Людина й боги в месопотамській свідомості.

магниевый скраб beletage

У шумерів від початку було багатобожжя, що закріпилося, очевидно, у шануванні кожним містом власного божества. Шумери, воюючи, прагнули захопити ідолів чужих міст, аби оволодіти їхньою “силою”. З переходом до осілого землеробства та об'єднанням країни на перший план виступило завдання підтримки рівноваги води в штучних водоймищах і каналах. Відповідно в шуме¬рів на перший план висунулися бог неба (що посилав дощ) – Áну та бог повітря – Éнліль. Шанували також богиню неба й кохання Іннáну та її сестру, богиню підземного царства Ерéшкігаль; бога рослинності, що воскресає навесні, – Дýммузі. Дуже шанувався місяць – Нáнна і його син-сонце – Уту . Особливо вшановувався бог землі Éнкі (Éйа) як суддя і втілення справедливості: саме Енкі мислився як культурний герой, що створив життя на землі та впорядкував його, перетворивши хащі й болота на цивілізовану місцевість ; саме він засновує тваринництво й землеробство, суспільний лад; його осмислювали також і як володаря світового океану. Вклонялися також рухомим планетам і нерухомим зорям, богам-покровителям міст, сіл, окремих домів і навіть окремих людей.

 

Шумерський міф про творення світу

 

До початку буття існував безмежний прісний океан Апсý (безодня). Апсу породив гору, яка мала в собі нероздільні Небо й Землю. Хазяйка солоного моря Тіáмат змішала свої води з водами Апсу, від чого народилися боги. Вони страшенно галасували, і батько з матір'ю вирішили їх убити, але діти виявилися хитрішими й самі вбили Апсу. Вони запанували над світом і розділили Небо (Ану) і Землю (Ейя). Від шлюбу Землі й Неба народжується повітря – Енліль, який розділив батька й мати; йому співали гімн як диханню життя. Божество неба Ану, байдуже до творіння, передає йому владу. Утворивши союз із Землею-Енкі, Енліль започаткує порядок світоустрою.

З давнини шанували й бога природи, що вмирає і воскресає: молодого пастуха Дýммузі. За міфом, його покохали одночасно небесна богиня Іннана та її зловісна сестра, володарка підземного царства мертвих, Ерешкіґаль. Дýммузі помирає й опиняється в обіймах Ерешкіґаль; рослинність тужить і вмирає, на землі припиняється життя та народження. Отож, на вимогу богів, Іннана йде до царства своєї сестри, де “на замках і засувах павутиння, де хліб гіркий, а вода солона”. Ерешкіґаль катує сестру й ув'язнює її у своєму царстві. Схвильовані долею світу, боги визволяють Іннану й Дýммузі; вирішено, що півроку він буде на землі, півроку – під землею.

Людей було виліплено з глини, після чого боги влаштували великий бенкет, але, сп'янівши, почали ліпити потвор.

 

Аккадці, запанувавши в Месопотамії, зберегли шумерський пантеон, культ, клинописну книжність і шумерську мову для богослужіння. Вони ототожнили свого споконвічного бога Бела з Енлілем, а його дружину – з Іннаною шумерів. Усі відомі нам аккадські боги ототожнені були від самого початку з шумерськими, причому деякі боги отримали нові імена (наприклад, бог місяця Нанна почав називатися Сін, Уту (сонце) шумерів був осмислений як Шáмаш, ім'я Дýммузі почало вимовлятися як Тáммуз; Іннана була перейменована в Íштар та ін. Шумерські міфи вавилоняни було дещо переробили.

 

Аккадський міф про творення світу

“Коли вгорі небеса не були ще названі, коли була ще не названа внизу земля”, над усім панували хаотичні сили Апсу, Мумму і Тіáмат (мати Мардýка та інших “молодших” богів). Діти хотіли навести у світі порядок, але роздратували старших, й ті вирішили їх пожерти. Врятував ситуацію Мардук, встромивши в пащу Тіамат дрючка й розрубавши її навпіл. Зі двох половин тіла Тіамат було створено землю і небо з його світилами, серед яких виділяються Шамаш (Сонце) та Сін (Місяць).

