РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ ПРАДАВНЬОГО СЛОВ'ЯНСТВА (до Х ст. н.е.)

магниевый скраб beletage

 

Міфологія та боги стародавніх слов'ян. Слов'янська міфологія збереглася погано: її не записували (як у германців або кельтів, чиї ченці-місіонери зберегли язичницькі перекази). Тому джерелами уявлень про слов'янських богів і демонів виступають передусім власний слов'янський (зокрема дитячий) фольклор, а також міфи споріднених народів індоєвропейської групи, записані їхніми книжниками . Однак слов'янські джерела зберегли все це у вкрай ослабленому вигляді.

Наприклад, прадавній космогонічний символ – “світове яйце” (золоте – в індусів, срібне – у греків й ін.) виступає у слов'янському фольклорі в смутному образі золотого яєчка, що фігурує в дитячій казочці про курочку-рябу. Можна припустити, що саме в ці часи складалися основи тієї космогонічної системи, уламки якої ще залишаються в сьогоднішній народній культурі.

Дуже архаїчна колядка про трьох голубочків, що сидять на дереві, відобразила пам'ять про світове дерево та роль мешканців його “верхнього” ярусу у творенні землі, яку дзьобами здобуто зі дна моря .

 

Міф про творення світу

 

Колись не було нічого, крім величезного синього моря, посеред якого стояло могутнє дерево з золотою корою. На дереві сиділи три голубочки, серед гілля роїлися бджоли, а в корінні жили тварини. Голубки дістали з дна моря пісок, з якого створилася земля, та золотий камінь, що став сонцем. Той золотий камінь був яйцем, з якого усе народилося. І тоді птах ударив блискавкою в сухий пеньок, який перетворився на першого чоловіка.

 

Знання про світ, прагнення збагнути закономірності світоустрою відобразилися у характерних стародавніх народних назвах сузір'їв зоряного неба: Великий Віз або Віз (Велика Ведмедиця), Малий Віз або Пасіка (Мала Ведмедиця), Хрест (Лебідь), Дівка тощо. Від самого початку в слов'ян вважалося священним заняттям землеробство, і не останню роль, слід гадати, тут відіграв саме іранський вплив . Хлібороб уявляв свою працю найважливішою частиною світобудови, а хліб, продукт своєї нелегкої праці, – священним. Він вважав: якщо припинити землеробство – завалиться космос .

Близькість слов'ян до землі визначила і своєрідність релігійних уявлень, які можна загалом охарактеризувати як культ природи. Кожен ліс, струмок, дерево уявлялися живими. Слов'яни шанували ріки, які серед вікових лісів несли животворну воду й правили за шляхи сполучення: недарма в народній творчості ріки розмовляють людською мовою. Та й усяка вода – дощова, снігова, озерна – була святою . Поклонялося слов'янство також горам і каменям, особливо ж тим горам, на вершинах яких через якісь причини не було рослинності – лисим горам. Священним вважалося вогнище, з яким пов'язував¬ся культ предків: до прийняття християнства слов'яни спалювали мерців, вважаючи, що вогонь очищує небіжчика й переносить його в потойбічний світ.

Ці архаїчні вірування з часом персоніфікувалися в людиноподібних постатях, що почали уособлювати сили природи. Функції цих богів поступово змінювалися, й ми не знаємо напевно, хто з них від початку був головніший. Сьогодні дехто вважає, що це був бог сонця, але ж саме сонце відоме було під різними іменами (Даждьбог, тобто бог, що подає благо; Сварог – від слова “свар” – спека ; Хорс (цей варіант імені сонця запозичений від іранців і т.д.). Шанували також Стрибога – бога вітрів, важливих для землеробів. Перуна, бога-грозовика, слов'яни запозичили від сусіднього прибалтійського народу литовців, які називали його Перкунас; його вважали передусім покровителем війська (княжої дружини) і самого князя. Зброєю Перуна, як гадали слов'яни, були вогняні стріли й особливе каміння. За таку зброю вважали, зокрема, знаряддя, які залишилися з епохи кам'яного віку, а також скам'янілі рештки праісторичних молюсків; їх називали “чортові пальці”, або “перунові камені”. Велес (від слова “волосся”), від початку зв'язаний із землею одвічний супротивник “небесного” Перуна, був чудовиськом, подібним до грецького Пана ; згодом він змінився в уяві слов'янства на людиноподібну істоту й вважався покровителем худоби. Були й жіночі божества, як Мокош (Мокша), покровителька типово жіночого заняття – прядіння. По глухих кутах шанували цю богиню в Україні аж до середини XIX ст. Зображали її у вигляді довгорукої жінки з розпущеним волоссям. Богинею смерті вважалася Марена, яка спочатку мислилася як просто зима; на весняні свята солом'яну постать Марени спалювали, а згодом ця постать пе¬ретворилося на уособлення смерті. Покровителем рослинності й божеством весняного пробудження природи вважався Ярило. Кінець весни й початок літа символізував собою Семик – божество рубежу весни й літа. А Купало був божеством літнього сонцестояння – найсвітлішого дня, після якого сонце повертає на зиму (купальське свято, про яке вже згадувалося, збереглося практично до наших днів). Навіть дощ осмислено було як божественну сперму Місяця, що виступав у міфі як чоловік Жінки-Сонця. Відомі імена богині кохання й добробуту Лади (Ради) та її чоловіка Лада (Рада) .

