерева, яке існує і в міфології інших народів; у германців воно називається священним ясенем і має ім'я Іґґдрáссіль: воно зв'язує землю – місце перебування людей (Мідгард) з небом (Асґард і Валгалла), а також з підземним царством вічної зими, де править богиня Хель, На верхівці Іггдрассіля сидить орел – теж птах Одіна, а біля коренів – змій Нідгьоґґ.

Світ, виникаючи з боротьби тепла й холоду, гине від вогню й води, що збігається з боротьбою богів і демонів. Але настане велика битва богів проти злого Локі, коли світ остаточно загине, і боги також загинуть (Рагнарьок). У “Старшій Едді” це пророцтво викладено з моторошною поетичною переконливістю:

Загавкав пес Гармр у печері Ґніпагелліра:

тенета розірвано, вирвався Вовк...

У кривавім запалі родичі ріжуть один одного:

множиться зло, світ мерзоти повний.

Вік сокир, вік мечів, вік щитів розтятих,

сніжний вік, вовчий вік перед погибеллю світу,..

Жоден з людей не шкодує іншого...

З півночі страшний корабель наближається -

Мертвих везе, править Локі кермом.

З Вовком незліченні чудиська скачуть:

Білейтпра-брат керує їх раттю...

Сонце зчорніло: землі залито,

зірки зриваються з висоти вниз.

Пара пашить і, годівник Живого,

лиже все небо пекучий вогонь...

 

Отож, боги так само належать долі, як і всі інші істоти. Германці вірили в існування трьох сестер (норн), які розпоряджалися долею: Уорд була богинею минулого, Верданді – теперішнього, а Скульд – майбутнього.

Людина в цьому світі богів, велетнів, карликів і духів могла собі вибрати єдиний достойний шлях – славну смерть воїна на полі битви, аби бенкетувати з Одіном до кінця світу й разом з ним загинути остаточно в титанічній світовій пожежі.

Культ давніх германців. Ворожіння було звичайним способом вияву релігійних поривань. Чорну й білу магію не розрізняли, бо вважали, що все годиться, аби зробити добре собі й шкоду ворогові. Ганьбою вважалося лише те, коли чаклунство не вдавалося.

Закляттям і чаруючим співом займалися переважно жінки, стоячи з магічним жезлом на підвищенні. У трансі жінка психологічно виходила “з тіла”, мов йог у стані самадхі. Це було початком формування уявлення про польоти відьом і віри в яснобачення. Шанувалося також витлумачення снів, яке робилося, звичайно, з натхнення. Жінок, які провіщали майбутнє, називали волюрами. Вони чудернацьки вдягалися, носили біля пояса шкіряний мішечок з усяким чародійним зіллям і користувалися пошаною. Серед жінок-жриць переважали, зокрема, літні бабусі . Загалом у жінках бачили щось божественне. Відомо, що в одному з давньогерманських племен навіть жрець носив жіноче вбрання.

Поряд з рунами , які кидали, як наші дівчата, ворожачи, розкидають карти, або ж писали, як оберіг, використовувалися чарівні заклинання й пісні. Можна було також підкидати ворогові шматок дерева з вирізьбленими рунами-заклинаннями. Дійовим способом нашкодити ворогові вважалося також поставити на його подвір'ї кіл заздрості – палицю з головою коня, що роззявив рота, – вважалося, що це наводить біду, як і всяке чуже дихання. Вірили також у чародійні напої (що почасти базувалося й на травознавстві). Так, у старому германському переданні розповідається, що на бенкеті лицареві подали ріг з отруєним напоєм. Він коле ножем собі руку й кров'ю пише на розі руни зі співом:

 

Руни нарізав на розі я:

фарбовані кров'ю ті руни.

Слово таке вибрав я

для рогу дикого звіра:

з питва, що мені надлито,

я п'ю, скільки сам захочу,

лише аби зрозуміти,

чи пиво мені на здоров'я .

 

Після того ріг луснув й отруєне пиво вилилося на солому.

При таких релігійних уявленнях складного бо¬гослужіння не могло бути: жертви та ворожіння й складали весь культ. Не було й спеціальних храмів, але будувалися жертовники у священних гаях. Самі ідоли замінялися простими пеньками.

Служіння своїм богам давні германці проводили цілим племенем, у священному гаю. Капища богам зна¬ходилися біля води, яка теж відігравала велику роль (культові омивання тощо). Як правило, святкування й богослужіння припадали на якісь моменти річного циклу: осінь, зима, пізня осінь, початок літа. У жертву приносилася їжа, сільськогосподарський реманент, посуд, тварини й навіть люди.

Жертвоприношення були вкрай жорстокі, вбивали тварин або людей, переважно взятих у полон на війні або злочинців (утоплення, спалювання, удушення). Часом це робили голими руками: жертва роздиралася, а її нутрощі служили відгадкою майбутнього. У часи війни зазвичай приносили в жертву все живе.

Поховання померлих являло собою спалення на вогнищі. Якщо вмирав могутній воїн чи володар, у багаття кидали й убитих жінок, рабів, тварин – наприклад, бойового коня. У північних германців-норманів труп і жертви спалювалися в бойовому човні. Те, що залишилося після спалювання, ховали в землю та насипали могильний пагорб. Місце захоронення відмічали круглим каменем або дерев'яним колом. Серед погребальних звичаїв давніх германців варто виділити пісні на честь померлих.

Доля давньогерманських вірувань. Хоча християнізація з IV ст. н.е. пе¬ремогла в Німеччині, змішування старих дохристиянських вірувань з церковністю тривали ще довго. Часом вони неочікувано набирали навіть християнського забарвлення. Так, в епоху Відродження воскресла віра у відьом, і німці-інквізитори, керуючись, начебто, християнськими ідеалами, почали масове спалення ворожбитів, що нагадувало собою старі людські жертвоприношення.

У XX ст. спробував повернутися до давньо¬германських вірувань нацизм. Це знову супроводжувалося людино¬ненависницькими акціями, які підозріло нагадували людські жертвоприношення й були свідченням живучості тих архаїчних тенденцій у підсвідомості суспільства, які Е.Фромм визначав як некрофілічні.

Та не слід думати, що віра давніх германців полишила в пам'яті людства самі лише похмурі спогади. Чарівний світ богів, велетнів і карликів приваблював письменників і малярів, скульпторів і музикантів (брати Грімм, Вагнер, Блок та інші). Їх надихала ця буяюча й свіжа фантазія, і вони створили на основі давньогерманських міфів справжні мистецькі шедеври.