Обряди та культ у Стародавньому Єгипті.

магниевый скраб beletage

Суттю давньоєгипетського богослужіння є теургія, тобто заклинання богів, зв'язування їхньої волі. Для цього використовувалися нехитрі магічні операції, що нагадують дитячу гру. Ідола Ізіди, наприклад, вранці “будили”, вмивали, “годували”, вивозили на прогулянку тощо; отож, богиня мусила зробити те, про що просила їх людина.

Водночас ритуали, що вершилися жерцями, оточувалися атмосферою таємничості. Служитель божества з кадильницею йшов до святилища, очищуючи шлях дійству благовонним димом. Дійшовши до святилища, де зберігалася статуя бога, він знімав глиняну печатку з дверей, падав ниць перед ідолом, окурював його з кадильниці, кропив пахощами та починав читати похвальні молитви. Саме в цей момент ідол, вважалося, “оживав”. Йому показували священні зображення: всевидюче око Гора та статуетку богині істини Маат. Далі бога треба було нагодувати (потім жертовна їжа спалювалася) та вдягнути, після чого двері знову зачинялися й запечатувалися, а жрець рачкував до виходу .

У давньоєгипетському культі найчастіше жертвами богам були тварини. Геродот залишив нам типовий зразок жертвоприношення бика. Тварину приводять до вівтаря й запалюють вогонь. Потім, зробивши пролиття вина над вівтарем, де лежить жертва, й закликавши божества, вони заколюють тварину, після чого відрубують їй голову, прикликавши на неї (голову) страшні прокльони. Якщо поблизу храму є ринок, то там продають голову, якщо ж нема – її кидають у Ніл. При цьому жерці закликають нещастя, що загрожували Єгиптові, впасти на цю голову.

Неабияку роль у відправленні єгипетських обрядів відігравало жіноцтво. Наприклад, кожний храм мав своїх співачок, які супроводжували церемонії звуками сістрів та кімвалів (брязкалок). Як і в Месопотамії, жінка тут часто служила храмовою блудницею, заняття якої було оточене великою пошаною. Достатньо сказати, що дочка будівника найбільшої піраміди фараона Хеопса стала повією, аби заробити на будівництво цієї велетенської споруди.

Простолюд також міг брати участь у здійсненні священних ритуалів, але у своєрідних формах. Так, у проміжках між великими святами (які відправлялися жрецтвом), кожний міг поставити в храмі невеличку стелу з вапняка, присвяченому тому чи іншому божеству, на якій зображення бога було оточене вухами та очима (їх кількість могла доходити до 378!), що наочно символізувало прагнення примусити божество побачити й почути молільника .

 Предметом особливої турботи жителя Стародавнього Єгипту було збереження себе для вічності, що вершилося в рамках культу Осіриса. Єгиптяни вірили в посмертне буття, але вважали, що воно можливе лише тоді, коли буде збережено тіло небіжчика. На їхню думку, між тілом і душею існує нерозривний зв'язок. Отож, першим етапом до продовження існування після смерті була муміфікація. Це не просто фіксація тканин тіла з метою запобігти гниттю, але величний релігійний обряд, в якому брали участь різноманітні жерці. Достатньо сказати, що, окрім бальзамувальників, тут були присутні “писці богів”, “наглядачі над мистецтвом бальзамувальника”, жерці-читці, які декламували відповідні священні тексти, тощо. Навіть зображення небіжчика на саркофазі виконувався жерцем-маляром найвищої кваліфікації.