Західні слов'яни вшановували також бога війни Святовита, якого зображали з чотирма головами, зі списом і мечем . Шанували вони, за деякими джерелами, й Білобога, покровителя доброї вдачі, та злого Чорнобога, батька нещасть.

Природа в слов'ян була наповнена демонічними істотами, що уособлюють родючість і вочевидь нагадують, як уже мовилося, “менших богів” (dii minoris) інших індоєвропейських народів (наприклад, мавки, польові й лісова, – аналоги грецьких дріад (що жили у вітах дерев) або німецьких демона житнього поля, хлібної матінки; русалки, діви з риб'ячим хвостом нижче пояса, – сестри античних німф; лісовик – побратим грецького Пана; домовик нагадує лар римлян). У південних слов'ян вірували у вúлу – крилату діву, що живе в горах, володіє ключем до озерних вод і любить допомагати людям. Більшість цих істот, проте, могли сприяти людям або шкодити їм. Однозначно злими були вовкулаки (люди, що перетворюються на вовків, – пам'ять про архаїчні культи перевертнів) та вурдалаки (упирі) – мерці, які встають з могил, щоб напитися людської крові.

Слов'янський язичницький культ. У східних слов'ян богослужіння відбувалися просто неба, зазвичай, на вершинах пагорбів. Капища (дерев'яні храми – двосхилий дах на стовпах) були простими й не збереглися . Будувалися вони як система з двох концентричних кіл . Власне капищем називалося внутрішнє коло, оточене вогнями, у середині якого знаходилися ідоли й приносилися жертви. У зовнішньому колі (требищі) споживали жертовну їжу .

Богослужіння теж було нехитрим, а часом і страхітливим. Один арабський історик описав, як ушановував своїх богів слов'янський купець: забив у коло жердини та розвісив всередині м'ясо; приблудні собаки з'їли це м'ясо, чим жертва й закінчилася. У давнину траплялися ритуальні людино- й дітовбивства як жертви богам. Убивали дружин на могилах чоловіків, як це було заведено також у скіфів і германців. Убивали й закопували під хату першу дитину – щоби щастя в домі не переводилося.

У капищах ставили зображення богів ¬ ¬– ідолів. Вони робилися з дерева й переважно не витримали випробування часом. Дерев'яні ідоли часом фарбувалися або прикрашалися металевими інкрустаціями. Так, до нас дійшов опис дерев'яного зображення Перуна, що стояв у Києві: чуприну бога було зроблено зі срібла, а вуса із золота. Та збереглися до нашого часу лише деякі кам'яні зображення. Найбільш відомий ідол, знайдений 1848 року в річці Збруч, який сьогодні зберігається в польському музеї (Краків). У ХХ ст. у селі Іванківці на Хмельниччині розкопали ще 3 давньослов'янських ідоли з граніту, які зберігаються нині в музеях Кам'янця-Подільського та Чернівців. Зображення богів різних розмірів – від невеликих до таких, що “кільканадцять волів ледве тягнули”, як писав очевидець.

