Храми та культ у месопотамців.

магниевый скраб beletage

У віруваннях Месопотамії простежуються сліди давнього тотемізму – обожнення тварини; у шумерів були в обігу кам'яні циліндричні печатки-амулети з вирізаними фігурами людей і тварин. Із тварин частіше за все зустрічаються лев і бик: і в молитовних гімнах Дворіччя лють богів порівнюється з левовою, а їхня міць – зі скаженою силою дикого бика.

Смерть Таммуза й сходження Іштар до підземного царства та їхній вихід на землю розігрувались у священних дійствах як панування весни та кохання, родючості землі. Релігійне почуття проявлялося в обожненні плодоріддя та сексуальної енергії: так, Іннані-Іштар служили храмові блудниці, на заробіток яких утримувалася святиня.

Шумери, вочевидь, були народом, що прийшов на месопотамську рівнину з гір (найвірогідніше – з Кавказу). На це дослідників наштовхує той факт, що вони молилися своїм богам “на висоті” – будували “штучні гори” – зіккурати; це був храм на східчастій підставі, що зменшувався в об'ємі уступ за уступом, яких загалом було 4 (в Єгипті за подібною моделлю побудована піраміда Джосера) . Кожне велике місто мало свій зіккурат, який зазвичай підносився біля храму головного місцевого божества. Власне, слово “зіккурат” – аккадського походження і, мабуть, було закріплене за таким типом храму в аккадську епоху. При цьому вавилонський зіккурат почав будуватися семиповерховим. Річ у тім, що ще пастухи Аравії, предки аккадців, спостерегли: у небі рухається 7 світил, і це лягло в основу обоження числа 7. Семиповерховий зіккурат мислився як “сім небес”; верхній поверх його був золотим, бо туди, вважалося, сходить божество . Вочевидь, образ зіккурату покладений в основу біблійного передання про Вавилонську вежу. Можливо, тут йдеться про конкретний зіккурат Мардука, описаний Геродотом. Він являв собою величезну семиповерхову споруду, висота якої сягала 90 метрів. На верхньому поверсі знаходилася статуя Мардука, яка важила понад 23 тонни і була зроблена зі щирого золота. Тут було вміщено й золоті ліжко та стіл для Мардука.

У релігійних гімнах месопотамці хвалили своїх богів; відлуння стилістики цих гімнів можна спостерегти й у більш пізніх біблійних псалмах. Ось заклинання-молитва до верховної богині Вавилону Іштар:

 

Тобі – моління мої, володарів володарко, богинь богине!

Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступниця людська!

...........................................................................................

Ти могутня, ти державна, ім'я твоє – над усіма!

..........................................................................................

Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву!

Ти пожинаєш усе суще, мов колосся,

 тебе вінчано тіарою влади!

 

Але це не молитва, у якій людина прагне осягнути божество, зрозуміти його. Ця молитва-заклинання, пишні похвали богині застосовано, аби вона розчулилася і дала тому, хто молиться, втілення всіх його бажань.

Злих же демонів прагнули нейтралізувати, намагаючись підкорити їх силою слова й закликаючи на допомогу добрі божества: “Злого бога, злого демона, демона пустелі, демона гірських вершин, демона болота, злого генія, могутнього Уруку, злий вітер, злого демона, який на тіло хворобу насилає, вражає усе тіло, – закляни його дух неба! Закляни його, дух землі!” .

Отже, месопотамці не вважали за необхідне проникнути в суть божества як вищої істоти. Релігія тут мала характер магічний: на богів та демонів постійно впливали магічними заклинаннями, церемоніями й предметами. Особлива роль надавалась амулетам, які відвертали біду. Своїх богів жителі Межиріччя боялися й прагнули підкупити їх жертвами або заклясти, але не шанували й не прагнули зрозуміти або полюбити.