Бідних та багатих муміфікували по-різному. Геродот залишив нам опис муміфікації багатія бальзамувальниками: “Перш за все вони витягають через ніздрі залізним гачком мозок. Цим способом видаляється тільки частина мозку, частину же, що залишилася, розчиняють вприскуванням спеціальних розчинів. Потім роблять гострим ефіопським каменем розріз у паху й очищають усю черевну порожнину від нутрощів. Вичистивши черевну порожнину й промивши її пальмовим вином, майстри потім знову прочищають її розтертими пахощами. Врешті-решт, наповнюють черево чистою розтертою миррою та іншими пахощами <…> і знову зашивають. Після цього тіло на 70 днів кладуть у розчин натрієвого лугу. Більше 70 днів, проте, залишати тіло в лузі не можна. Коли ж проходить цей 70-денний строк, обмивши тіло, обвивають пов'язкою з розрізаного на стрічки вісону й намащують камеддю, її використовують замість клею. Після цього родичі беруть тіло назад, виготовляють дерев'яний саркофаг у вигляді людської фігури і вміщають туди небіжчика. Поклавши тіло до гробу, [його] зберігають у сімейному склепі, де ставлять гріб вертикально до стіни” . Далі Геродот повідомляє, що з небіжчиками простолюду обходилися простіше, розчиняючи нутрощі кедровою олією; для бідаків у цьому випадку застосовували просто сік редьки. Волосся зазвичай остригалося; проте, в багатих жінок воно лишалося й навіть завивалося. Пусті очі зашивали, заміняючи їх коштовним камінням. Щоби звільнене від нутрощів тіло не сплющувалося, його заповнювали піском, ошурками або рулонами просмоленого полотна. Серце не чіпали, оскільки воно повинно було зважуватися на потойбічному суді Осіриса. Нутрощі зберігалися в спеціальному посуді (канопах), яких усього було чотири. Кожну з них охороняло своє божество (усі вони – діти Гора), і призначення кожної було чітко визначене: так, у канопу з головою павіана вміщувався шлунок, з головою шакала – легені, з головою сокола – кишки, з головою людини – печінка . Далі труну переносили до гробниці, куди вкладали, зовсім як у первісних похованнях, речі, які служили людині й при житті; у давнину бували й жертви живих істот. По сторонах світу розкладалися канопи. Кам'яний надгробок мав забезпечити недоторканість померлого. Різьблене в камені ієрогліфами ім'я остаточно гарантувало вічне життя.

Багаті люди почали робити величні, надійно захищені від грабіжників гробниці, а фараони – титанічні піраміди, які греки вважали одним із чудес світу. Але до нас дійшло непограбованим одне-єдине поховання – молодого фараона Тутанхамона. Мумії ж більш простих людей і сьогодні стирчать з пісків пустелі, а селяни-араби товчуть їх на порох і вважають чудодійними ліками (звідси й слово муміє).

Коли небіжчика поміщали до вічного житла – гробниці, від його імені писалися особливі благання. Ось, наприклад, уривок з погребального папірусу цариці Макарá: "Я приходжу до тебе, пане Осірисе, з чистими руками. Я була справедлива у всіх моїх справах, не грішила проти фараона й не зробила нічого, у чому люди могли б звинуватити мене! Дивися, я непорочна, о, прийми мене! Зверни до мене своє милостиве обличчя, пане Осірисе!" Усю ніч жрець читав над покійним Книгу мертвих, переходячи по периметру гробниці від одного намальованого на стіні етапу шляху до Осіриса до іншого. До великого палацу двох Істин, до загробного суду, який вершить Осірис, і де зважується серце померлого, дістатися можна було лише за допомогою жерця, поводиря душі (психагога). Тут на померлого чекали всякі жахи (наприклад, велетенський змій Апоп), і вважалося, що читець Книги Мертвих проводить небіжчика через випробування та тортури потойбічного світу. Першим зустрічав небіжчика бог Анýбіс, що мав голову шакала (або зображувався у вигляді чорного шакала); він володарював над померлими й перевіряв, чи все зроблено як слід; вважалося також, що він особисто спостерігав і за процесом бальзамування.

Якщо небіжчик успішно проходив увесь цей шлях, міг назвати такі деталі, як імена карнизів та порогів усіх воріт царства Іáру, він потрапляв на суд Осіриса. Осірис сидів на троні в оточенні 42-х богів; перед ними стояла вага, на одну чашу якої клали серце небіжчика, а на другу – перо павича, атрибут богині істини Маат. Обабіч ваги сиділи бог правосуддя Тот та чудисько Аметит (Та, що пожирає), яке мало тіло водночас гієни та бегемота, пащу крокодила та гриву лева. Кожен бог задавав по питанню. При брехливій відповіді чаша з серцем йшла вгору – істина переважала. Після кожного зважування серця Тот (як пам'ятаємо, ще й бог писемності) записував результати. Насамкінець Осірис виносив вирок: “праведник” ішов до його царства, а “грішника” пожирало чудисько Аметит.