Крім поклоніння богам, у слов'ян існував культ предків. Вважали, що охороняє своїх родичів засновник роду – Чур, або Цур (дід). “Цур – мене!”, як вважають дослідники, – вираз, що колись означав звертання по допомогу або якесь вимагання про обрання до найстаршого; ця фраза перейшла в дитячий фольклор (українська дитяча гра “цура”). Звідси й слово “цуратися”: але воно виникло вже пізніше, як прагнення відгородитися від світу мертвих, пізніше – взагалі від чого-небудь небезпечного.

Стародавні слов'яни, як і інші індоєвропейці, спалювали небіжчиків на похоронному багатті й рештки ховали в курганах – круглих або подовжених земляних насипах. Відводилися дні для поминали мертвих, а для того, щоб піддобрити їх, на могилу приносили їжу.

Жерців як таких у слов'ян довгий час не було: волхвувати (чарувати), тобто бути жерцем міг кожний. Жертви духам предків приносили спочатку глави сімей і родів, старійшини. Наприклад, у східних слов'ян професійні жерці – волхви, чарівники, кощунники, хмарогонителі – з'являються лише з початком форму¬вання державності. Не переводяться в українських селах бабки-знахарки – безпосередні спадкоємиці отих язичницьких жриць .

На думку академіка Б. Рибакова, між цими категоріями жерців існувала різниця, викликана їхньою спеціалізацією. Волхви займали вищий щабель і вважали своїм завданням збирати грандіозні загальноплемінні собори у визначені дати календаря. При цьому лише вони керували обрядом, заклинали природу, намагалися передбачити майбутнє. Тому волхвів на¬зивали ще віщунами або відунами (від слова “відати”, тобто знати). У жерців-чарівників була власна спеціалізація. Вони заклинали дощ, користуючись календарем, який дійшов до наших часів. Вважалося, що чарівники можуть не лише викликати дощ, але й припинити його, розігнавши своїми магічними діями дощові хмари. Нарешті, кощунники були охоронцями традицій: вони переповідали кощуни – стародавні міфи та легенди. Їх ще називали боянами – від слова баяти, тобто розповідати чи співати .

Жерці мешкали поблизу місць жертвоприношень у звичайних напівземлянках; відьми-знахарки, подібно, мешкали поза селищем, у лісі, у “хатині на курячих ніжках” – на великих корчах, аби не дістав дикий звір.

У північних слов'ян існував звичай віщувати майбутнє шляхом проведення священного коня (білого або чорного) через загорожу зі списів: усе залежало від того, якою ногою переступив кінь – правою (на добро) чи лівою (на невдачу).

Стародавня язичницька обрядність, яка склалася в річищі різноманітних свят, й досі зберігається в складі християнських свят (колядки, щедрівки тощо).

Релігійна реформа 980 року. Об'єднання східнослов'янських язичницьких пле¬мен у державу під назвою Київська Русь поставило питання про єдину релігію, яка б духовно об'єднувала розрізнені донедавна племена, що звикли шанувати різних богів і по-різному виконувати релігійні церемонії. Вважають, що ідея реформи належить Добрині, дядькові київського князя Володимира. Спробу цю здійснено 980 року.

Головним богом було проголошено бога князя та дружинників – громовика Перуна . Поблизу князівського терема в Києві поставили капище з ідолами Перуна, Стрибога, Дажбога, Хорса, Мокоші й Семаргла , а ідол Велеса – на Подолі, під горою, на якій розташовувалося капище. Було принесено жертви, у тому числі, здається, й людські. За свідченням літописця більш пізньої пори, першим у жертву Перунові принесли сина київського дружинника-християнина .

Київська Русь утримувала цю систему майже 10 років, але вона не виправдала тих сподівань, які на неї покладалися, бо виражала цілком архаїчний, варварський погляд на релігію. Навколо вже буяли християнська та ісламська цивілізації, і контраст між “поклонінням пням” у руській землі й тим, що робилося в інших землях, ставав дедалі нестерпнішим.

 

З а п и т а н н я д л я с а м о п е р е в і р к и

1.         Що таке германо-скандинавський світ і як він співвідноситься з поняттям індоєвропейського світу?

2.         У чому виявляється спорідненість богів і міфів давніх германців з богами та міфами інших індоєвропейських народів?

3.         Як збереглися відомості про давньогерманські вірування?

4.         У чому полягає різниця між асами, йотунами та ванами ? Яких менших богів германців ви знаєте?

5.         Перекажіть германський міф про створення світу, загибель Бальдера та кінець світу.

6.         У чому полягало богослужіння давніх германців?