 

Як бачимо, коли Вавилон узяв гору над іншими містами й перетворився на столицю, піднісся місцевий бог Мардук, який колись втілював планету Юпітер. Його було осмислено як володаря богів, який врятував світ, убивши мати-чудисько Тіáмат, втілення первісного хаосу. З Мардуком почали пов'язувати творення світу.

Релігією були просякнуті і життя, і вчинки, і психологія жителів стародавньої Месопотамії, оскільки постійна боротьба за існування й приборкання природи тримала людину в неослабній напрузі. Виснажлива праця, нездоровий клімат, соціальний утиск давньосхідного володаря-деспота – усе це породжувало страх і невпевненість.

У вавилонському міфі, який успадкував від свого шумерського попередника передання про всесвітній потоп , “уточнюються” деталі походження людини: Мардук убив зрадника-бога Кінгу, що перейшов на бік старших, і замісив на його крові глину, щоб створити людину. Людей було створено для того, аби годувати богів жертвами, що вони й виконували. Але після обіду боги любили спати, а людський галас їм заважав. Отож вони в роздратуванні й потопили своїх годувальників великим потопом. Уцілів лише один Утнапішті (шумерський Зіасудра), й коли він приніс жертву після того, як вода спала, боги налетіли на неї, мов голодні мухи: адже весь цей час їх ніхто не годував...

У вавилонській переробці шумерських переказів про царевича Уруку Ґільгамеша розповідається про намагання людини запанувати у світі та про її поразку. Ґільгамеш – юний володар Уруку, сповнений життєвих сил і богатирської наснаги. Він змагається з богами, приручає напівчудисько Енкіду, що його наслала на нього Іштар, кохання якої він відкинув. Ґільгамеш подружив з Енкіду і вчинив разом з ним чимало подвигів. Але раптом друг помирає, і до Гільгамеша доходить, що й він, такий юний, сильний, – теж помре. У розпачі герой прагне знайти секрет безсмертя. Пошуки приводять його до Утнапішті, кот¬рий вцілів від потопу. Ґільгамеш отримує від нього знання про траву безсмертя, що росте на дні моря. Він поринає й зриває її, але тут же втрачає через “лева землі” (змію?), що краде чарівний здобуток. Розчарований герой приходить до висновку: нічого людині у світі не сила осягнути, боги злі й вередливі, воля їхня незрозуміла. Отож – їж, пий і веселися, поки не прийде смерть:

Ґільґамешу, куди ти рвешся?

Життя, яке шукаєш, – не знайдеш ти!

Боги, коли творили людину, –

Смерть вони судили людині,

Життя собі залишили.

Ти ж, Гільгамешу, наповнюй утробу,

Вдень і вночі – завжди будь веселий,

Учту справляй щоденно,

Вдень і вночі грай ти!

Справжньої, глибокої радості буття, довіри до світу тут мало. Швидше це свідчить про відмову пізнати істину, прихований розпач. Та й у вавилонському філософському творі XVI ст. до н.е. “Розмова пана зі своїм рабом про суть життя” існування людини виглядає безсенсовним і марним, людські поривання – нікчемними: “Пройдись по стародавніх руїнах і поглянь на черепи людей, які жили раніше й після того: хто з них був володарем зла, і хто – добра?” (тобто смерть зрівняла і добрих, і злих). Часом вавилонська свідомість породжувала й сумніви у справедливості божественної волі. У так званій “Вавилонській теодицеї ” бринять мотиви скепсису та протесту:

 

Шляхом успіху йдуть ті, хто не шукає бога,

Знесилились і змарніли ті, хто молився богині.

Змалку жив я за волею божою,

Розстилаючись по землі, з молитвою шукав богиню.

Та тягнув я ярмо служби без усякого зиску, –

Замість розкошів бог визначив мені бідність;

Дурень попереду мене, виродок вищий за мене,

Крутії піднеслися, а мене принижено .