7.         Які народи відносяться до кельтів?

8.         Охарактеризуйте роль друїдів у кельтському суспільстві. Опишіть відомі вам кельтські божества, назвіть риси тотемізму в їхніх образах.

9.         Чим відрізняється кельтська міфологія від міфологій інших стародавніх народів?

10.       Які основні культи відправляли друїди?

11.       Відколи на території нинішньої України спостерігаються зачатки цивілізації та культури? Які є підстави вважати здобутки цих найдавніших культур спадщиною українського народу?

12.       Якими джерелами користуються вчені для реконструкції картини релігійного життя найдавнішого слов'янства?

13.       Чи споріднені боги слов'янства та боги інших індоєвропейських народів? Обґрунтуйте свою думку.

14.       У яких образах уособлювали давні слов'яни природні явища та сили природи? Чи пам'ятаєте ви твори української літератури, у яких використані ці образи?

15.       Які особливості релігійного культу в слов'ян ви запам'ятали?

16.       Що мала на меті релігійна реформа 980 року?

17.       Які залишки дохристиянських вірувань найдовше збереглися у свідомості нашого народу?

 

 

Підрозділ ІІ

РЕЛІГІЇ СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

 

ПЕРЕХІД ДО ЗЕМЛЕРОБСТВА

ЯК ФАКТОР СКЛАДАННЯ ВЕЛИКИХ РЕЛІГІЙНИХ СИСТЕМ

 

Виникає питання: чому найдавніші цивілізації – давньоєгипетська, месопотамська, іранська, індійська, китайська – виникають на Півдні 6 тис. років тому, а, скажімо, про слов'ян історики світу починають писати лише з V ст. н.е.?

Багато хто пов'язує самé поняття цивілізації з переходом від збиральництва, мисливства й скотарства до землеробства. Сáме осілість викликає до життя побудову міст та виникнення писемності, що стимулює розвинене духовне життя, запис міфів та передань, які колись існували в усно-фольклорній формі, і створення сакральної літератури. Як вірно зауважив відомий релігієзнавець М. Еліаде, “містична єдність, таємничий зв'язок між плодючістю землі та родючою силою жінки являє собою одну з фундаментальних структур, глибинних інтуїцій того, що можна було б назвати “аграрною свідомістю” .

Якщо десь у долинах Нілу чи Євфрату достатньо було висипати відро зерна в багнюку, яку залишали розливи цих великих рік, аби отримати добрий врожай (ще й не раз на рік), то землеробство в найдавніших слов'ян, як вже зазначалося, було виснажливим і поглинало весь час. Наші умови, проте, не найгірші: народи Півночі – ескімоси або чукчі – живуть ще в більш тяжких умовах, але створюють своєрідні й значні культури, які тільки зараз починають по-справжньому вивчати.

Отож, насправді немає “відсталих” народів. Але є народи, духовна творчість яких історично гальмується несприятливими кліматичними умовами. Саме тому вони, створюючи власні духовні цінності, змушені й адаптувати деякі суттєві досягнення більш ранніх цивілізацій.

Найперше виділяються тут Межиріччя (Месопотамія) і Єгипет, які справили значний вплив на світогляд стародавніх греків і римлян . Стародавні римляни, що створили одну з найвищих цивілізацій Стародавнього світу, визнавали, що мали своїх попередників на Сході, у вислові: зі Сходу – світло! Тому релігійним системам цих найдавніших середземноморських цивілізацій потрібно відводити належне місце.

Трохи більш віддалені від нас суспільства Стародавніх Індії та Ірану, хоча з доісторичних часів їх об'єднували з європейцями (зокрема слов'янами) потужні зв'язки. Тому їхні вірування слід розглядати з особливою увагою, особливо ж зі врахуванням висоти того щаблю духовності, який тут було досягнуто. Останнє стосується й вірувань Стародавнього Китаю.

Може виникнути питання: чому до цього розділу віднесено релігії Центральної Америки, які склалися й функціонували значно пізніше, тим більше, що духовне життя в цьому регіоні не знало впливів вірувань Старого Світу (адже між ними лежав океан)? Річ у тім, що релігійне життя в суспільствах Центральної Америки, яка теж дійшла до землеробської цивілізації, типологічно дуже подібне до духовного пошуку Стародавнього Сходу, хоча й не досягає його ступеня культурності (писемність та ін.).